Український князь б’є чолом рiднiй Українi (Євген Маланюк)

Євген Маланюк (1897-1968) – один iз найобдарованiших i найiнтелектуальнiших митцiв української емiграцiї та новiтньої вiтчизняної лiтератури в цiлому. Походив iз старого козацького роду, здобув непогану рiзнобiчну освiту. В буремнi 10-тi був спочатку поручиком царської армiї, потiм – старшиною армiї Української нацiональної Ради (УНР).

Пiсля упадку УНР 1920 з тисячами таких, як сам, подався на емiграцiю. У таборi для iнтернованих заснував лiтературний журнал “Веселка”. В Чехословаччинi закiнчив гiдротехнiчний вiддiл Української господарської академiї.

Хвилi

другої свiтової вiйни занесли його аж до Америки. До самої смертi вiн прожив у Нью-Йорку, працюючи в iнженерному бюро.

Ставлення поета до України було дуже складним i неоднозначним. Воно просякло як художню, так i публiцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття “Малоросiйство”, опублiкована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає “малоросiйство” як типове поняття, вiдносячи його не тiльки до українцiв: “Згадаймо ще донедавна пам’ятний нам тип, наприклад, австрiйця, який, без особливих перешкод, мiг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем”. З його

точки зору “малоросiянин” – пересiчний тип iмперської людини, позбавленої своєї нацiональностi.

Причому проблема полягає не в систематичному знищеннi української культури Росiєю, а в “нацiональнiй капiтуляцiї”, визнаннi своєї вторинностi й “неповноти” свого народу i культури.

В українськiй iсторiї “малоросiйство” проявляється у безвiллi, хитливостi, нерiшучостi, небажаннi творити власну iсторiю. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральної Ради в 1918 роцi.

У “малоросiян” вiдсутня iсторична пам’ять. Вони не хочуть прислуховуватися до урокiв минулого. Та саме в нашiй iсторiї Маланюк знаходить луки цiєї хвороби. “Малоросiйству” вiн протиставляє “мазепинство”: опертя, на прикладi гетьмана Iвана Мазепи, на власнi сили, церкву, культуру.

Найважливiшим етапом подолання цiєї хвороби Україною вiн вважає набуття державностi, незалежностi нашого краю.

В Маланюковiй поезiї у ставленнi до України тiсно переплелися любов i ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох перiодiв. 1923 року вiн ще повен надiй на революцiйне звiльнення своєї батькiвщини:

Несамовитим криком крови

Роздерлися твої уста:

Сурмиш у рупор пурпуровий,

Вагiтна бурями повстань!

/…/

З несамовитого Синаю

Ти – ураганом голосiв –

Гукаєш, кличеш, проклинаєш

В своїй розiп’ятiй красi.

(“Несамовитим криком крови”).

Проте укрiплення в Українi бiльшовицької влади викликає несподi-вану реакцiю поета:

Лежиш, скривавлена i скута,

Мов лебiдь в лютiм полонi.

Яка ж страшна твоя покута!

Якi глухi, жорстокi днi!

Але вiд спiвчуття вiн переходить до гнiвних обвинувачень:

Нi, Ти не мати! Шал коханки

У чорнiм полум’ї коси,

В обличчi степової бранки

Хмiль половецької краси.

Та Маланюк нарештi оговтується:

Прости, що я не син, не син Тобi ще,

Бо й Ти – не мати, бранка степова!

З твоїх степiв летять птахи зловiщi

А я творю зневажливi слова.

/”Псалми степу”/.

Так вiн, зазначаючи небажання українцiв боронити рiдну землю до останнього подиху, визнає й свою вину, що й вiн не зробив всього, що залежало вiд нього, для цiєї справи.

Така суперечливiсть гнiву i пристрасної любовi проходить через всю поетову творчiсть. Тiльки 1941 року вiн висловлює надiю на падiння бiльшовицької державної машини i звiльнення вiтчизни (“Ми повертаємося всп’ять” (1941)). У повоєнний час тема України перестає бути головною у його творах.

Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своїй любовi й ненавистi, в той же час пiддає глибокому аналiзовi стан української державностi та нацiональної свiдомостi. Вiн постiйно звертався до iсторiї України в пошуках хибного повороту, який призвiв до наявного стану справ. Визнаючи невичерпнiсть нашого духу (“Невичерпальнiсть”), вiн шукає помилки то в поразцi Карла I у Полтавськiй битвi (“Полтава”), то в згасаннi впливу на слов’ян бiльш цивiлiзованих i енергiйних варязьких племен (“Варязька весна”).

Головний висновок його екскурсiв у минуле в тому, що любов до вiтчизни проявляється не в солодких пiснях пiд кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних дiях у вирi сучасного життя.

Таким чином, Маланюк – поет глибокої думки i вольової напруги. Вiн ворог лiричної розслабленостi. Поезiя, на його думку, повинна бути наповнена волею до перемоги.

Лиш така поезiя може формувати активну, дiлову людину. А нинiшня Україна саме таку людину i потребує.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Український князь б’є чолом рiднiй Українi (Євген Маланюк)