“В мене крила, в крові – огонь, в душі – любов” (поет Олександр Олесь)
Тривалий час творчість видатного українського поета Олександра Олеся була мало відомою широкому колу читачів, адже він був поетом-емігрантом. Змушений виїхати за кордон у 1919 році, Олесь так більше і не побачив рідної землі, адже там його чекали не визнання і слава, а табори і загибель. Його поезія не вкладалася в рамки вимог радянської влади до митців слова, бо він не зрозумів революційних перетворень і не прославляв режим, який приніс стільки горя й нещастя людям. Ніжна скрипка його поезії була не здатна виконувати революційні марші, хоча події
Я вірю в диво!
Прийде час, –
І вільні й рівні встануть люди
І здійснять мрії всі ураз!
(“О ніч чудовна і чудова… “)
Але дуже швидко бойовий закличний настрій поета змінюється на трагічний:
Сьогодні більше не раби:
Лунають гасла боротьби!
(“Вони – обідрані, розбуті”)
І ось зовсім протилежне:
Іду, отруєний, прибитий,
Іду, несу пекельний біль.
(“Іду, отруєний, прибитий”)
Ось таким мінливим Олесь залишався і в поезії, і в житті.
Літає радість, щастя світле,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти…
А сльози ще тремтять на них.
Щось дитяче, беззахисне, безпосереднє відчувається у цих рядочках. Тут поряд радість і сльози, піднесений настрій і глибокий сум. Але поет мав крила, в його крові був вогонь, а в душі велика любов до України, до народу, до рідного слова. Слово поета – це стріла, що влучає в серця зрадників, це іскра, що запалює вогонь нескореності, це ніжна пісня, що тамує біль в душі народу.
У поезії “Слово рідне! Орле скутий!..” Олесь називає рідні слова скутим орлом, адже воно (слово) кинуте на сміх чужинцям, занедбане. Та рідна мова звучить у шумі дерев і в музиці зір, в співі і в реві Дніпра.
Поет упевнений, що доки живе мова, доти житиме народ, що слово-меч захищає рідну землю, а слово-сонце дає життя, вселяє надію.
Опинившись у еміграції, Олесь намагався не втрачати кровного зв’язку з Україною, шукав серед митців-емігрантів друзів, але дуже часто зустрічав політичних авантюристів. До “патріотів”, що торгували рідною землею заради власної вигоди, Олесь звертається із гнівним словом:
Ти вірний, чесний по натурі,
І я це щиро говорю!
Служив ти правдою царю,
Був вірним гетьману,
Петлюрі і будеш вірним взагалі
Усім владикам на землі.
(“Весь вік прожив ти в “Петрограде “)
Часто подумки Олесь повертався до України, сумував за рідним краєм:
Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
О краю мій, о земленько свята,
Що я, отруєний журбою,
В світах блукатиму літа.
На чужині він переживав “сміх і глум”, в нього були руки скуті “і в мури замкнені пісні”. Найстрашнішим для поета було те, що він опинився в чужому краю назавжди.
Коли б знав про це раніше, то:
… попрощався хоч з тобою,
До лона рідного припав,
Прислухався б до шуму трав
І зник…
Вірш “Коли б я знав, що розлучусь з тобою” був написаний у 1925 році. ІЦе попереду був 1937 рік і масове знищення української інтелігенції в таборах ГУЛАГу, але чутливе серце поета підказує, що його шлях удома був би шляхом на Голгофу: “На хрест?! Однаково мені!”
Олесь тужив за Україною і добре знав, що для нього вже не буде іншої весни, іншої долі і ніяка інша земля не стане рідною. Можливо, він шкодував, що його життя склалося саме так, як склалося, але поет ніколи не опускав руки, а працював до останнього свого дня, до останнього подиху, і, мабуть, волів би в Бога випросити ще якусь мить, бо було що сказати поету:
Постій! Ще вечір не погас,
Ще повний шуму праліс…
Ще серце кров’ю не зійшло,
Пісні не доспівались.
(“Життя минає, наче сон”)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)