Василь Симоненко – соловей української літератури
РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ
“ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО – СОЛОВЕЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ”
1956 рік. Після знаменитого 20 з’їзду КПРС, на якому тодішній більшовицький генсек Микита Хрущов вжахнув світ убивчо – викривальною доповіддю про нечувані злодіяння сталінської бандократії, здавалося б, на нашій вистражданій землі ніколи не повториться розгнуздана вакханалія багатомільйонного людомору. Та недарма в народі кажуть: із крокодилових яєць орли не вилітають.
Як засвідчило життя, ніколи тоталітаризму не набути людського обличчя.
Не
Ще не сп’янілий від необмеженої влади Хрущов лишався на всіх найвищих партійних та державних щаблях, а вчорашні сталінські круки зграями потайки злетілися під чорне крило Леоніда Брежнєва і затято гострили сокири для реваншистського терору. Першими мали злетіти голови розумників із “гнилої”
В Україні скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, як двадцятивосьмилітньому талановитому поетові, сурмачеві знедоленого покоління дітей війни Василеві Симоненку.
Народився Василь Андрійовіч на другий день Різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на полтавщині в родині колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни.
Після закінчення 1952 року середньої школи Василь вступив на факультет журналістики Київського університету. Одержавши через 5 років диплом “літописця сучасності”, працював у редакціях газет “Молодь Черкащини”, “Черкаська правда”, “Робітнича газета”. Прте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.
Про становлення поетів, як правило, пишуть: вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить до Василя Симоненка. По – юначому щиро повіривши після 20 з’їзду КПРС в торжество правди, свободи й демократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської “відлиги” і не ввійшов, а вітром – вітровінням увірвався в затхлу царину тодішнього красного письменства.
Вже перші його поезії, що бурхонули на шпальти періодики, засвідчили: в українській літературі з’явився самобутній і зрілий Майстер.
Як справедливо зазначила народжена хрущовською “відлигою” критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечним завзяттям. Уже перша його збірка поезій “Тиша і грім” (1962) стала яскравим явищем не лише в тодішній знекротілій літературі, а й у суспільному житті України.
Такий творчий старт легко міг запаморочити молодого поета, збити його на соцреалістичні манівці. Як це, до речі, сталося з багатьма його ровесниками – віршопісцями. Малообдаровані від природи, але жадібні до грошей і слави, вони наввипередки пробивалися у “вірні підручні партії”, аби притулитися до номенклатурного корита, нахапати літературних премій, одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодай тимчасовим власником державних автомашин і дач, безкоштовних закордонних вояжів.
Симоненка нітрохи не манила ця мішура. Не з службового обов’язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ’я, загроза національного виродження. Саме оприлюднення цих пекучих тем і присвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатися партноменклатурі.
А ще більше не подобалась їй поетова непідкупність, його загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно – політичного руху, породженого розвінченням злочинів сталінізму неконформістським рухом шістидесятників.
Як відомо, напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською “відлигою” юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно – політичній арені на горе партократам з’явилася ініціативна і динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.
Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом їх Аллою горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко і Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та Василем Стусом, Миколою Вінграновським и Михайлом Брайчевським він став душею та окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах та творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну свідомість та жагу до національного відродження.
Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.
Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота по душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкеведестськіх катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні і сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченнями селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів.
Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і направлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національний Меморіали.
Звичайно, керована “вірними ленінцями” Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, “в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів”.
Щоправда, ще задовго до політичного краху великого “кукурузника” Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за обнадійливими відлигами не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів.
Хіба ж не про повзучу реанімацію сталінізму свідчив бандитський розгін із застосування пожежних машин і водометів мирної сходки київської молоді біля пам’ятника Тарасу Шевченко в соту річницю прибуття з Петербургу домовини з прахом Кобзаря для перепоховання в українській землі? А що означало спішне видобуття сусловцями з ідеологічних прискринків пронафталіненого жупела українського буржуазного націоналізму? Чи як можна було розцінити свавілля цензури, яка в кожному правдивому слові поета чи газетяра вбачала “наклеп на прекрасну радянську дійсність” або “паклюження соціалістичних ідеалів”?
Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року:
“Друзі мої принишкли, про них не чути і слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться…
До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші в “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”…
Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного смутку!
Щоправда, на той час Василь вже точно знав, що йому лишилось три чисниці до смерті. Знав давно, але будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це – усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорні справи.
Сиерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання “товарища” Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської “перебудови” на цю тему було накладене якнайсуворіше табу.
А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по – звірячому “обробили”, а точніше – прибили охоронці громадянського порядку в міліцейських мундирах.
Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився.
На шум – гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення.
Якби на місці Симоненка опинився будь – хто з черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядка, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того, щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі – дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки “Тиша і грім” зовсім не випадково.
У цивілізованих суспільствах завжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками свого народу. У протруєнійкласовою ненавистю більшовицькій імперії, де всі загальнолюдські поняття поставлені з ніг до голову, право говорити від імені трудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь – якої конкуренції в боротьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського, адміністративного та каральних апаратів для дискредитації, обпльовування, а то й фізичного винищення справжніх народних речників.
Недаремно ж в устах сталіністів слово “поет” було символом не просто “гнилого інтелігента”, а політичного відступника, примаскованого контрика, потенційного ворога народу.
В останній фазі правління Хрущова перелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30 – х років, винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найперше місце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервоване письменникам. Тому виховані на постулатах неосталініської політграмоти черкаські стражи порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити.
Уже ніколи й нікому точно не встановити, яка “душевна” розмова відбулась у них з Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру.
Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Сміло негайно виїхали його колеги – журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року “Літературна Україна”. Ось уривок із нього:
“Коли Василь (визволений з ув’язнення друзями) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:
– Ось подивіться…
Ми жахнулися: всі руки були в сінцях.
– А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю.
Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І ціліли не по м’якому місці, а по спині, попереку.
– За що? – вихопилося в нас.
Я, бачите, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав, і ще…
Вони затятими виявилися. Як же: потрапула до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла… – Василь вилаявся і потім додав: – У тому казематі мене зачинили. Я почав трюкати в двері.
Довго не відчиняли. Яще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворохнутися. Руки пекло, як у вогні.
Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині… “
Щось обірвалось усередині.. Оте Василеве зізнання друзям “по гарячих слідах” і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненківської трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли не повільне і мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом.
Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притримувати які медицина виявилася безсилою.
І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були “знешкоджені” журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк.
Передчасна смерть позбавили Василя невідворотньої неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам – шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача. А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанистського благословення ім’я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсцинуацій, злісних наклепів.
Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії.
З неймовірними труднозами Василевим друзям доводилося “пробивати” у світ кожну його книжку. І все ж таки завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові “Земне тяжіння” (1964), збірку новел “Вино з троянд” (1965), “Поезії” (1966), “Избранная лирика” (1968), “Лебеді материнства” (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей.
Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року.





Related posts:
- ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО Навряд чи можна знайти серед біографій поетів-шестидесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від Василя Симоненка; мало, зважаючи на те, скільки він міг би ще зробити, якби не смерть, яка […]...
- “Тут я почну зажинок…”(Василь Симоненко) – Василь Симоненко (1935-1963) Підручник Українська література 11 клас Українська література другої половини XX століття Василь Симоненко (1935-1963) Не шукаю до тебе ні стежки, ні броду – ти у грудях моїх, у чолі і в руках. Упаду я зорею, мій вічний народе, на трагічний і довгий Чумацький твій шлях. (Василь Симоненко) Багатьом талановитим українцям доля відвела обмаль часу на […]...
- Василь Симоненко – ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ Василь Симоненко (1935-1963) Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім’ї в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство, що припало на роки війни, було трудним і голодним. Батько кинув сім’ю, і Василя виростила мати Ганна Федорівна. Писати вірші він почав ще у шкільні роки, вміщуючи їх у шкільній […]...
- Симоненко Василь Андрійович Василь Андрійович Симоненко народився на другий день різдвяних свят, 8 січня 1935 р. в селищі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Батьки його були колгоспники. Усе дитинство пройшло на селі, випали на його долю і важкі воєнні та повоєнні часи, бачив самотніх жінок, що залишилися без чоловіків, синів, людей, що втратили всю рідню, дітей-сиріт. 1952 р. […]...
- “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ”(Василь Симоненко) – Василь Симоненко (1935-1963) Підручник Українська література 11 клас Українська література другої половини XX століття Василь Симоненко (1935-1963) “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ”(Василь Симоненко) У літературі Василеві Симоненкові судилося працювати менше, ніж п’ять років, проте він встиг увічнити своє ім’я. Як і Григір Тютюнник, Василь Симоненко добре знав і художньо відтворював умови […]...
- ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО. САМА Ж ГОСПОДАРКА НА КОЛІЇ ДОРІГ… (Уривок) Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом Василя Симоненка; навчати сприймати почуття, передані у віршах; привернути увагу школярів до багатства художніх засобів у вірші; розвивати зв’язне мовлення учнів, образне мислення, здатність порівнювати, співставляти; виховувати любов до художнього слова. Хід уроку I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ Давайте привітаємось, Давайте посміхнемося, Давайте в очі глянемо – І нам […]...
- В. Симоненко – “витязь молодої української поезії” (Олесь Гончар) В. СИМОНЕНКО, Д. ПАВЛИЧКО, І. ДРАЧ 11 КЛАС УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX – ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ. ПОЕТИ-ШІСТДЕСЯТНИКИ В. СИМОНЕНКО, Д. ПАВЛИЧКО, І. ДРАЧ В. Симоненко – “витязь молодої української поезії” (Олесь Гончар) Я люблю поезію, мені подобаються твори багатьох поетів, але найбільше я люблю читати вірші В. Симоненка. Поезії талановитого юнака справили на мене велике враження. Я забуваю про все, […]...
- Василь Симоненко: життєвий та творчий шлях ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО: Життєвий та творчий шлях З глибин народного життя вийшла поезія В. Симоненка. З мужності народу, з горя його і звитяжної боротьби виспівалась вона. “Любити все прекрасне і земне і говорити правду… ” – так, роздумуючи про громадське покликання письменника, стверджував В. Симоненко. Й справді, його чесне і щире слово несло людям художню правду […]...
- Симоненко Василь – Біографія Василь Андрійович Симоненко (8 січня 1935, с. Біївці – 13 грудня 1963, Черкаси) – український поет і журналіст, шістдесятник. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету. Закінчив факультет журналістики Київського університету (1957) і працював в обласній газеті “Черкаська Правда” і”Молодь Черкащини”, пізніше кореспондентом “Робітничої Газети” в Черкаській області. Писати вірші […]...
- Василь Стус – летюча зірка української літератури Тієї зірки не бачили, коли небосхил був захмарений і засліплений сезонними ліхтарями. Перед тінню мученика світ смирніє. Тінь даленіє, знайомі риси розпливаються, і на їх місці згущуються образи вселенського страждання, що нас єднає на гіркій землі. Вістка про табірну смерть Василя Стуса вразила, як грім. 5 вересня 1985 р. про неї повідомили всі радіостанції світу. […]...
- Антитоталітарна спрямованість поезії В. Симоненка ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО 11 клас ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО Антитоталітарна спрямованість поезії В. Симоненка Василь Симоненко “принади” тоталітарної системи знав не за спогадами старших. Він почав літературну діяльність на тому великому зламі радянської історії, коли правду про сталінську епоху вже говорили не пошепки, а вголос. Коротка відлига хрущовська, яка змінилась новою зимою, не змінила ставлення Симоненка […]...
- ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 -1963) Українська література 7 клас – Л. Т. Коваленко – Освіта 2015 “ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ – ЛЮДИНА…” ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935 -1963) Попрацюй у парі. Пригадай відомі тобі факти з біографії Василя Симоненка та його твори. Порівняй свою відповідь із відповіддю однокласника/ однокласниці. У двадцять років студент Київського університету імені Тараса Шевченка Василь Симоненко написав поетичні […]...
- “Лебеді материнства” – материнський заповіт на всі віки (Василь Симоненко) Зі згадок сучасників про поета та з чорнових варіантів його творів ми знаємо, що Василь Симоненко над кожним словом своєї поезії працював багато та уважно, він багато разів переробляв, виправляв, доповнював написане, добирав якнайточніші слова, необхідний ритмічний малюнок поезій. Коли я вперше дізнався з науково-критичної літератури про таку манеру письма Василя Симоненко, я був щиро […]...
- Є в коханні і будні, і свята – за інтимною лірикою В. Симоненка – ІІ варіант ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО 11 клас ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО “Є в коханні і будні, і свята…” (за інтимною лірикою В. Симоненка) II варіант Жили на нашій українській землі співці кохання, які багато своїх поезій присвятили своїм дівчатам, дружинам, красі людських взаємин. Василеві Симоненку, на мою думку, належить право називатися одним з перших серед них, бо стільки […]...
- Є в коханні і будні, і свята – за інтимною лірикою В. Симоненка – ІІІ варіант ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО 11 клас ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО “Є в коханні і будні, і свята…” (за інтимною лірикою В. Симоненка) ІІІ варіант Серед усіх незгод і нещасть воно буде жити, закреслюючи зневажання, наклепи, забуття. Воно – чисте і щире кохання, – якому пророкують вічне життя усі, хто хоч раз відчув на собі його прекрасну дію, […]...
- Особливості лірики В. Симоненка ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО 11 клас ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО Особливості лірики В. Симоненка Василю Симоненку судилося коротке життя – 28 років прожив він на землі. І вже близько сорока років живе його поезія. Почавши писати на зламі епох, Симоненко відобразив у своїй творчості трагізм епохи, її подвійну суть, сподівання на нове життя. Україна Василя Симоненка – […]...
- ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ. В. ЗАБІЛА “СОЛОВЕЙ”, М. ПЕТРЕНКО “НЕБО”. М. ШАШКЕВИЧ – ЗАЧИНАТЕЛЬ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ НА ЗАХІДНИХ ЗЕМЛЯХ. “ВЕСНІВКА” Тема. ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ. В. ЗАБІЛА “СОЛОВЕЙ”, М. ПЕТРЕНКО “НЕБО”. М. ШАШКЕВИЧ – ЗАЧИНАТЕЛЬ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ НА ЗАХІДНИХ ЗЕМЛЯХ. “ВЕСНІВКА” Варіант 1 1. Ліричний герой поезії В. Забіли “Соловей” звертається до солов’я з проханням, щоб птах… А Підбадьорив його. Б Не додав жалю. В Оспівав красу земну. Г Ощасливлював тих, кому не поталанило в […]...
- Можна вибрать друга і по духу брата – Та не можна рідну матір вибирати – за поезією В. Симоненка – ІІІ варіант ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО 11 клас ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО “Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати” (за поезією В. Симоненка) III варіант У людини завжди є вибір: можна весь час намагатися наблизитися до ідеалу, який сам для себе вибрав, а можна зовсім не зважати на ідеали; можна вивчитися і продовжувати […]...
- Василь Симоненко – співець кохання Інтимна лірика Василя Симоненка – потужне крило його поезії. Неповторність віршів про кохання – в художньому дослідженні філософії почуття, його найтонших нюансів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування. “Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав…” – це твердження Василя Симоненка є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті […]...
- Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю – за поезією В. Симоненка ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО 11 клас ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО “Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю…” (за поезією В. Симоненка) Неординарною й пристрасною, вогневою і ліричною ввійшла поезія Василя Симоненка в нашу літературу. Адже витоки її йдуть із глибин народного життя, вона є часткою нашого буття, часткою повітря, яким ми дихаємо, нашими […]...