Василь Стефаник – Вона – земля


ЗЕМЛЯ ВОНА-ЗЕМЛЯ То як Семен із заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвір’ї п’ять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска наверху була. Коні коло возів добрі.

А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен старий і босий, з черевиками через плечі, сказав: – Славайсу Христу, люди добрі! Відки ви і як вас маю звати? – Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене моя жінка Марія, стара вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, також з дітьми; та хочемо у вас переночувати, як

приймете. – Ночуйте, та будьте гостями.

Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жінка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче. – А це в мене перша, уже п’ятдесят років, як за мною, та тепер здуріла, та поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, та заніміла.

Та сидить отут німа межи внуками… – Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах та на золотих образах в свої хаті, то вони, як пташечки, б’ютьси по порожні хаті, як сироти. Молитви

щебечуть по вуглах, а баба без них німа буде…

А підіть ви до великої хати та перед святим Николаєм проведіть єї молитву; може, народитьси в ні слово. То оба старі затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба мовчала. – Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх відшукає. Знов на приспі.

– Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули? – Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі та й кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив.

Цар православний, а ми православні, та й зрада. Це раз; а другий раз – москаль іде і сонце залягає. І Хина, і Сибір, та дикий нарід з цілого світа; старих ріжуть, молоді жінки гвавтують та цицки відрубують, а малі діти ведуть у колію та розкидають по пустих землях у далекім царстві… Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли.

Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого світа. І від тєжкої руки господа милосердного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хрещений. – Кличуть вечєріти, Даниле, а бога не гнівіть своїм нерозумним жалем. * * * Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гіркої, та, може, старі наші плечі від землі відвернутьси вгору.

Вечеря не була нікому мила, лиш оба діди попивали горівку та також страви не брали в рот. – Ідіть ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни намалює, а ми, старі, ще побудемо. – Даниле, коби-сте не гнівалиси, то я би щось сказав вам. – Я розум і гнів лишив на своїм подвір’ї; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах, та без гнізда.

– Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі. – Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую… – Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами?

Цісар має для них касу отворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню, і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будуть з непам’єті сіяти на сміх панам, що спацірують, яру пшеницю по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас уб’ють на ваші землі. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити і на шибениці…

– Грішний я, Семенку, грішний перед богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучеряві. Я зараз завертаю вози до схід сонця, аби бога не гнівити… – Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутьси, як срібні дзвінки, і червоніють, як калина… Не йди, Даниле, з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобі царя не треба; все якийсь прийде до мужика, аби податок брати…

– За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найліпше; я вертаю додому, най си діє божа воля. Та й баба Марія заговорила: – Ідім, Даниле, додому, ідім. – Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!

– А тепер пиймо на “будьте здорові”; дай боже, аби-м лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кості зогнивали в наші землі. І пили оба діди, та й стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині, та кріпко обіймала обох руками, та проводила пісні: Лишень моя мила,

Як голубка, сива, Вона спати не лягає! Дитину колише, Дрібне листя пише, З буйним вітром розмовляє…

Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли, і Данило вертав додому. А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне сонце кинуло їх тіні через межі, далеко по землі.



Василь Стефаник – Вона – земля