Василь Стус – А скажи


– А скажи – Модільяні був ідіот? – допитувалась вона, коли я вправними, як і піаніста, пальцями вигравав на засмаглих персах. – Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, – повчав я, обіймаючи успокоєні вибухи її сідниць. – Розумієш, старий, я часто думаю про незвичайність мистецтва. Це зайва розкіш.

– Так, мистецтво – то завше надмір, – відповідав, виціловуючи коліна. – Але надмір лише й рятує нас від убогості. Смертним полишається єдине: бодай маленький надмір – у вірі, у звичках, у смаках, просто – у примхах.

– Так, моя маленька. Саме так. Ти як завжди говориш діло, – повторював, клацаючи зубами од пристрасті.

– А коли в нас народиться доня, ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди, – охриплим голосом проказувала вона. – Так. В узголів’я і неодмінно – троянди, – не своїм голосом я погоджуюся покірно.

– Яка докучлива муха – дзижчить і дзижчить. Убий її, любчику. Квітень 1968


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Василь Стус – А скажи