Велич людини в кіноповісті О. Довженка “Зачарована Десна”
О. Довженко, обдарований талантом “палати в огні своїх пристрастей”, намірився відкрити світові свою Україну, її народ у величі душі та безсмерті свого родоводу, свого історичного життя. У своїй кіноповісті “Зачарована Десна” він заявляє: “Я син свого часу і весь належу сучасником своїм”. Тому й не дивно, що його твір став справжнім гімном красі людських сердець, нелегкій праці людських рук, гімном таланту людського.
Сама “зачарована Десна” робить людину чарівником, відкриває перед ним дивний світ “перших радощів”,
Озираючись у минуле з висоти прожитих років, з далечини пройдених доріг, згадує Олександр, колишній безтурботний Сашко, “незабутні чари дитинства”: “Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих
Не такий Сашко, зігріває його чудова краса “зачарованої Десни”, зігріває людяність, моральна краса, духовність його батьків, діда, прадіда, прабаби, дядька. Це його світ, у якому серед незгод, серед нещасливого життя, яке вбивало найкращі почуття своєю буденністю, злиднями невилазними, не вмерли ні любов, ні пошана до живої природи, роблячи люди-‘ ну багатим і шедрим. Скільки гордості відчувається в розповідях про батька, про діда Семена, про дядька Самійла!
Згадаємо діда Семена, чумака, що навіть “пахнув…теплою землею і трохи млином”. Здається, що запах праш назавжди в’ївся у невгамовні руки цього невтомного працівника. Для Сашка “дід був…дуже схожий на Бога”. Моральна краса й духовна велич цієї людини – це приклад для наслідування, бо все живе тягнулося до його щирого серця, до натруджених рук: “Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом – з усім живим, що росло і рухалось навколо”. Чудовий оповідач, він чарував дітлахів своїми казками та оповідками, бо сам був ніби казковий герой, який вийшов з сивої давнини, щоб змінити цей сірий, буденний світ, щоб його покращити, зігріваючи теплом свого серця, любов’ю до всього живого.
Бідний, задавлений нестатками, але багатий душею, дід назавжди залишився в пам’яті білоголового Сашка, а згодом видатного письменника і режисера, як ідеал духовності та людяності.
А батько! “Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив”, – каже захоплений Олександр Довженко. Був його батько “з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів”, був незламною, твердою, але гуманною людиною. Сум глибоко засів у його очах, адже висіли на ньому “тяжкі кайдани неписьменності і несвободи”.
Був красивий в усьому і завжди: чи їв, чи жартував, чи косив і сіяв, чи гукав на матір або на діда, чи йшов п’яний з шинку, чи тоді, коли його нещадно били поліцаї, – все одно був красивий зовні і внутрішньо. Надовго запам’ятав малий Сашко ті тужливі слова, що їх промовляв над мертвими діточками своїми його батько: “Ой, сини мої, сини! Дітки мої, соловейки!.. Та чого ж так рано відспівали…”.
Діти були його “соловейками”, а згодом і “орлятами”, бо злітав він їхніми крилами високо у небо, адже свої крила були зламані нескінченною працею та тяжкими злиднями. Пише Олександр Довженко: “З нього можна було писати лицарів, богів, апосталів, великих учених чи сіятелів, він годивсь на все”. Багато працював, багато зробив доброго на своєму віці. Назавжди залишився він у пам’яті вдячного сина, і схиляє голову перед ним, перед його моральною красою і духовної величчю Олександр Довженко.
Мати, чудова мати, що була задавлена вічними злиднями, не виходить з серця Олександра Довженка.
“…Мати божилася, що буде в раю між святими як боляща великомучениця, що годує ворогів своїх – діда й бабу – та догоджає їм”.
Тяжкою трагедією, як і для батька, стає для неї смерть діточок. Були й залишилися вони для неї дорогими серцю “соловейками”, любила вона їх, викохувала, віддавала усі свої сили, щоб росли вони щасливими. “Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий”. Мати білоголового Сашка – це ніби мати усіх людей, що обійняла своїми невтомними руками увесь білий світ.
Дядько Сашка, дядько Самійло, мав особливий талант, “він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-ко-сар…”. Любов до праці – головна риса цієї людини. Любов до праці, яка нерозривно зв’язана з його духовною величчю, з його любов’ю до живої природи.
Неможливо уявити собі Олександра До гнівним і злим. Як і його батьків, ДІДІВ, дядьків, які пройшли довгий життєвий шлях у роботі до щоденного знесилення, в неладах, темряві, плачах і жа-лях. Жевріли неясні мрії, та губилися в марних сподіваннях, чорніли в сварах і горілці.
Але, незважаючи на це, зуміли вони передати дітям свою любов, зуміли стати для них чудовим прикладом моральної краси і духовної величі, “так, ніби всі були народжені для любові і мали всі талант до неї”. І це залишилося назавжди в серцях їхніх дітей.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)