Вічна таємниця кохання (за “Книгою пісень” Петрарки)

Минають роки, пролітають століття, а таїна кохання, вічна й незбагненна, завжди хвилюватиме, мучитиме й потребуватиме свого осмислення. Скільки поетів оспівували це почуття, а скільки ще будуть оспівувати!

Видатному італійському поетові епохи Відродження Франческо Петрарці належить найпоетичніша і найщиріша лірична сповідь про своє кохання, яке він проніс через усе своє життя:

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

У цьому сонеті Петрарки відбилося сум’яття душі поета, конфлікт його із самим собою, спричинений

незбагненністю щирого почуття не до Бога, а до земної жінки Лаури.

На жаль, і сьогодні нам дуже мало відомо про справжню Лауру, яка стала прекрасною легендою, надихала поета на створення чудових поезій. 23-річний Петрарка познайомився з нею у квітні 1327 року в церкві святої Кларн в Авіньйоні і закохався на все життя. Поет не розповідає нам, яка зовні була його кохана, проте іноді звертає увагу на те, що в неї чорні очі, світле волосся, тонкий стан…

Тож хоча б приблизно образ Лаури можна уявити.! хоча дівчина не відповіла поету взаємністю, він пояснює таку поведінку її доброчинністю і в глибині душі схвалює.

Поезія

Петрарки – це своєрідний щоденник почуттів і переживань люблячого серця. В описі краси Лаури, за канонами того часу, переважають порівняння з квітами, зірками, перлинами тощо, що робить її схожою на будь-яку іншу красуню, оспівану в поезії інших авторів. У 162-му сонеті ліричний герой споглядає “пісок, що береже сліди святі чудових ніжок…”, помічає “блиск” її очей.

Усі свої помисли й переживання він зосереджує вже не на потойбічному, а на земному, реальному. Отже, в цьому сонеті Петрарка стверджує гуманістичну думку, що любов до земного життя не є гріховною:

О краю мій, о ріки голубі,

Ви омиваєте Лаури очі, їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму непороччі!

У розквіті життя Лаура помирає під час епідемії чуми, яка вразила тоді не лише Флоренцію, а й багато інших міст Європи. Поет постійно думає про дівчину, шукає зустрічі з нею хоча б у мріях та снах, сподівається в її особі знайти підтримку на шляху до вічного спасіння.

Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов,

Що краще був би не стрічався з нею.

До останнього свого подиху Петрарка залишався вірним пам’яті коханої і присвятив їй 90 сонетів у другій частині “Книги пісень”. Оспівуючи високі і прекрасні почуття людини, великий італійський поет утверджує думку про те, що справжня любов безсмертна.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Вічна таємниця кохання (за “Книгою пісень” Петрарки)