Відображення боротьби за незалежність в іспанській літературі
Втім, цей поступальний період триває недовго: уже в половині VIII століття, що почалося розкладання центральної дамаської влади й велика перемога, здобуте Карлом Мартелом, породили внутрішню деморалізацію серед африканських і азіатських народів, значно остудивши їхній войовничий запал, але в цей час створюється кордовский халіфат, якому призначено було проіснувати біля трьох століть ( 756-1031). Під благодійним правлінням перших халіфів, що залишили про себе безсмертну пам’ять, Андалузія швидко досягає небувалого розквіту, тим більше дивного,
Щоб остаточно порвати з усіма азіатськими переказами, Каліф Абдеррахман, за допомогою небаченої розкоші, блиску й пишноти, намагається залучити у свою столицю всіх, кого релігійне почуття в ті часи жагучого поклоніння святині, a іноді й простої цікавість, спонукувало вживати самі далекі подорожі, не зупиняючись ні перед якими труднощами. Спорудивши ту чудову мечеть, що й понині
У теж час найбільш стійкі із захисників іспанської незалежності, ті, що не хотіли перемінити релігію своїх батьків і підкоритися чужоземної влади, – незважаючи на широку віротерпимість, що швидко перемінила y аравитян їхній первісний фанатизм, – вийшли на північ півострова й там знайшли собі притулок у Кантабрийских горах. Спочатку вони оселилися на височинах Астурії й Леона, a потім спустилися в долини Кастилії, де, разом з незалежністю, зберігали протягом цілих століть свою віру, свої закони й всі звичаї, що існували в древній Іспанії до навали варварів. Головним ворогом аравитян у цій віковій боротьбі є духівництво: принижене, скинуте з висоти багатства й почестей, воно всіма залежними від нього засобами намагається возжечь у народі непримиренну ненависть до переможців, невпинно спонукує його до помсти, до нещадної боротьби, до зневаги власним життям заради святої справи, і ці зусилля приносять свої плоди: серед нещасть і позбавлень, переможені переймаються помалу тим самим фанатизмом, що так ще недавно обрушився на них всею вагою в особі аравитян; дух прозелітизму, релігійної нетерпимості, похмурими тінями лягає на характер іспанського народу й на нього літературу
Незабаром після розпаду кордовского халіфату, починається швидке зростання могутності Леона, Кастилії й Аррагонии; остаточне торжество християнства є вже тільки питанням часу, з кожним днем перемоги його розширюються, захоплюючи всі нові й нові міста. Однак, втручання трьох великих африканських племен – альморавидов в XI столітті, альмоадов в XII і меринидов в XIII, – надовго ще затягує рішучу розв’язку
Нарешті година настала: мусульманська цивілізація всюди відступає перед могутнім натиском християнського прапора. Валенсія, Толедо, Кордова, Севілья, Кадикс – послідовно вириваються з рук аравитян, хоча розпачливі спроби опору й відбуваються ще протягом двох століть те у квітучих долинах Дуеро, те під стінами Гранади, те під захистом сніжних вершин Сиери-Невади. У цей період крайньої напруги сил, мавританський геній востаннє спалахує яскравим полум’ям погасаючого вогню в чудових створеннях Альгамбри й Генералифа; але ні високий ступінь освіти й досконалість художнього розвитку не врятували мусульман від нещадного фанатизму гідальго, боротьба могла закінчитися тільки повною загибеллю одного із супротивників, і аравитяне впали. Останній удар нанесла їм Ізабелла Кастильская; після узяття Гранади в 1492 р., ті з переможених, хто не могли покинути Іспанію, піддалися всім наслідкам невблаганної ненависті своїх ворогів
У цей сімсотлітній період безперервної боротьби іспанська Мова не переставала вдосконалюватися, він прийняв уже певні форми більш ніж за два століття до узяття Гранади. Гаряче відстоюючи свою незалежність, всі ці нащадки кельтиберов, римлян, готовий не забували своєї рідної мови, зуміли зберегти його серед гір і скель, куди бігли від ненависної влади аравитян. A коли щастя перейшло на їхню сторону, коли, користуючись роз’єднанням ворогів, вони крок за кроком почали назад віднімати свої землі, там зазвучало знову їхнє рідне мовлення, але вже торжествуюча. І вище духівництво, і священики, і ченці говорили по колишньому на тій чистій латинській мові, на якому написаний Forum judicum, a миряни, – всі, без розходження станів, – і вельможі, і солдати, і прості громадяни зберігали свій національний змішаний прислівник, що встояв, як ми бачили, навіть проти напливу готів
Проте, вплив аравитян на іспанську мову не залишилося безслідним і зробило в ньому ще більше виродження. Як ні сильна була ненависть християнських племен до релігії Магомета, як ні ревниво оберігало свою національність корінне населення Іберійського півострова, колишній народний прислівник все-таки не встояло від вторгнення в нього безлічі східних і африканських слів. Один із кращих іспанських лінгвістів, що докладно вивчив кастильский словник, затверджує, що в ньому налічуються тисячами іноземні слова те грецького, те азіатського, те африканського походження, уведені, мабуть, аравитянами. Урочистість східного мовлення, блиск і яскравість її образів, пишномовна вичурность виражень повинні були довестися, як не можна більше, по смаку й по характері синам Андалузії, так що, злившись знову з католицькою монархією Кастилії й Аррагонии, вони, самі глибоко заражені азіатським духом, прищепили його й всієї іншої іспанської націй
Уже з половини XII століття, ця латино-готська мова, із сильною домішкою східного, починає заміняти собою більш-менш чисту монастирську латинь, він проникає помалу не тільки в повсякденне національне мовлення, але й у найважливіші політичні й адміністративні акти. Альфонс VII пише на ньому свої хартії, Овиедо й Авилесу, трохи пізніше, в 1206 р., Альфонс VIII Кастильский і Альфонс IX Деонский, містять на ньому свій урочистий мирний договір. Ще через п’ятдесят років мова цей уже стає кастильским, він служить підставою для перекладу знаменитого кодексу forum judicum, і на ньому ж оспівують поети славні подвиги своїх національних героїв. Цю епоху можна вважати народженням нової іспанської мови, йому залишалося тільки встановитися, прийняти певні закони й зробитися загальним для всіх націй
Крім зазначених нами елементів, з яких зложилася кастильский мова, деякі дослідники надають ще важливе значення його зіткненню з іншими прислівниками по ту сторону Піренеїв. Заперечувати, безумовно, цей вплив означало б суперечити дійсності, але й перебільшувати його теж не треба. Такі частки, або скороминущі відносини різних племен, як шлюбні сполучники, посольства й проходження збройних загонів через країну, не могли зробити корінних змін у мові, особливо при загальному низькому рівні цивілізації того часу. Коло розумової діяльності кожного тоді був украй обмежений, читали мало, і, тільки при спільному житті двох народів, – один міг перейнятися духом іншого й сприйняти його властивості
Точно так само історичні дані суперечать теорії Г. Ренуара, цього провансальца систематика, що думає, що після падіння римської імперії у всій католицькій Європі утворилася одна загальна, основна мова – романський, від якого вже згодом відбулися всі сучасні південно-європейські мови. В Іспанії, наприклад, не важко визначити ту демаркаційну лінію, де провансальське й тулузское прислівники зустрічаються з кастильским. Безсумнівно, що перші були поширені на дуже значній території півночі й сходу Пиренейского півострова, тому що вплив їх збереглося ще й понині на всіх мовах різних племен, що населяють береги Середземного моря, – каталонському, валонском (langue d’oil), майоркском і інших.
Найбільш виразний з них, лимузенский, – довго заперечував y кастильского право на виняткове панування в Іспанії. У той час, як з волі Фердинанда Святого переводився Forum Judicum на загальноприйнятий кастильский мова, Яго-Завойовник, король аррагонский, повелів своїм придворним історикам записати всі найважливіші події його царювання на лимузенском прислівнику
У цих двох історичних пам’ятниках прототипи сучасної іспанської мови є нам зовсім різними, a тому що із ХШ століття можна простежити вже з безсумнівною точністю поступовий розвиток слова в обох державах, то ми легко переконуємося, що хоча в кожній країні, де панувала латинська мова, неминуче складалися змішані прислівники, які, мабуть, і можна назвати романськими, але складалися неоднаково; їх корінна, національна відмінність уже саме собою заперечує існування універсальної романської мови, що образовали нібито всі прислівники південної Європи
(1 votes, average: 5.00 out of 5)