ВІЙНА СВІТІВ – ГЕРБЕРТ УЕЛЛС
ГЕРБЕРТ УЕЛЛС
ВІЙНА СВІТІВ
Сонце вже було на заході, коли я повернувся на вигін. Тут уже було, мабуть, кількасот чоловік. Гомін дужчав, люди штовхалися над самою вирвою.
Тривожні думки не давали мені спокою.
Повз мене прошмигнув якийсь хлопчина.
– Воно розкручується,- гукнув він на ходу,- усе крутиться. Це мені не подобається. Я забираюся звідсіля.
– Він упав у яму! – закричав хтось.
Юрба трошки відступила. Всі були дуже збуджені. Із ями долинув якийсь дивний невиразний шум.
Покришка циліндра із середини відгвинчувалась.
На перший погляд круглий отвір видався зовсім чорним.
Придивившись, я помітив, як щось і справді ворушиться в темному отворі, щось сіре, хвилясте, повзуче, блиснули два кружала, наче очі. Потім щось, ніби сіра гадюка, завгрубшки як палиця, стало викільцьовуватись із циліндра і, похитуючись у повітрі, схилятися в мій бік. Спершу – одне, а там і друге.
Я похолов. За спиною у мене пронизливо заверещала якась жінка. Я бачив, як здивування на людських обличчях
Всі кинулись навтьоки. Я перевів погляд на циліндр, і нездоланний жах опав мене. Наче скам’янівши, я все стояв і дивився.
Величезна сірява, куляста маса, завбільшки, напевно, з ведмедя, натужливо й повільно вилазила з циліндра. Вибравшись на світло, вона заблищала, мов мокра шкіра. Двоє великих темних очей вдивлялися в мене. Ця куляста істота мала й обличчя, коли можна назвати його обличчям. Під очима був рот, краї його тремтіли й корчились, пускаючи слину.
Воно важко дихало і конвульсійно здригалось.
Хто не бачив живого марсіянина, навряд чи зможе уявити собі цю страхітливу потвору. Її дивовижний рот нагадував літеру “у”, верхня губа була клинцювата, лоба не було так само, як і підборіддя, безнастанне тремтіння рота, цілий пук мацаків, шумливе дихання в незвичайній атмосфері, очевидна безпорадність, скутість рухів під дією земного тяжіння й особливо великі пильні очі – все це було огидне до нудоти. Вона мала брунатну, слизьку, як у гриба, маслянисту шкіру; незграбні, повільні її рухи викликали почуття невимовного жаху.
Раптом страхіття щезло. Воно перевалилося через пруг циліндра і впало в яму, гепнувшись неначе великий шкіряний лантух. Я почув своєрідний приглушений скрик, і слідом за першою істотою в темному отворі з’явилася друга.
Моє остовпіння, що його викликав жах, спало. Я повернувся й щодуху кинувся до дерев. Я біг якось боком і раз у раз спотикався, бо не міг відірвати погляду від того з’явиська.
Вигляд марсіян, що виповзали з циліндра, в якому вони прибули на Землю із своєї планети, неначе якимись чарами прикував мене до місця. Одного разу з ями з’явилися були якісь три чорні кінцівки, подібні до мацаків восьминога. Згодом піднявся якийсь суглобистий стрижень з диском нагорі, що, похитуючись, повільно повертався навкруг.
Що це вони там роблять?
Раптом блиснув спалах, і зеленавий дим раз за разом тричі пахнув у непорушному повітрі.
Той дим (а точніше – полум’я) був такий яскравий, що темно-синє небо раптом видалося зовсім чорним і майже не просвітліло навіть тоді, коли дим зовсім розсіявся. Тієї ж миті почулось якесь глухе шипіння.
Біля ями, вишикувавшись клином, стояла делегація з білим прапором. Вона аж заклякла з такого дива. Маленькі чорні постаті маячіли над темною землею.
На мить спалах зеленаво освітив їм обличчя.
Шипіння перейшло спершу у свист, а там – у довгий голосний гул. З ями повільно піднялась якась горбаста тінь, і з неї неначе вдарив промінь мерехтливого світла.
В ту ж мить яскраві язики полум’я, сліпучий огонь перекинулись на людей. Здавалося, ніби незримий струмінь ударив по юрбі і вибухнув білим спалахом. Люди запалали, ніби смолоскипи.
При світлі полум’я, що пожирало людей, я бачив, як вони хиталися й падали, а ті, хто був далі, кидалися врізнобіч.
Ця вогненна смерть, цей незримий невблаганний тепловий меч завдавав швидких і влучних ударів. Я зрозумів, що він підступає й до мене, але був такий вражений, такий приголомшений, що не мав сили бодай ворухнутися. Здавалося, ніби чийсь невидимий розжарений палець рухався півколом від марсіян до мене, і куди тільки він сягав, чорна земля диміла й тріщала.
Невдовзі свист і гул припинилися, і щось темне, подібне до бані, повільно опустилося в яму.
Усе це сталося так швидко, що я стояв нерухомо, вражений і засліплений блиском огню. Коли б ця смерть описала повне коло, вона б неминуче знищила й мене. Але вона повернула назад, дарувавши мені життя, і довкола знову залягла темрява ночі.
Все виглядало так, ніби тут ніколи й не було тих жахливих потвор. Купку темних постатей з білим прапором було знищено, але здавалось, ніби вечірня тиша й не порушувалася.
Страх, що опав мене, був не просто страх, це був немічний жах – не лише перед марсіянами, а й перед тією темрявою й безгомінням, що причаїлися довкола. Пам’ятаю, я мав таке відчуття, ніби моїм життям хтось бавиться, що ось навіть тепер, коли я вже далеко від небезпеки, таємнича смерть, прудка, як вогняний спалах, може зненацька вистрибнути з ями, в якій лежить циліндр, і тут – таки мене вразить…
Залишається й досі загадкою – яким чином могли марсіяни так швидко й безгучно нищити людей. Багато хто гадав, що вони конденсували інтенсивну теплоту в якихось термоізоляційних камерах. Цю надзвичайної сили згущену теплоту за допомогою відшліфованого параболічного дзеркала з невідомої речовини кидали рівнобіжними променями на обраний об’єкт.
Проте ніхто цього переконливо не довів. Ясно тільки те, що в основі їхньої зброї лежала теплова енергія. Від найменшого дотику все, що могло горіти, вибухало полум’ям, олово розпливалося, як вода, залізо – розм’якшувалося, скло – тріскало й текло, а вода перетворювалася на пару.
Тієї ночі близько сорока чоловік, до невпізнання спотворені та обвуглені, лежали навколо ями, а над пустельним вигоном палала заграва.
Десь о пів на дев’яту, коли було знищено делегацію, на вигоні зібралося чоловік із триста, не рахуючи тих, які звернули зі шляху, щоб підійти ближче до марсіян.
Юрбі загрожувала більша небезпека, ніж мені. Але частину теплового проміння затримав піщаний пагорбок. Якби параболічне дзеркало було підняте на кілька ярдів вище, не залишилося б жодного живого свідка.
З-за пагорбка вони бачили, як спалахував вогонь, як падали люди, як невидима рука підпалювала кущі й у вечірніх сутінках швидко наближалася до них. Потім пролунав такий гучний свист, що покрив гул із ями – це над їхніми головами ковзнув промінь.
Коли в полум’ї затріщали дерева, скутий страхом натовп якусь хвилю стояв, не знаючи, що діяти. На шлях сипалися іскри, падало охоплене полум’ям гілля. Листя літало, як вогненні бульбашки.
Вогонь брався до капелюхів, до одежі, з вигону линули розпачливі крики, зливаючись у суцільний зойк і лемент.
– Вони йдуть! – закричала якась жінка, і люди, штовхаючи одне одного, кинулися в бік Вокінга. Між високими валами, де дорога була зовсім вузька й темна, люди давма давилися. Не всі вийшли з тієї тісняви: троє роздушених і затоптаних лишилися конати в обіймах трави й жаху…
Переді мною слався похмурий і зловісний краєвид ніби якоїсь чужої планети. Я відчував те, що відчуває кролик, повернувшись до своєї нірки і раптом побачивши, що його житло грабарі зруйнували дощенту, лаштуючи місце на підмурівок. Я вперше гостро відчув те, що згодом стало переді мною ще в яснішому світлі: я більше не цар природи, а тварина серед інших тварин під п’ятою марсіян.
Пануванню людини настав край.
Трохи далі в траві я знайшов кілька грибів і жадібно їх з’їв. Убога ця пожива тільки загострила мій голод. Потому я надибав якийсь видолинок з бурою проточною водою.
Спершу я не міг зрозуміти, звідки такого посушливого літа могла взятися тут вода, але згодом здогадався, що це спричинене буйним тропічним ростом червоної трави. Як тільки ця незвичайна рослина знаходила воду, вона враз пускала паростки й досягала велетенських розмірів.
Пізніше червона трава зникла так само швидко, як і з’явилася. Її знищила хвороба, викликана, мабуть, якимись бактеріями. Наші земні рослини завдяки природному доборові набули здатності змагатися із заразними бактеріями – вони ніколи не гинуть без упертої боротьби; а червона трава висихала на пні.
Дійшовши до води, я, зрозуміло, перш за все напився досхочу, а далі, спонуканий голодом, пожував трохи червоного листя. Але воно було водяве, з нудотним металевим присмаком. Я спробував пошукати чогось поживного в садках, але нічого не знайшов; заглянув до кількох покинутих будинків, але їх було а же пограбовано…
За цей час я не зустрів жодної живої душі і ніде не завважив і сліду марсіян.
Мені здалося, ніби все людство зметене з лиця землі, ніби я залишився зовсім один, ніби я остання жива людська істота Я все більше впевнювався, що тут людей винищено, за винятком хіба кількох утікачів, подібних до мене. Марсіяни, очевидно, залишили цей спустошений край і пішли шукати поживи деінде. Може, вони зараз руйнують Париж або Берлін, якщо тільки не зрушили на північ…
Я спустився з горба і попростував уздовж Гай-стріт через міст. Тоді червона трава ще буйно росла і вкривала майже весь міст – щоправда, на її листі вже виступали білисті хворобливі плями, що незабаром і зовсім знищили цю марсіянську рослинність.
Усю дорогу за мостом укривав шар чорного пилу, і що ближче до Фулгему, то грубіший. На вулицях панувала моторошна тиша. В цій мертвій тиші навіть гуготіння здавалося приємним.
Чорний пил устилав землю й мертві тіла.
Що далі увіходив я в Лондон, то глибша ставала тиша, кожної хвилини нищівне проміння могло пройти по цих будинках і обернути їх на задимлені руїни. Це було місто, покинуте й роковане на загладу.
Було вже по полудню. І чого я никаю один у цьому мертвому місті? Чого я залишився, коли весь Лондон лежить мертвий, укритий саваном? Я почував себе нестерпно самотнім.
У моїй пам’яті оживали далекі, давно забуті друзі.
Довкола мене стояли будинки, похмурі й високі; перед парком чорніли дерева. Всі руїни заросли червоною травою, і в теміні її пагіння наче тяглося й до мене. Надходила ніч, несучи в своїм лоні Страх і Таємничість.
Щось сталося – я не знав, що саме,- і запала тиша, така мертва, аж немовби відчутна на дотик. Ніде ні душі, тільки це моторошне безгоміння.
Я заблукав у лабіринті будинків і раптом побачив у кінці довгої вулиці повитий передранковими сутінками дугастий вигін. На його вершині, пнучись до зблідлих зірок, стояв третій марсіянин, такий самий нерухомий і мовчазний, як і два перших.
Я помчав червоною травою, по груди у воді перебрів потік і ще до схід сонця вийшов на суху траву. Думка, що стрілила мені в голову, набула тепер правдоподібності. Я не відчував страху, а тільки невтямно-тремтке збудження, коли поспішав нагору до того непорушного страховища.
З-під ковпака машини звисали довгі брунатні клапті, що їх клювали й рвали голодні птахи… На повалених байових триногах, на нерухомих рукатих машинах лежали занімілі, більше десятка їх – уже мертві! – марсіяни. їх убили якісь хворобливі бактерії, що для боротьби з ними їхній організм був непристосований – так само, як було знищено й червону траву. Після того як усі людські змагання виявились марними, їх убили наймізерніші створіння.
На Марсі, очевидно, немає бактерій, і скоро марсіяни, прибувши на Землю, почали по-своєму їсти й пити, як наші мікроскопічні спільники взялися до своєї руйнівної праці. Вже тоді, коли я вперше побачив марсіян, коли вони ще могли пересуватися, вони вже гнили й розкладалися; вони були приречені на загибель. Ц було неминуче.
Ціною мільйонів смертей людина купила собі панування на Землі, і воно належить їй всупереч усім завойовникам. Воно належало б людині навіть і тоді, якби марсіяни були вдесятеро могутніші! Бо живе людина і вмирає не намарне.
Переклав з англійської: ДМИТРО ПАЛАМАРЧУК
(1 votes, average: 5.00 out of 5)