Виклад: “Собор Паризької богоматері”. Загибель Эсмеральди
… Эсмеральда спав Але усе більше більший шум навколо Собору й тривожне бекання кізки, що прокинулася раніше, незабаром розбудили її…
… Поступово перший переляк розвіявся. Із щораз від шуму й багатьох інших проявів реального життя дівчина зрозуміло: неї обступають не примар, а живі істоти. Від этого жах не підсилився, а придбав іншу форму. Їй спала на думку думка, що, можливо, народ повстав, щоб силоміць взяти її із притулку…
– … Ми ваші друзі й прийшли врятувати вас. Ідіть за нами – Невже це правда? – викликнула вона,
Эсмеральде Довелося задовольнятися цим поясненням. Гренгуар взяв її за руку, його супутник підняв ліхтар і пішов спереду. Страх приголомшував дівчину; вона дозволила повестися. Кізка, підстрибуючи, побігла за ними: тварина так радувалася зустрічі із Гренгуаром, що раз за разом тикала йому в коліна ріжками, примушуючи поета спотикатися
– От вона, життя! – говорив філософ щораз, коли спотикався.
… Штовханина навколо Собору підсилювалася. Утікачі прислухалися. До них виразно долітали переможні вигуки. Раптом сотні смолоскипів, при світлі яких заблищали шоломи воїнів, замигтіли по всіх ярусах Собору, на вежах, на галереях, під опорними арками.
Очевидно, когось шукали, і незабаром до втікачів виразно донеслися віддалені вигуки: “Циганка! Відьма! Смерть циганці!..”
Квазімодо побачив, що келія спорожніла, що циганки там ні, що, поки він захищав дівчину, неї украли, схопився обома руками за волосся й затупотів ногами від несподіванки й горя. Потім став бігати по всій церкві, розшукуючи циганку, дико викрикуючи по всіх завулках, кидаючи на плити Собору свої руді волосся. Це було саме в ту мить, коли королівські стрільці переможно вступили в Собор і теж почали шукати циганку. Бідолашний допомагав їм, не догадуючись про їхні наміри; він думав, що ворогами циганки були волоцюги. Він сам повів Тристана по всіх завулках Собору, відчиняв йому всі таємні двері, провів його за вівтар і у внутрішнє приміщення ризниць.
Якби нещасна була тоді в Соборі, він сам би її зрадив…
…Чудове, привабливе видовище являє собою Париж – особливо Париж того часу, – з висоти вежі Собору Богоматері, коли перші промені сонця пронизують свіжий літній ранок. Був липень. Безхмарне, погоже небо.
Кілька запізнілих зірок гаснули те тут, те там, і лише одна, дуже яскрава, світила на сході, де небо було ясніше. От-от повинне було з’явитися сонце. Париж просипався…
… Квазімодо дуже хотілося запитати в нього, що він зробив із циганкою. Але архідиякон, здавалося, поринув у зовсім інший світ. Він, видно, переживав один з гострих моментів життя, коли людина не здатна був би навіть відчути, як під ним розступається земля.
Направивши погляд в одну крапку, він стояв мовчазний і нерухомий… І в цій мовчазності, у цій нерухомості було щось таке жахливе, що навіть відлюдний дзвонар затремтів і не насмілився їх порушити. Він тільки простежив очами за напрямком погляду священика, – це, зрештою, теж було питання, – і побачив Гревскую площа
Побачив те, на що дивився архідиякон. Біля постійної шибениці стояла драбина. На площі виднілися, купки людей і багато стрільців.
Якийсь чоловік тяг по бруківці щось біле, за ним тяглося щось чорне. Біля підніжжя шибениці той чоловік зупинився. Тут відбулося щось, чого Квазімодо не міг добре розглянути. Не тому, що його єдине око втратило пильність, а тому, що зосередження стрільців біля шибениці заважало йому бачити, що там діялося.
У цю хвилину зійшло сонце. І такий потік світла ринувся з обрію, що здавалося, всі верхівки Парижа – дзвіниці, димарі й шпилі – запалали разом з ним. Тим часом чоловік почав лізти по драбині. Тепер Квазімодо виразно розглянув його. На плечі він ніс дівчину в білому одязі; на шию була накинута петля.
Квазімодо довідався її. Це була вона
Чоловік доліз до верху драбини. Там він поправив петлю. Тут священик, щоб краще бачити, став на балюстраду. Раптом чоловік різким рухом ноги відіпхнув драбину, і Квазімодо, що уже кілька хвилин стримував подих, побачив, як на кінці мотузки, на висоті двох туазов над бруківкою захиталося тіло нещасної дівчини із чоловіком.
Мотузка перекрутилася кілька разів у повітрі, по тілу циганки пробігли страшні судороги. Священик теж, витягнувши шию й витріщивши ока, дивився на цю жахливу групу, на чоловіка й дівчину – на павука й муху
И в найстрашніша мить диявольський регіт, у якому не було нічого людського, скривив мертвотно-бліду особу священика. Квазімодо не чув того реготу, але побачив його. Дзвонар відступив на кілька кроків за архідияконом і раптом, люто кинувшись на нього, штовхнув його своїми могутніми руками в безодню, над якою нахилився Клод.
– Проклін! – крикнув священик і полетів униз. Жолоб, над яким він стояв, затримав його падіння. Клод судорожно вчепився за нього й, роззявивши рот, щоб крикнути вдруге, побачив над краєм балюстради нахилене над своєю головою страшна, мстива особа Квазімодо. І він замовк…
… Квазімодо Дивився, як він падає. Падіння з такої висоти рідко буває плавним. Архідиякон спочатку падав униз головою, витягнувши руки, потім кілька разів перевернувся в повітрі. Вітер відніс його на покрівлю одного із сусідніх будинків, об яку нещасний ударився. Але в ту мить, коли долетів до неї, він був ще живою.
Дзвонар бачив, як священик чіплявся пальцями, намагаючись затриматися за виступ даху. Але поверхня була нахилена, а сил уже не залишилося. Він швидко покотився вниз по даху, начебто черепиця, що відірвалася, і впав на бруківку. Там уже не поворухнувся.
Тоді Квазімодо перевів погляд на циганку, тіло якої під білим одягом билося на шибениці в останніх передсмертних судорогах. Потім знову глянув униз на архідиякона, що лежав розпростертим біля підніжжя вежі, втративши всяку людську подобу, і промовив з риданням, що сколихнули його потворні груди:
– От усе, що я любив!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)