Виклад змісту роману “Клубок змій”
У багатому маєтку Калез повільно вмирає від грудної жаби його шестидесятивосьмилетний хазяїн, у недалекому минулому процвітаючий адвокат. Його сім’я з нетерпінням чекає його кінця. Він сам пише про це в листі-щоденнику, що він адресує своїй дружині й у якому підбиває підсумок свого життя.
У дитинстві він представляється собі “похмурим малим”, у якому не було того, що називається “свіжістю юності”. Однак він був гордий і самолюбний. І тому, не маючи чарівність, вона завзятою працею домагався звання першого учня скрізь, де б йому
З іншим людством відносини в нього були складніше.
Гордий і разом з тим ранимий, він надходив так: “Я навмисно поспішав не сподобатися, боячись, що це вийде саме собою”.
И от, коли йому було двадцять три, його полюбила юна дівчина із заможної буржуазної сім’ї. І він полюбив її. Герой був вражений тим, що “може подобатися, зачаровувати, хвилювати дівоче серце”. “Ти колись урятувала мене від пекла…” – зізнається він дружині в щоденнику. А потім наступили п’ять десятиліть “великого мовчання…”.
Герой
Молодята любили ввечері, лежачи в постелі, “пошептатися” про те, як пройшов день, або зрадитися спогадам… І от в одну з таких хвилин особливої щиросердечної близькості дружина, його мила Изя, зізналася, що в неї вже був наречений, Рудольф. Але, довідавшись, що в неї двоє братів умерли від сухоти, під напором сімейства він відмовився від весілля. А її батьки жахливо боялися, що підуть слухи про хворобі в сім’ї й Изю взагалі не візьмуть заміж. Не зауважуючи стану Луи, вона й далі робить свої цілком безневинні визнання. Виявляється, Рудольф був “гарний, чарівний, подобався жінкам”.
А в чоловіка від цих визнань “серце розривалося від борошна…”.
Виходить, усе була неправда й обман, виходить, його не любили, як він уявив, а він просто підкрутився під руку в потрібний момент
Дружина, сама того не підозрюючи, увергнула його “у пекло”.
Однак відчуження перейшло в ненависть не відразу. Один випадок підтвердив повну байдужість до нього дружини. Луи був чудовим адвокатом. І один раз у суді виступав захисником у справі сім’ї Вильнав. Дружина брала на себе провину за замах на життя вужа, що насправді зробило син.
Вона зробила це не тільки заради сина, але й тому, що це було дитя її гаряче коханого чоловіка, і це він просив неї взяти провину на себе. Така любов і така самовідданість не могли не потрясти героя. Він прекрасно провів захист.
У зв’язку із цією справою про нього писали всі газети, його портрети поміщали на перших смугах – і тільки будинку ніхто його не поздоровив, ніхто ні про що не запитав…
Так поступово усе більше виникає в сім’ї відчуження. У щоденнику він називає себе грошолюбом, уважаючи, що цю рису успадкував від матері-селянки. Йому здавалося, що тільки за допомогою гаманця він може керувати сім’єю. “Вас золото залучає, а мене обороняє”, – пише він у щоденнику, подумки перебирає варіанти поділу спадщини й впивається уявлюваною реакцією дітей і дружини. Дружина його боїться, діти бояться й ненавидять
Герой дорікає дружину за те, що вона цілком пішла в турботи про дітей, потім про онуків, виключивши його з життя, не намагаючись його зрозуміти. Для неї й дітей він тільки джерело благополуччя. Дружина вважає себе віруючої – вони з дітьми свято дотримують всіх релігійних свят, ходять у церкву.
Але коли чоловік її навмисно провокує на релігійні суперечки, виявляється, як поверхнева ця віра, як мало вона відповідає реальному життю дружини й дітей. Ні в ній самої, ні в її дітях немає теперішньої християнської любові й смиренності, усе зводиться до турботи оденьгах.
Герой намагається знайти контакт із дітьми, але тільки одна – молодша з дочок Марі “своїм дитячим пещенням” торкає його серце. Але вона через неуцтво лікаря вмирає. Герой важко переживає цю втрату.
Він завжди пам’ятає її тепло, і це допомагає йому виживати серед вовчої зграї, який йому представляється власна сім’я. І ще про одну прихильність згадує герой – до Люка, племінникові, якого він усиновив, тому що його мати – сестра дружини вмерла. Він полюбив хлопчика за те, що він був “так не схожий” на нього. Щирий, відкрит, веселий і безпосередній, він був начисто позбавлений сріблолюбства, що гнітить героя в ньому самому і його дітях, він один не дивився на нього, “як на пугало”. Але Люк гине на війні
У сім’ї Луи живе абат Ардуэн – він розуміє душу героя, говорить прості слова, які потрясають його, що привикли до черствості свого сімейства. Ці слова: “Ви – добрий”. І вони відвертають його від несправедливого вчинку й змушують побачити в собі іншого людини
Герой, щоб якось заглушити біль, помститися дружині, пускався в “всі тяжкі”, не ища любові, а мстячи їй за обман. Був у нього й тривалий роман, від якого народився син, але та жінка виїхала в Париж, не винеся деспотизму героя
Все це турбує дітей, які не ;>нают, як він розпорядиться спадщиною. І один раз увечері вони збираються в саду й обговорюють, як зробити так, щоб оголосити батька божевільним. Герой у люті. От теперішній клубок змій. Його рідні діти здатні на таке віроломство! І він вирішує ранком поїхати в Париж, щоб весь свій величезний стан передати незаконнонародженому синові.
Перед від’їздом у нього відбулася розмова із дружиною, якому призначено було стати останнім. З нього герой з подивом розуміє, що дружина страждала із-за нього й, може бути, навіть любила. “Я не сміла покласти жодного дитини із собою на ніч у ліжко – чекала, що ти прийдеш…” Зайнялася надія. Але в Париж він все-таки їде. Там він випадково бачить свого сина Гюбера й зятя Альфреда, які вистежили його й приїхали, щоб перешкодити йому здійснити задумане. Він із запізненням довідається про смерті дружини й устигає тільки на її йохорони.
Вона так і не встигла порозумітися, вона ніколи не прочитає його щоденник. “Тепер уже нічого не перешикувати заново вона вмерла, не довідавшись, що я був не тільки нелюдом і катом, але що жив у мені інша людина”.
Відбувається важке пояснення з дітьми – сином Гюбером і дочкою Женевьевой. Герой пояснює, що він почуває себе увесь час, “як важко хворий старий проти цілої зграї молодих вовків.,.”. Вони виправдуються тим, що їхнє поводження було “законним самозахистом”.
И все, що збирало в ньому гарного, раптом змусило його прийняти рішення – віддати дітям вся багатомільйонна спадщина, обмовивши ренту незаконнонародженому синові
“Я вирвав зі своєї душі те, до чого був, як мені здавалося, глибоко прив’язане… Однак я випробовував тільки полегшення, чисто фізичне почуття полегшення: мені було легше дихати”.
Міркуючи над цим, герой викликує: “Все життя я був бранцем страстей, які в дійсності не володіли мною! Подумайте, прокинутися в шістдесят вісім років! Відродитися перед смертю!”
И все-таки він пізнає радість і заспокоєння зі своєю внучкою Яніною, від якої втік непутящий, порожній, але коханий чоловік Фили і яка разом зі своєю дочкою знаходить притулок у діда, И коли правнучка забиралася до нього на коліна й він притискався до її м’яких, як пухнув, волоссям, до її щічок, умиротворення відвідувало його. Згадуючи Марі, Люка, абата Ардуэна, він прийняв у своє серце віру, усвідомив, що його сім’я – лише “шарж на християнське життя”. Він переміг свій клубок змій
Завершується роман двома листами: Гюбера до Женевьеве, у якому він повідомляє про смерті батька й про дивні записи, які залишив батько, внутрішній зміст яких він не зрозумів, і Яніни до Гюберу, у якому вона просить дозволи прочитати щоденник діда, що фактично повернув її кжизни.
Здається, вона єдина із сім’ї зрозуміла горду, бентежну душу діда: “Я вважаю його правим перед нами, адже там, де були скарбу наші, там було й серце наше – ми думали тільки про спадщину, якого боялися втратитися Всі сили душі в нас були спрямовані до володіння матеріальними благами, тоді як дідусь чи Зрозумієте ви мене, якщо я скажу, що серце його не було там, де минулого його скарбу Він був самий віруючий з нас…”
Т. В. Громова
(1 votes, average: 5.00 out of 5)