Вінграновський Микола Степанович Гусенятко
Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і – народилося. Мама подивилась на нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати. Її чоловік з табуном і старшими дітьми зранку подався політати над полем і плавнями перед відльотом. Гуска лишалася на пізнім своїм осіннім яйці.
Вона ще мала надію, що з цього яєчка нікого не буде, – аж на і є, знайшлося: згорблене, вогке, сумне, з прилиплою шкаралупкою на дзьобику, гусенятко обсихало під маминим крилом і не знало, що двоє його братів і четверо сестричок народилися ще
Гуска думала: що робити? Летіти з дітьми через три моря і так нелегко, а це, сьоме, сьогоднішнє, куди? Під крило його не візьмеш і на спину не покладеш – упаде.
А тут на дзьобі уже зима, заплава замерзне – що тоді? Зимувати з малим? А вітер, а сніг, а мороз та лід, а лисиці, тхори, куниці, кібчики, приблудні коти, собаки, а мисливці, а їсти що?
Пропали…
І старій гусці вперше не захотілося жити. Вона вважала себе довголітньою, бо прожила вже три літа і три
Спитати б кого старшого, що їй робити з оцим малим, так серед гусячого табуна не було жодного діда-гусака або баби.
Гуси до дідівства не доживали. Та й чоловік її – молодий, на вирій молодший від неї…
Гуска підняла крило і глянула на свого мізинчика: гусенятко кисло кліпнуло на маму і заснуло.
– Горе мені з тобою та й годі…
Знизу, з заплави, покотило волохатими хвилями, білими комірцями обпінився при воді очерет, нагнувся сухо над гускою, довгим листям своїм прикрив її всю на гнізді, і доки він лежав під вітром, гуска скубнула з очерету його бляшаного листя, хотіла було скубнути ще раз, але очерет підвівся. Гуска зачаїлась, коли вітер удруге нагне очерет і вона скубне із нього іще хоч листочок, та вітер раптово повернув і поклав очерет на порожні гнізда.
Між очеретом за лугами при озимині з прощального низького сонця вилетів з дітьми гусак – летів-летів і прилетів. Діти стали чиститись. Їхні набиті вола ходили під молодими жовтими дзьобами, наче діти цю ніч нікуди не збирались.
Гусенятко визирнуло з-під маминої ноги і побачило тата. А тато побачив його.
Він поправив крило і сказав мамі:
– Лети повечеряй. Але дивися, не попади під літак над озиминою.
– Добре, – сказала мама. – Лечу.
– Лети по сірому. По синьому не лети. І не кричи. Над очеретом бери праворуч вище: за очеретом в засідці вже троє.
Гуска полетіла. По ній кілька разів тарахнули, чи по ній, чи по табуну. Табун сів на гніздів’я.
Гусак подивився: старих гусей не було – старі літають знизу. От їм і попало. “А де ж моя?”
Гусак випростав крило, випростав друге, обдивився свої крила ще раз і склав.
Крила були в порядку. Старші діти збились докупи, поховали дзьоби до крил, грілися і поговорювали між собою.
– Як-небудь перелетимо і це море, і це, і друге, і третє, якщо не зіб’ють, – сказав їм гусак і глянув на пізню свою осінню дитину.
З горіхового неба стало накрапати. В гусенятка на дзьобику зависла крапелина, і в тій крапелині гусенятко роздивлялося свого тата: у тата були сторожкі очі, висока очеретяна шия, татова шия ходила над гусенятком, поверталася над ним на кожен найнечутніший порух. Мав тато і високі м’які сірі груди: гусенятко пірнуло під них, і так йому стало тепло, що воно відразу ж заснуло знову.
З поля від озимини тарахнуло, тричі тарахнуло і від очерету, діти висмикнули голови з крил і подивилися на тата:
– Летіти чи сидіти?
– Сидіть, – сказав їм гусак, хоч серце в самого забилося так, що гусенятко проснулося, вилізло з-під татових грудей, подивилося в його жовті очі і спитало:
– Чого так стукаєш своїми грудьми?
“Пропала”, – подумав гусак, і цієї ж миті повітря зашуміло і, збиваючи волоття очерету, опустилася важко задихана гуска.
– Ой, – сказала вона.
– Ціла?
– Наче… Ой… Що робити?
– Бери дітей, і летіть. Я з малим лишимось тут і якось плавом будемо добиратись, доки воно підросте та стане на крила.
– Не полечу, – і її жовті, як і в тата, очі по краях взялися чорними обідками. – Буду з тобою і малим. А діти полетять з табуном.
– З яким табуном, куди? Глянь – одна молодь. Ти найстарша. От і лети.
Поведеш. З малим ти не виживеш тут. Чула?
– Чула, – сказала гуска. – То що, вже збиратись?
– Збирайтесь. Надходить ніч і мряка. Підіймайтесь у мряці.
Крізь мряку вас ніхто не побачить і не дістане.
– А якщо літаки?
– Тутешні літаки у мряці не літають. До ранку доберетесь до заповідника. Там сідайте сміливо і нікого не бійтесь.
Підгодуйтесь. А далі від заповідника – морем. Над морем летіть низько. Над морем вас ніхто не зачепить.
А там далі дивіться самі: вибирайте ночі лише дощові і темні.
– А як ти малого не доведеш і сам?
– Не бійся. Ти, головне, бережи табун і дітей. Будь хитра і обережна.
А я постараюсь на весну прилетіти до вас з малим. Мале, дивися, в нас яке – тільки народилося, а вже говорить. Гусачок!
Гуска підійшла до гусенятка і, сколупнувши з його дзьобика шкаралупку від яйця, сказала:
– Краще б ти не родилося і не говорило…
Серед ночі гуси знялися і полетіли. Гуска повела їх крізь мряку у небо і не втрималась, крикнула щось своєму гусакові на прощання. І як тільки крикнула, – відразу ж від озимини і очерету по ній і по табуну затарахкало мокро і сліпо, як-небудь і неприцільно.
Гусак витягнув шию. Було тихо. Шепотів очерет.
Потім почувся крик. Гусак дослухався. Ні, той крик був не гусячий, а людський. “Видно, попали по своєму, – подумав гусак, – вночі ж то не видно, де небо, а де земля”.
Гусак нагнув шию і послухав, чи дихає гусенятко.
З відльотом табуна гусак відчув, як ніч раптом поважчала і стала тиснути своєю мокрою темінню на гніздо, темінь залазила йому в спину і крила, наче хотіла сховатися в ньому і хотіла обсохнути в його пір’ї. Колись веселий, дорогий гусям очерет мовчав тепер над гусаком відчужено і вороже, і темно говорила до когось вода. Перед гніздом з рибиною в зубах випірнула ондатра, ненажерливо подивилася на гусака, бо ондатра знала – гусак лишився з малим сам. Гусак засичав на ондатру: мовляв, мало тобі риби в заплаві, а ти ще й мого гусенятка хочеш?
Лише підпливи – вб’ю!
Ондатра почула це і пірнула додому. Та ненадовго. За хвилину ондатр з’явилось двоє і, малюючи вусами воду, вони стали наближатись до гусака. Гусак засичав з усіх сил, гусенятко забилося йому під живіт, під лапи, заплакало-запищало, а дощ прибував з ночі, гніздо підпливало, ставало легшим, ось-ось гніздо попливе за водою.
З’явилась видра, ондатри – тікати, видра – за ними, повпірнали і ті, і та, і не стало їх більше чути.
Гусак обгорнув крилами гніздо з гусенятком і, відштовхуючись лапами об ворожу заплавну воду, вивів гніздо на струмінь ріки. На струмені вода була не така, як при очереті. При очереті вода комизиста, вредна, то якийсь корінь чи яма – і вода там вирує, сердиться, вічно щось їй не так; на струмені вона гінка і вільна, вона, ця струмінна вода, не питає, хто по ній пливе і до кого, летить вона вільно під осінньою ніччю, аж дно під цією водою дзвенить. І що їй до того, що гусак править по ній крилами своє гніздо з гусенятком посередині?
На струмені гусакові відлягло від серця, і він вів гніздо, не підштовхуючи його лапами: гніздо несло перед очима в бистру темінь, і гусенятко не могло надивитись на свого зграбного тата.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)