Вінграновський Микола Степанович Гусенятко
Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і – народилося. Мама подивилась на нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати. Її чоловік з табуном і старшими дітьми зранку подався політати над полем і плавнями перед відльотом. Гуска лишалася на пізнім своїм осіннім яйці.
Вона ще мала надію, що з цього яєчка нікого не буде, – аж на і є, знайшлося: згорблене, вогке, сумне, з прилиплою шкаралупкою на дзьобику, гусенятко обсихало під маминим крилом і не знало, що двоє його братів і четверо сестричок народилися ще
Гуска думала: що робити? Летіти з дітьми через три моря і так нелегко, а це, сьоме, сьогоднішнє, куди? Під крило його не візьмеш і на спину не покладеш – упаде.
А тут на дзьобі уже зима, заплава замерзне – що тоді? Зимувати з малим? А вітер, а сніг, а мороз та лід, а лисиці, тхори, куниці, кібчики, приблудні коти, собаки, а мисливці, а їсти що?
Пропали…
І старій гусці вперше не захотілося жити. Вона вважала себе довголітньою, бо прожила вже три літа і три
Спитати б кого старшого, що їй робити з оцим малим, так серед гусячого табуна не було жодного діда-гусака або баби.
Гуси до дідівства не доживали. Та й чоловік її – молодий, на вирій молодший від неї…
Гуска підняла крило і глянула на свого мізинчика: гусенятко кисло кліпнуло на маму і заснуло.
– Горе мені з тобою та й годі…
Знизу, з заплави, покотило волохатими хвилями, білими комірцями обпінився при воді очерет, нагнувся сухо над гускою, довгим листям своїм прикрив її всю на гнізді, і доки він лежав під вітром, гуска скубнула з очерету його бляшаного листя, хотіла було скубнути ще раз, але очерет підвівся. Гуска зачаїлась, коли вітер удруге нагне очерет і вона скубне із нього іще хоч листочок, та вітер раптово повернув і поклав очерет на порожні гнізда.
Між очеретом за лугами при озимині з прощального низького сонця вилетів з дітьми гусак – летів-летів і прилетів. Діти стали чиститись. Їхні набиті вола ходили під молодими жовтими дзьобами, наче діти цю ніч нікуди не збирались.
Гусенятко визирнуло з-під маминої ноги і побачило тата. А тато побачив його.
Він поправив крило і сказав мамі:
– Лети повечеряй. Але дивися, не попади під літак над озиминою.
– Добре, – сказала мама. – Лечу.
– Лети по сірому. По синьому не лети. І не кричи. Над очеретом бери праворуч вище: за очеретом в засідці вже троє.
Гуска полетіла. По ній кілька разів тарахнули, чи по ній, чи по табуну. Табун сів на гніздів’я.
Гусак подивився: старих гусей не було – старі літають знизу. От їм і попало. “А де ж моя?”
Гусак випростав крило, випростав друге, обдивився свої крила ще раз і склав.
Крила були в порядку. Старші діти збились докупи, поховали дзьоби до крил, грілися і поговорювали між собою.
– Як-небудь перелетимо і це море, і це, і друге, і третє, якщо не зіб’ють, – сказав їм гусак і глянув на пізню свою осінню дитину.
З горіхового неба стало накрапати. В гусенятка на дзьобику зависла крапелина, і в тій крапелині гусенятко роздивлялося свого тата: у тата були сторожкі очі, висока очеретяна шия, татова шия ходила над гусенятком, поверталася над ним на кожен найнечутніший порух. Мав тато і високі м’які сірі груди: гусенятко пірнуло під них, і так йому стало тепло, що воно відразу ж заснуло знову.
З поля від озимини тарахнуло, тричі тарахнуло і від очерету, діти висмикнули голови з крил і подивилися на тата:
– Летіти чи сидіти?
– Сидіть, – сказав їм гусак, хоч серце в самого забилося так, що гусенятко проснулося, вилізло з-під татових грудей, подивилося в його жовті очі і спитало:
– Чого так стукаєш своїми грудьми?
“Пропала”, – подумав гусак, і цієї ж миті повітря зашуміло і, збиваючи волоття очерету, опустилася важко задихана гуска.
– Ой, – сказала вона.
– Ціла?
– Наче… Ой… Що робити?
– Бери дітей, і летіть. Я з малим лишимось тут і якось плавом будемо добиратись, доки воно підросте та стане на крила.
– Не полечу, – і її жовті, як і в тата, очі по краях взялися чорними обідками. – Буду з тобою і малим. А діти полетять з табуном.
– З яким табуном, куди? Глянь – одна молодь. Ти найстарша. От і лети.
Поведеш. З малим ти не виживеш тут. Чула?
– Чула, – сказала гуска. – То що, вже збиратись?
– Збирайтесь. Надходить ніч і мряка. Підіймайтесь у мряці.
Крізь мряку вас ніхто не побачить і не дістане.
– А якщо літаки?
– Тутешні літаки у мряці не літають. До ранку доберетесь до заповідника. Там сідайте сміливо і нікого не бійтесь.
Підгодуйтесь. А далі від заповідника – морем. Над морем летіть низько. Над морем вас ніхто не зачепить.
А там далі дивіться самі: вибирайте ночі лише дощові і темні.
– А як ти малого не доведеш і сам?
– Не бійся. Ти, головне, бережи табун і дітей. Будь хитра і обережна.
А я постараюсь на весну прилетіти до вас з малим. Мале, дивися, в нас яке – тільки народилося, а вже говорить. Гусачок!
Гуска підійшла до гусенятка і, сколупнувши з його дзьобика шкаралупку від яйця, сказала:
– Краще б ти не родилося і не говорило…
Серед ночі гуси знялися і полетіли. Гуска повела їх крізь мряку у небо і не втрималась, крикнула щось своєму гусакові на прощання. І як тільки крикнула, – відразу ж від озимини і очерету по ній і по табуну затарахкало мокро і сліпо, як-небудь і неприцільно.
Гусак витягнув шию. Було тихо. Шепотів очерет.
Потім почувся крик. Гусак дослухався. Ні, той крик був не гусячий, а людський. “Видно, попали по своєму, – подумав гусак, – вночі ж то не видно, де небо, а де земля”.
Гусак нагнув шию і послухав, чи дихає гусенятко.
З відльотом табуна гусак відчув, як ніч раптом поважчала і стала тиснути своєю мокрою темінню на гніздо, темінь залазила йому в спину і крила, наче хотіла сховатися в ньому і хотіла обсохнути в його пір’ї. Колись веселий, дорогий гусям очерет мовчав тепер над гусаком відчужено і вороже, і темно говорила до когось вода. Перед гніздом з рибиною в зубах випірнула ондатра, ненажерливо подивилася на гусака, бо ондатра знала – гусак лишився з малим сам. Гусак засичав на ондатру: мовляв, мало тобі риби в заплаві, а ти ще й мого гусенятка хочеш?
Лише підпливи – вб’ю!
Ондатра почула це і пірнула додому. Та ненадовго. За хвилину ондатр з’явилось двоє і, малюючи вусами воду, вони стали наближатись до гусака. Гусак засичав з усіх сил, гусенятко забилося йому під живіт, під лапи, заплакало-запищало, а дощ прибував з ночі, гніздо підпливало, ставало легшим, ось-ось гніздо попливе за водою.
З’явилась видра, ондатри – тікати, видра – за ними, повпірнали і ті, і та, і не стало їх більше чути.
Гусак обгорнув крилами гніздо з гусенятком і, відштовхуючись лапами об ворожу заплавну воду, вивів гніздо на струмінь ріки. На струмені вода була не така, як при очереті. При очереті вода комизиста, вредна, то якийсь корінь чи яма – і вода там вирує, сердиться, вічно щось їй не так; на струмені вона гінка і вільна, вона, ця струмінна вода, не питає, хто по ній пливе і до кого, летить вона вільно під осінньою ніччю, аж дно під цією водою дзвенить. І що їй до того, що гусак править по ній крилами своє гніздо з гусенятком посередині?
На струмені гусакові відлягло від серця, і він вів гніздо, не підштовхуючи його лапами: гніздо несло перед очима в бистру темінь, і гусенятко не могло надивитись на свого зграбного тата.





Related posts:
- Микола Вінграновський – Гусенятко ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА ГУСЕНЯТКО Оповідання Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і – народилося. Мама подивилась на нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати. Її чоловік з табуном і старшими дітьми зранку подався політати над полем і плавнями перед відльотом. Гуска лишалася на пізнім своїм осіннім яйці. Вона ще мала надію, що […]...
- Дивовижний світ пташиного життя в оповіданні М. Вінграновського “Гусенятко” Микола Вінграновський – відомий український поет, прозаїк, кіномитець. У своїх творах він відтворює художній світ, законом якого є краса. Один із літературознавців писав: “Сюжети його рухаються перебігом почуттів, якими щедро наділяються звірі, птахи, рослини і води… “ В оповіданні “Гусенятко” автор розповів про химерний і дивовижний світ пташиного життя, схожого на людське. Він показав радощі […]...
- Вінграновський Микола Степанович На добраніч Перед його норою заходило на ніч сонце. Сонце зайшло. Ліс потемнів, кар’єр густо засинів, сосна угорі золотіла. – Ліс потемнів, кар’єр посинів, а ти золотієш, – сказав. він сосні. З нори вилазити не хотілося, а тут заболіло вухо, наче нічого було тому вухові зараз робити, – але заболіло. – Ковбаси наївся, і магазинної, і так […]...
- Вінграновський Микола Степанович Первінка Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев – купи цегли, та глини, та уламків. Миколка біг далі. На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився; В який його бік тепер? Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців. Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з […]...
- Вінграновський Микола Степанович Жоржина Впали бомби на видноколі, Червоніла капусти грядка… Між курганами в чорнім полі Помирала дружина дядька. Бігли армії, мчали роти, Помирали дуби в гаю… Дядько ніс на вогні Європи Нерозстріляну юнь свою. На стежині зосталась дружина, А він далі на захід побіг… Оглянувся – стоїть жоржина На розгіллі нічних доріг. Почорніли живі надії… Плакав в Яссах, […]...
- Вінграновський Микола Степанович Мерані З Ніколоза Бараташвілі Без дороги-сліду мчить мене Мерані. Сивий ворон карка в чорному тумані. Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані, Сині мої думи ворону не знані. Крилатий коню мій! по скелях, по яругах, Крізь хвилі й смерчі скороти мені Ці дні дороги, нетерплячі дні, І не жалій за втому свого друга. Нехай свою Вітчизну […]...
- Вінграновський Микола Степанович Осяяння В той день були мої найближчі друзі, Вони прийшли до мене на світанні І підняли на зустріч з Рафаелем. Із Мікеланджело, Джорджоне, Тіціаном… П’ятнадцять залів встало перед нами, П’ятнадцять келихів людського повнозвуччя, П’ятнадцять океанів чистоти… І я не знаю, що ми відчували, Що думали в благословенний день, Бо в першу хвилю я тебе помітив, І […]...
- Вінграновський Микола Степанович Довженко I Благословенні води літ, Літа Десни благословенні І часу вічного політ В однім осяянім іменні. Благословенна срібна твердь Землі і неба, дня і ночі, І золоті вогневі очі, Де обнялись життя і смерть. Священна чаша доброти В руках всеспільності й любові І світ, об’єднаний у слові Краси, і правди, і мети. Благословенна світлотінь Судьби в […]...
- Вінграновський Микола Степанович Триптих 1 Тут все говорить із прадавніх пір, Тут вічність диха тихо серед гір. Це не легенда лине давниною І не мара злітає із пітьми… Човни століть пливуть переді мною, Вантажені народами-дітьми. І ти, Гуцульщино, смереко сиволиста, Своїм човном пливеш в мої світи… Я прошу тебе, земле моя чиста, Крізь моє серце тихо пропливти. 2 Гуцульщино! […]...
- Вінграновський Микола Степанович Гайявата Над лиманом білять синім, Білять білим над лиманом, Над лиманом кукурудза Світлі вуса опустила. І лиманський Гайявата Щось там робить-виробляє, Душить гроно винограду – Зимувати цілу зиму. Дві дитини плачуть в люльці – Тато з мамою сміються. А під хатою з лиманом Дід із прадідом бухика: Душать гроно винограду – Зимувати цілу зиму. Пасе кози […]...
- Вінграновський Микола Степанович Станси 1 Люблю я думать. Я люблю Очима тишу цілувати, Коли, як в тихому гаю, В душі урочисто і свято. І грона кращих почуттів, Налитих мужністю й стражданням, Нести в твій дім і сподіванням Поїти серце в забутті. 2 Степліло літечко… степліли Веселі дні веселих літ – І світ піймав мене… Зраділий, Я обізвався серцем в […]...
- Вінграновський Микола Степанович Вечірнє Чорніє повітря… Шляхи засиніли, Гойднулися квіти пахучими снами, Натомлені села вечеряти сіли Під грушами, вишнями і небесами. І, тихий туман пригорнувши до себе, Вечеряє поле піснями з долин, Над селами й полем вечеряє небо, Вмокаючи в ріки хлібини хмарин. І серце вечеря своїм сподіванням, І думка-порадниця мріями свіжими, Вечеряють очі просторами ніжними, І губи вечеряють […]...
- Вінграновський Микола Степанович Ніч Івана Богуна Болиш? Боли ж! Боли, Бо лине крик Від можа і до можа Україною, І панський перехняблений язик Хрипить над нею стомленою слиною. І меч горить над гривою коня, І паля з горла кров’ю обгоріла, Там ребра на гаках, де воля говорила, Там червоніє чорне вороння. Ні шелесту, ні диму з димарів, Лиш свище вітер черепу […]...
- Вінграновський Микола Степанович Вогненна людина Не в кам’яній, не в дерев’яній ері – Зустрілися ми в атомній добі, В жахких реакціях негаснучих матерій, У плоті вогненній з’являюся тобі. Я – Сонця син. Творець Землі і неба. І я – це ти. Все, що навколо тебе. Вклонись повітрям, часом, і судьбою, І атомом, розщепленим тобою, І таємницею, що знаєш ти один. […]...
- Вінграновський Микола Степанович “Вона була задумлива, як сад…” Вона була задумлива, як сад. Вона була темнава, ніби сад. Вона була схвильована, мов сад. Вона була, мов сад і мов не сад. Вона була урочиста, як ніч. Вона була одненька, ніби ніч. Вона була в червоному, мов ніч. Вона була, мов ніч і мов не ніч. Вона була, що наче й не була. Але […]...
- Вінграновський Микола Степанович Голубі сестри людей I На Псло, на Ворсклу, на Сулу, На юні води непочаті Ліг золотий осінній сум, Поліг багрець у тихім святі На Псло, на Ворсклу, на Сулу. Притихли далі охололі, І висвист птичого крила Затих над хвилею і в полі, І небо падає поволі В холодній краплі із весла. Я хочу розказати вам Про наші ріки […]...
- Вінграновський Микола Степанович Козак Петро Мамарига Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін. Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро. – Гиворе! – сказав Петро своєму коню. – Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері. Петро вирізав шаблею очеретину і поплив. Гивор додивився, […]...
- Вінграновський Микола Степанович Елегія “Зіходить ніч на витишений сад…” Зіходить ніч на витишений сад… Глибокий вересень шумить крилом качиним, І за вікном, у листолет відчиненим, – Червоних зір червоний зорепад. В бентезі я!. Душа моя живе Твоїм печальним іменем прозорим. Твій теплий голос кров мою зове, І я освітлений твоїм осіннім зором. Зійди мені!. В цю ніч в своїм чутті Я мов приймач!. – […]...
- Вінграновський Микола Степанович “Встав я, – ранній птах…” I Встав я, – ранній птах, – Зелене диво лебедило, – Ходило літо, вітер пах М’яким зеленим дивом. Встав я, – ранній сніг, – Сміялись коні невисоко, – Дивився радо ніжний світ М’яким коневим оком. Встав я, – сніго-птах, – Ходило біле холодило, – Тремтіло в річки по боках Тонке зелене диво. Дивно на піску […]...
- Вінграновський Микола Степанович “Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі…” Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі З розплющеними 28-літніми очима Наш Василь іде по останній у світі дорозі З зупиненим серцем з опущеними руками В яких учора іще Говорило перо Поета-мужа В темно-коричневому костюмі В білій сорочці защібленій матір’ю під підборіддям В черевиках зашнурованих дружиною З кручі Дніпра З 28-ми своїх літ Наш […]...
- Вінграновський Микола Степанович “Не чіпай наші сиві минулі тривоги…” Не чіпай наші сиві минулі тривоги! Ми далеко тепер від інтриг і халеп! Мені сяють – твій ніс, твої плечі і ноги, І ворушиться вгрітий мозолистий степ. Пахне звечора небо осінніми птицями, І повітря стоїть, як зелена ропа. Пахне степ чумаками, волами, мазницями, І вони вже самі виростають в степах! Це не сниться мені!. Татарва […]...
- Микола Степанович Вінграновський Вельми небуденне явище в нашій літературі – поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну… Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. […]...
- ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ. МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ. ТЕПЛИЙ ДОЩИК-СРІБНОПАД І семестр З ЛІТЕРАТУРНОЇ СКАРБНИЦІ Урок 46. ПОЕТИЧНА МАЙСТЕРНЯ. МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ. ТЕПЛИЙ ДОЩИК-СРІБНОПАД… Мета: удосконалювати навички виразного читання віршованих творів; навчати аналізувати прочитані вірші; розвивати смислову, образну пам’ять, уміння узагальнювати, зіставляти; виховувати любов до художнього слова. II. МОВЛЕННЄВА РОЗМИНКА Ген стрибають на морозі Три ворони на дорозі. – Кар-кар-карІ За скоринкою погнались, На все горло […]...
- Скорочено – САМА СОБОЮ РІЧКА ЦЯ ТЕЧЕ… – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Сама собою річка ця тече, Маленька річечка, вузенька, як долоня. Ця річечка – Дніпра тихенька синя доня, Маленька донечка без імені іще. Вона тече в городі в нас під кленом, І наша хата пахне їй борщем. Цвіте над нею небо здоровенно Солодкими хмаринами з дощем. Ця річечка тече для клена і для мене, Її й […]...
- Микола Вінграновський – На добраніч ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА НА ДОБРАНІЧ Перед його норою заходило на ніч сонце. Сонце зайшло. Ліс потемнів, кар’єр густо засинів, сосна угорі золотіла. – Ліс потемнів, кар’єр посинів, а ти золотієш, – сказав. він сосні. З нори вилазити не хотілося, а тут заболіло вухо, наче нічого було тому вухові зараз робити, – але заболіло. – Ковбаси наївся, […]...
- Микола Вінграновський (1936-2004) Українська література 6 клас КРОКУЄ ОСІНЬ ЗОЛОТА Микола Вінграновський (1936-2004) Книги М. Вінграновського для дітей – це чарівний світ, де легко і просто народжується казка, де живуть її добрі герої. Вони, як велике світле вікно, через яке в духовний світ дитини вливається навколишнє життя. Поетові притаманний яскравий талант – тонко розуміти, відчувати прекрасний світ дитинства. […]...
- Перша колискова – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ скорочено МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Перша колискова За допомогою виразних епітетів “дитино золота”, “тривого кароока”, “гіллячко голуба” автор створив неповторнії образ батьківської любові й тепла: Спи, моя дитино золота, Спи, моя тривого кароока. В теплих снах ідуть в поля жита, І зоря над ними йде висока. Спи, моя гіллячко голуба, Тихо в моїм серці і щасливо. За вікном […]...
- ПЕЙЗАЖ. МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ ЛАЗИТЬ СОНЕЧКО В ТРАВАХ Мета: поглиблювати знання учнів про творчість Миколи Вінграновського; вчити розуміти образну мову, уявляти описані картини, розмірковувати над художнім змістом; розвивати спостережливість, творчу уяву, здатність емоційно реагувати на художнє слово; виховувати любов до природи. Хід уроку I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ II. МОВЛЕННЄВА РОЗМИНКА 1. Робота над скоромовкою ДЖМЕЛІ Де цвіту рясне гілля, Ви побачите джмеля. Він кружляє […]...
- Микола Вінграновський – поет, прозаїк – Божий дар для української літератури Микола Вінграновський – Поет, прозаїк – Божий дар Для української літератури З-поміж своїх однокурсників, слухачів Московського інституту кінематографії, студент Микола Вінграновський, здавалось, нічим особливим не вирізнявся. Хіба що в погляді строгих очей світилась невловима лагідна задума та в ставній постаті відчувалася рішуча рвійність. Всім серцем тягнувся він до романтичної піднесеності й заземленої, суворої правди життя […]...
- МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Рік народження Миколи Вінграновського – 1936-й. Той, що дав українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, ще роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими […]...
- Микола Вінграновський – Біографія Микола Вінграновський (Народився 7 листопада 1936) ЧАРІВНИК СЛОВА Вельми небуденне явище в нашій літературі – поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну… Що ж таке: поетова […]...
- Скорочено – ХОДІМТЕ В САД… – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер. А згорблений чумацький небопад Освітлює пахучі очі квітів. Я покажу вам сливи на сучках, Що настромились, падаючи мовчки. Затисла груша в жовтих кулачках Смачного сонця лагідні жовточки. У полі спить зоря під колоском І сонно слуха думу колоскову, І сонна тиша сонним […]...
- Вінграновський Микола Первінка (скорочено) Ішов останній рік війни. У напівзгорілій хаті жила селянська родина: жінка Марія та її троє дітей. Найстарший з них – Миколка – мав усього років з дванадцять. Голодно було в їхній оселі, проте Марія ті гроші, що присилав з фронту її чоловік Максим Миколайович, не витрачала, сподіваючись купити корову. Назбирала вже двісті тисяч, але наприкінці […]...
- Скорочено – ПЕРША КОЛИСКОВА – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Спи, моя дитино золота, Спи, моя тривого кароока. В теплих снах ідуть в поля жита, І зоря над ними йде висока. Спи, моя гіллячко голуба, Тихо в моїм серці і щасливо. За вікном хлюпочеться плавба Твоїх літ і долі гомінливої. Спи, моя дитинко, на порі. Тіні сплять і сонна яворина… Та як небо в нашому […]...
- Чорна райдуга Вінграновський Микола Чорна райдуга Спалив я з вами літечка миттєві, Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей? Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту? Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них, Ви ж будете ще жити – пектись в моєму слові, Бо ви – брехня! Ви – маскарад любові! Ви чорна райдуга небесних літ […]...
- Микола Вінграновський – Козак Петро Мамарига ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА Казка Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін. Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро. – Гиворе! – сказав Петро своєму коню. – Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері. Петро вирізав […]...
- Краса української природи – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ 6 клас МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Над гарячим степом високе небо та вогнисте літнє сонце. Розкішні квітки горять золотим вогнем. Десь недалеко садок, а в садку яблука, сливи, груші. А ще в садку дуже багато квітів. Саме це запам’ятав із дитинства поет Микола Вінграновський. Рід поета ведеться від Дніпра-Славутича, від маленьких і великих річок, від садів у […]...
- Чорна райдуга скорочено – Микола Вінграновський Спалив я з вами літечка миттєві, Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей? Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту? Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них, Ви ж будете ще жить – пектись в моєму слові, Бо ви – брехня! Ви – маскарад любові! Ви чорна райдуга небесних літ моїх… …У […]...
- Павлові Загребельному – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Скорочено Павлові Загребельному Прилетіли коні – ударили в скроні. Прилетіли в серпні – ударили в серце. Ударили в долю, захмеліли з болю, Захмеліли з болю, наіржались вволю. Отакі-то коні – сльози на долоні. Коментар Цю поетичну мініатюру М. Вінграновський присвятив своєму другові, побратиму по перу Павлові Загребельному. У символічно-алегоричній формі зображується складне життя письменника, його роки, […]...
- У синьому небі я висіяв ліс Вінграновський Микола Поезія побудована за допомогою численних повторів: У синьому небі я висіяв ліс, У синьому небі, любов моя люба, Я висіяв ліс із дубів та беріз. У синьому небі з берези і дуба. Привертає увагу анафора “у синьому…”: У синьому морі я висіяв сни, У синьому морі на синьому глеї Я висіяв сни із твоєї весни, […]...