Вінграновський Микола Степанович Первінка
Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев – купи цегли, та глини, та уламків.
Миколка біг далі.
На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився;
В який його бік тепер?
Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.
Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.
Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі – від страху.
Але
Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.
Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.
– Здрастуйте! – сказав їм Миколка.
Діти
На порозі з’явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.
– Тьотю, а де тут у вас базар?
– Хто?
– Базарі
– Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й див – ляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.
Миколка кинувся тікати.
Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став – ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.
Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев’язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки, – татова зарплата з фронту, – Мнколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, – заховав гроші і вигулькнув із танка.
Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.
Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.
Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.
Миколка обвів його очима і сказав:
– Ого, який великий! – Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар, – шапка з голови мало не впала.
А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:
“Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно”. Що за “казьонний дом”, Миколка не знає, але добре, що “благополучно”.
“Тепер поворожу на корову”, – думає Миколка і дає дядькові ще двадцять. Миколку обступають закутані хустинами по самі очі тітки і разом з ним уголос по складах читають: “Нет в жізні сщастя”.
– Нема, значить, тобі щастя, синочку, та й де воно візьметься при лихій годині, – каже якась тітка над вухом, а сама вже шелестить рублями до безногого дядька.
– Ну, раз нема, то нема, – каже Миколка і йде до перукарні, туди, де милять милом, точать бритви об паски і щетини під бритвами аж цвірінчать, так щетинам голитись не хочеться. І пахне духами, так пахне духами, що і не вилазив би із цієї теплої перукарні, а навіть жив би у ній і з ранку до вечора нюхав би цей золотий запах духів, якби не корова.
– А тобі чого, малий?
– Дядьку, капніть мені духами за шию, а я вам цілу десятку дам.
– Е, ні, десяткою тут не обійдешся.
– Ну, тоді за двадцятку!
– Спершу покажи, бо таких шелихвостів, як ти, вештається тут до чорта.
Миколка відвертається до стіни, дістає з пазухи червону тридцятку і каже:
– Гляньте, що не брешу.
– Тоді йди сюди, я тобі подушу на всі тридцять. От тут-то вже Миколка й злякався: викинув гроші на свинки, викине на духи, а корова?
– Ні, за двадцятку, і край, а десятку давайте здачі.
– Ти дивися якийі Скільки ж це тобі?
– На цю осінь до школи…
– Тоді нагинай голову, і буде тобі за двадцятку. Перукар бере зеленого флакона і під регіт дядьків, що під стінами стоять в орденах та медалях, капає холодними духами Миколці на шию.
– Може, ще й під носом?
– Але за двадцятку, – швидко відказує Миколка і вже чує під носом райський запах. Він тягне його у себе, так що пахне аж у горлі і в серці пахне!
Тепер мерщій купувати корову та бігом додому, щоб мати понюхала, а з нею братик і сестричка, щоб знали і вони, які-то духи бувають на світі у перукарні на базарі.
Миколка прожогом вискакує з перукарні і стає: базар великий, людей багато, і де тих корів продають – невідомо. А тут ще духи розпахтілися, і вітер повіяв – пропали духи!
Миколка витягає з кишені вузлик, розв’язує, окрайчик хліба і цибулину кладе до кишені назад, а хустинкою міцно перев’язує шию.
Тепер уже, нарешті! Можна було б і запитати, де прода – ють корів, але як ти його будеш питати, коли ти малий і коли в тебе за пазухою двісті тисяч грошей – ще довідаються та заберуть!
Старців – на кожному кроці: і сліпих, і так покалічених, усяких ворожбитів і циган, а таких, що нічого не продають і не купують, – роями ходять по базару, все може бути!
Миколка вщулює голову в плечі і, як горобець, впурхує поміж куфайок і шинелей, бушлатів, курток, зелених і рудих френчів, піджаків і, видихаючи з-під носа майже уже невловимий пахощ духів, сопе в базарній хвилі в сподіванні, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовті чуні і мамина куфайка обляпались грязюкою по самі вуха.
Нарешті натовп порідшав, і запах духів почав змішуватись із запахом прілої соломи. Миколка побачив корів.
Їх було небагато. Вони стояли в дальньому куті базару, де починались будівлі, і жували своє останнє винесене на базар сіно.
– Та ось де вони! – прошепотів Миколка і зупинився:
Бодай винюхати останні рештки духів, аби не пропадали. Хустинку ж на шиї він затягнув ще тугіше і вже хотів було йти до корів, як раптом остовпів: біля крайньої корови, що стояла прив’язана до воза, двоє дядьків їли ковбасу.
Спочатку Миколка не повірив, але коли побачив, як один із них, той, що був у брезентовому плащі, запихає свого червоного носа у торбину і витягає з торбини ще одне кільце ковбаси, – у Миколки потекла під щоками слина, хоча він ніколи ковбаси і не їв, він тільки чув ковбасячий запах, коли їхнім селом проходили німці, чи італійці, чи хто там проходив іще: хіба їх усіх перелічиш?
Не стало ні духів, ні корів, ні базару від запаху того кілечка!
Боком-боком Миколка почав обходити дядьків, щоб вийти їм у спину і стати проти вітру і так дивитися.
Дядьки ж тим часом не поспішали. Не чути було, про що вони говорили, але говорили вони довго, і той ковбасячий дядько у брезентовому плащі висмикував із-за халяви батога, цвьохкав ним у повітрі перед носом корови і знову їв ковбасу.
“От як виросту, – думав собі Миколка, – буду їсти ковбасу день і ніч, доки не наїмся і аж доки ці чуні не зношу, а як і зношу, то все одно, мабуть, не наїмся… Але нічого, нічого, не сьогодні-завтра прийде мій батько з війни, то все ще може бути, може, він прийде не з торбиною, а з повним мішком ковбаси, і медалей у нього буде на грудях дзеленчати більше, ніж у вас двох, узятих разом із вашою ковбасою!”
І Миколка вихопив із кишені окрайчик хліба з цибулиною, і не зводячи засльозених очей з дядьків, з’їв свій харч як на вогні.
В цю мить увесь базар підняв голови в небо.
Навіть дядьки перестали жуватл і позадирали в небо напхаті ковбасою роти: низько над базаром шугонула трійка “яструбків”. А за нею ще одна, потім – ще! Вони летіли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт був десь недалеко, за Синюхою.
Миколка навіть помітив у кабіні льотчика – хлопця у шоломі, Миколці начебто здалося, що льотчик махнув йому крилом: мовляв, кому воювати, а кому… а кому корову купувати!
Миколка похолов: ось уже скільки часу він заглядає цим брезентовим дядькам у їхні ковбасячі роти, будь вони неладні, а корова?! А ще дванадцять кілометрів вести її степом додому. А мати ж хвора, не може злізти з печі і думає, де ж це він там на базарі і як.
Тим часом йшлося на післяобіддя, базар знелюднів, і ко – рів лишилося іще менше, ніж було.
Миколка полічив – чотири корови.
Він підійшов поближче до однієї з них і, начебто нічого й нема, почав наслухати, скільки за неї правлять і скільки дають…
Трохи перегодя до корови підійшли якийсь чоловік із жінкою. Чоловік одразу почав обмацувати та м’яти коров’яче вим’я, боки, шию.
– І скільки ж дає ваша біленька? – запитав чоловік у власника корови.
– Так як на добру пашу, то до двох відер.
– А скільки ж ви за неї? – поспитала жінка.
– Та так, за чотириста – то можна було б і віддати…
Чотириста тисяч! – Миколка відчув, як його двісті тисяч за пазухою почали холодно ворушитись, як живі…
Лишилося три корови, І Миколка почалапав своїми жовтими чунями до них.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)