Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Вінграновський Микола Степанович Вінок на березі юності

Вінграновський Микола Степанович Вінок на березі юності

Твій берег я пройшов, моя ріка!. Вже згадки дихають в обличчя, наче коні… Вони біжать, ночами-днями повні.

Мені легка хода їх і важка…

Далекі образи спішать мені в безсонні: Клубочаться, хвилюються, кричать… Гіркі… солодкі… чорні і червоні… Як привиди мальовані ячать!

Вітаю вас! Ви – творча моя глина, І я руками серця і думок Бентежно виліпив із вас оцей вінок.

Нехай він в бурво океанне плине!. Пливіте, хато, хмари, і зайці, І сонце в небі, і зерно в руці. 2

В душі моїй печаль стоїть неждана, В проміннях пам’яті

– обличчя дорогі. Душа у кожного прекрасним осіянна, Бо кожен з них мені не догорів.

Натхнені скромністю і тихою любов’ю, Вони мені сердечністю цвіли, Вони були завжди самі собою, Та з іншими ніколи не були!

Скажіть мені: ви люди чи ви сни? В душі у вас ні літа, ні весни! Одна безслідна добрість – боягузтво!

І ні політика, ні генія вогонь Вам ні сердець не палять, ані скронь! Для вас є ви! А все навколо пусто! 3

Печаль моя щаслива і гірка: Замало друзів, обраних навіки. Вони живуть, немов пустельні ріки, Бо часто гинуть в сонці і пісках.

Як берегти мені цілющу вашу воду, Щоб ви не висохли, не змінювали

русло, Щоб в ваших водах небо не загусло, Щоб з ваших вод я пив красу й свободу…

Це ви мене народжуєте вмить, Коли в душі сіяння мрії грає Або ж коли в мені щось помирає…

Я вас із гордості не зможу загубить!. Хоч у вогні страждань, болінь і слів Не тільки друзів – цінять й ворогів. 4

Переді мною далеч океанна… Лиш оступись, і доля – нанівець! Тоді сюрчи, як сонний цвіркунець, Що небо – сіре, далина – туманна…

Розвиднівсь день! Мій тихий путівець, Мій кожен крок Земля благословляє! Землі не треба стоптаних сердець, Вагатися доба не дозволяє.

Доріг багато, але шлях один! Ганьба, хто вибрав стежечку-обніжку: Людська Земля – це не двоспальне ліжко!

Осліпніть, очі, де зневір’я дим, Замріть, душі зневірливої схлипи! Над світом – африканські смолоскипи. 5

Я вже спішу страждати і любить, Бо я незчувсь, як небо стало ближчим, Легкого цвіту срібнокрилі хвищі – Все, чим сміється серце і болить.

І мрії цвіт, і згадок попелище – Усе, чим ти страждаєш у житті… Чоло моєї долі стало вищим, І очі долі – дзвони золоті.

І кваплюсь я все зважить, відібрать, Щоб говорити точно, повнокрило. Якби життя за мене говорило,

Бажав би я усе життя мовчать: Творити труд свій, і для мрії жить, І не спішить страждати і любить. 6

Весна моя плодами заважніла. Труснеш – западають, в повітрі стане гук. Шука священних слів душа доспіла, Думки – думок, а руки – інших рук.

Щасливий той, хто, і зазнавши мук, Життя прожив прозоро і натхненно. Щасливий той, хто серця світлий звук Проніс в трагедіях епохи недаремно.

Привіт вам, соки чистої землі, І вам, вітри великі і малі, Я вами жив в дорозі до людей!.

Тепер з людьми дорогу простеляю – Щасливий день мій, бо я серцем знаю, В який народ мій перший плід впаде! 7

Благословен, хто може не спішить Міщанство роздивитися ще зблизька, В чиїм запасі літ майбутніх низка, Щоб потім вже без промаху палить!

Я так не міг! Мабуть, моя колиска Гарячими руками колисалась. І глиняна моя у квітах миска Гарячими руками наливалась…

Спочатку чув: твій шлях – лише до тина! А потім чув: ти – гвинтик, не людина! А зараз чую: гордий і неспинний!

Стають тоді гіркотними години, Коли стрічаюся з людьми такими я. Рости й подвоюйсь, гордосте мояі 8

Доки хода і воля не змужніла, Доки думки не привітала сила, Доки земля душі не колесила, Куди нас тільки мрія не носила!

Я мріяв всіх дівчат перелюбити, Я мріяв світ для них перетворити І всіх людей надвоє розділити, Поганим – вмерти, а хорошим – жити…

Блакитні мрії! Добродійні груди! Не знали ви, що в світі у зеленім Живуть з колиски мертвородні люди!

Бояться ж інші вмерти від застуди, А ті бояться жити в білоденні, Бо думають, що ж завтра з ними буде?! 9

Скоріш пливи, нова ріко моя! З глибин твоїх нові зійдуть світання, І привітаю обережно я Моє сподіване кохання.

Воно устане в першому звучанні, Воно устане першої весни!. Ніколи мрії не бувають ранні, Коли живеш у день такий рясний…

Любив я завжди, та любив хвилинне… Не зміг я покохати довгоплинно, І дні летять мої в полячливій журбі…

І я страждав – й мені навкруг страждали, І я співав – й мені навкруг співали, Я світом жив, я жив у боротьбі. 10

Я встигну долюбить! Доклясти встигну я! І встигну я до тих часів дожити, Коли в польоті вічному Земля Навчиться вже собою володіти.

Людина я – і день такий новий Обов’язок святий мій наближати. Усе для нього! Все йому віддати – Від всіх тривог до шелесту трави.

Не буде щастя ні мені, ні люду, Доки на світі нещаслива буде Хоча б одна людина роботяща.

Коли не знаєш, хто ти, з ким, для чого, Коли в душі ні доброго, ні злого, – Пропаща юність і життя пропаще! 11

У кожнім дні своя пора світанна, У кожнім дні поновлення своє. Нема сердець, які не брала рана, Яких ніколи біль не обів’є.

Нема таких. І знаю, що не буде, Хоч рани різні, як і різні люди, Та настає той час, коли кругом і всюди Одним болітимуть людські думки і груди.

Вже ближче туляться до вічності країни, Що меч несли, що сіяли руїни, Живі живих потроху пізнають!

Згаса вогонь, і зненависть, і лють, Бо в кожнім дні своє світання є І в кожнім дні поновлення своє. 12

Я повен мрій про велелюдну згоду, Бо дням моїм не буде вороття, Бо хочу я, щоб на чолі народу Світився знак і від мого життя.

Бо там, де я пройшов, удруге не пройду В слідах моїх земля дуби підніме й трави, І виплеснуть вони знов силу молоду Під крила вечорів і під світань заграви.

Спинись, мій крок! – переді мною зрілість, Пройди по ній на всю свою всесилість, Щоб аж забила світлом з поглядів моїх,

І камінь оживав, мої зачувши кроки, І бджоли пили мед з тичинок срібнооких, І світ поновлений сліди мої беріг. 13

Я повен дум про серця чисту вроду, Бо шлях мій – це не тиха божа милість. Про серце сказано, що з нього на свободу Думки великі вийшли в повноцілість.

Тому простіть мене за ранню зрілість, Простіть майбутні помилки сьогодні. Я завжди щастям міряв нещасливість, Гарячим днем я міряв дні холодні.

Ми роздоріжжя вчора снили з другом… Його шляхи – за іншим виднокругом… Вітрило думки хвилю серця боре…

Я плачу… далі – незглибиме море…

Мій ніжний друг! Мій щедрий на тривоги! У щедрості ж своїй я часто був убогий… 14

Переді мною далеч океанна, Мов задум ще не здійснених пісень… Усе попереду – любов, і цвіт, і день, І мла, і ніч, і паморозь-туманна.

Попереду народження й прощання, Попереду минучість й неминучість, Шумить мені годин бистротекучість, Шумить мені не перша, не остання…

Колись увечері за роєм бджіл гудучим Мій батько біг з відром води по кручі, Полив їх… впав… у вулик переніс…

Колись увечері додолу падав ліс І вітер листя підбирав і ніс… Було красиво все, і мудро, і співуче… 15

Твій берег я пройшов, моя ріка!. В душі моїй печаль стоїть неждана. Печаль моя щаслива і гірка – Перед! мною далеч океанна.

Я вже спішу страждати і любить – Весна моя плодами заважніла… Благословен, хто може не спішить, Доки хода і воля не змужніла.

Скоріш пливи, нова ріко моя! Я встигну долюбить, доклясти встигну я! У кожнім дні своя пора світанна.

Я повен дум про велелюдну згоду, Я повен дум про серця чисту вроду – Переді мною далеч океанна…

1956.

Вінграновський Микола Степанович Вінок на березі юності

« Білет № 5 ДПА-2012 9 клас

Зима в моєму місті (твір-розповідь) »

Related posts: