Вінграновський Микола Степанович Вінок на березі юності
1
Твій берег я пройшов, моя ріка!. Вже згадки дихають в обличчя, наче коні… Вони біжать, ночами-днями повні.
Мені легка хода їх і важка…
Далекі образи спішать мені в безсонні: Клубочаться, хвилюються, кричать… Гіркі… солодкі… чорні і червоні… Як привиди мальовані ячать!
Вітаю вас! Ви – творча моя глина, І я руками серця і думок Бентежно виліпив із вас оцей вінок.
Нехай він в бурво океанне плине!. Пливіте, хато, хмари, і зайці, І сонце в небі, і зерно в руці. 2
В душі моїй печаль стоїть неждана, В проміннях пам’яті
Натхнені скромністю і тихою любов’ю, Вони мені сердечністю цвіли, Вони були завжди самі собою, Та з іншими ніколи не були!
Скажіть мені: ви люди чи ви сни? В душі у вас ні літа, ні весни! Одна безслідна добрість – боягузтво!
І ні політика, ні генія вогонь Вам ні сердець не палять, ані скронь! Для вас є ви! А все навколо пусто! 3
Печаль моя щаслива і гірка: Замало друзів, обраних навіки. Вони живуть, немов пустельні ріки, Бо часто гинуть в сонці і пісках.
Як берегти мені цілющу вашу воду, Щоб ви не висохли, не змінювали
Це ви мене народжуєте вмить, Коли в душі сіяння мрії грає Або ж коли в мені щось помирає…
Я вас із гордості не зможу загубить!. Хоч у вогні страждань, болінь і слів Не тільки друзів – цінять й ворогів. 4
Переді мною далеч океанна… Лиш оступись, і доля – нанівець! Тоді сюрчи, як сонний цвіркунець, Що небо – сіре, далина – туманна…
Розвиднівсь день! Мій тихий путівець, Мій кожен крок Земля благословляє! Землі не треба стоптаних сердець, Вагатися доба не дозволяє.
Доріг багато, але шлях один! Ганьба, хто вибрав стежечку-обніжку: Людська Земля – це не двоспальне ліжко!
Осліпніть, очі, де зневір’я дим, Замріть, душі зневірливої схлипи! Над світом – африканські смолоскипи. 5
Я вже спішу страждати і любить, Бо я незчувсь, як небо стало ближчим, Легкого цвіту срібнокрилі хвищі – Все, чим сміється серце і болить.
І мрії цвіт, і згадок попелище – Усе, чим ти страждаєш у житті… Чоло моєї долі стало вищим, І очі долі – дзвони золоті.
І кваплюсь я все зважить, відібрать, Щоб говорити точно, повнокрило. Якби життя за мене говорило,
Бажав би я усе життя мовчать: Творити труд свій, і для мрії жить, І не спішить страждати і любить. 6
Весна моя плодами заважніла. Труснеш – западають, в повітрі стане гук. Шука священних слів душа доспіла, Думки – думок, а руки – інших рук.
Щасливий той, хто, і зазнавши мук, Життя прожив прозоро і натхненно. Щасливий той, хто серця світлий звук Проніс в трагедіях епохи недаремно.
Привіт вам, соки чистої землі, І вам, вітри великі і малі, Я вами жив в дорозі до людей!.
Тепер з людьми дорогу простеляю – Щасливий день мій, бо я серцем знаю, В який народ мій перший плід впаде! 7
Благословен, хто може не спішить Міщанство роздивитися ще зблизька, В чиїм запасі літ майбутніх низка, Щоб потім вже без промаху палить!
Я так не міг! Мабуть, моя колиска Гарячими руками колисалась. І глиняна моя у квітах миска Гарячими руками наливалась…
Спочатку чув: твій шлях – лише до тина! А потім чув: ти – гвинтик, не людина! А зараз чую: гордий і неспинний!
Стають тоді гіркотними години, Коли стрічаюся з людьми такими я. Рости й подвоюйсь, гордосте мояі 8
Доки хода і воля не змужніла, Доки думки не привітала сила, Доки земля душі не колесила, Куди нас тільки мрія не носила!
Я мріяв всіх дівчат перелюбити, Я мріяв світ для них перетворити І всіх людей надвоє розділити, Поганим – вмерти, а хорошим – жити…
Блакитні мрії! Добродійні груди! Не знали ви, що в світі у зеленім Живуть з колиски мертвородні люди!
Бояться ж інші вмерти від застуди, А ті бояться жити в білоденні, Бо думають, що ж завтра з ними буде?! 9
Скоріш пливи, нова ріко моя! З глибин твоїх нові зійдуть світання, І привітаю обережно я Моє сподіване кохання.
Воно устане в першому звучанні, Воно устане першої весни!. Ніколи мрії не бувають ранні, Коли живеш у день такий рясний…
Любив я завжди, та любив хвилинне… Не зміг я покохати довгоплинно, І дні летять мої в полячливій журбі…
І я страждав – й мені навкруг страждали, І я співав – й мені навкруг співали, Я світом жив, я жив у боротьбі. 10
Я встигну долюбить! Доклясти встигну я! І встигну я до тих часів дожити, Коли в польоті вічному Земля Навчиться вже собою володіти.
Людина я – і день такий новий Обов’язок святий мій наближати. Усе для нього! Все йому віддати – Від всіх тривог до шелесту трави.
Не буде щастя ні мені, ні люду, Доки на світі нещаслива буде Хоча б одна людина роботяща.
Коли не знаєш, хто ти, з ким, для чого, Коли в душі ні доброго, ні злого, – Пропаща юність і життя пропаще! 11
У кожнім дні своя пора світанна, У кожнім дні поновлення своє. Нема сердець, які не брала рана, Яких ніколи біль не обів’є.
Нема таких. І знаю, що не буде, Хоч рани різні, як і різні люди, Та настає той час, коли кругом і всюди Одним болітимуть людські думки і груди.
Вже ближче туляться до вічності країни, Що меч несли, що сіяли руїни, Живі живих потроху пізнають!
Згаса вогонь, і зненависть, і лють, Бо в кожнім дні своє світання є І в кожнім дні поновлення своє. 12
Я повен мрій про велелюдну згоду, Бо дням моїм не буде вороття, Бо хочу я, щоб на чолі народу Світився знак і від мого життя.
Бо там, де я пройшов, удруге не пройду В слідах моїх земля дуби підніме й трави, І виплеснуть вони знов силу молоду Під крила вечорів і під світань заграви.
Спинись, мій крок! – переді мною зрілість, Пройди по ній на всю свою всесилість, Щоб аж забила світлом з поглядів моїх,
І камінь оживав, мої зачувши кроки, І бджоли пили мед з тичинок срібнооких, І світ поновлений сліди мої беріг. 13
Я повен дум про серця чисту вроду, Бо шлях мій – це не тиха божа милість. Про серце сказано, що з нього на свободу Думки великі вийшли в повноцілість.
Тому простіть мене за ранню зрілість, Простіть майбутні помилки сьогодні. Я завжди щастям міряв нещасливість, Гарячим днем я міряв дні холодні.
Ми роздоріжжя вчора снили з другом… Його шляхи – за іншим виднокругом… Вітрило думки хвилю серця боре…
Я плачу… далі – незглибиме море…
Мій ніжний друг! Мій щедрий на тривоги! У щедрості ж своїй я часто був убогий… 14
Переді мною далеч океанна, Мов задум ще не здійснених пісень… Усе попереду – любов, і цвіт, і день, І мла, і ніч, і паморозь-туманна.
Попереду народження й прощання, Попереду минучість й неминучість, Шумить мені годин бистротекучість, Шумить мені не перша, не остання…
Колись увечері за роєм бджіл гудучим Мій батько біг з відром води по кручі, Полив їх… впав… у вулик переніс…
Колись увечері додолу падав ліс І вітер листя підбирав і ніс… Було красиво все, і мудро, і співуче… 15
Твій берег я пройшов, моя ріка!. В душі моїй печаль стоїть неждана. Печаль моя щаслива і гірка – Перед! мною далеч океанна.
Я вже спішу страждати і любить – Весна моя плодами заважніла… Благословен, хто може не спішить, Доки хода і воля не змужніла.
Скоріш пливи, нова ріко моя! Я встигну долюбить, доклясти встигну я! У кожнім дні своя пора світанна.
Я повен дум про велелюдну згоду, Я повен дум про серця чисту вроду – Переді мною далеч океанна…
1956.
Related posts:
- Вінграновський Микола Степанович Елегія “Зіходить ніч на витишений сад…” Зіходить ніч на витишений сад… Глибокий вересень шумить крилом качиним, І за вікном, у листолет відчиненим, – Червоних зір червоний зорепад. В бентезі я!. Душа моя живе Твоїм печальним іменем прозорим. Твій теплий голос кров мою зове, І я освітлений твоїм осіннім зором. Зійди мені!. В цю ніч в своїм чутті Я мов приймач!. – […]...
- Вінграновський Микола Степанович Станси 1 Люблю я думать. Я люблю Очима тишу цілувати, Коли, як в тихому гаю, В душі урочисто і свято. І грона кращих почуттів, Налитих мужністю й стражданням, Нести в твій дім і сподіванням Поїти серце в забутті. 2 Степліло літечко… степліли Веселі дні веселих літ – І світ піймав мене… Зраділий, Я обізвався серцем в […]...
- Вінграновський Микола Степанович Мерані З Ніколоза Бараташвілі Без дороги-сліду мчить мене Мерані. Сивий ворон карка в чорному тумані. Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані, Сині мої думи ворону не знані. Крилатий коню мій! по скелях, по яругах, Крізь хвилі й смерчі скороти мені Ці дні дороги, нетерплячі дні, І не жалій за втому свого друга. Нехай свою Вітчизну […]...
- Вінграновський Микола Степанович Довженко I Благословенні води літ, Літа Десни благословенні І часу вічного політ В однім осяянім іменні. Благословенна срібна твердь Землі і неба, дня і ночі, І золоті вогневі очі, Де обнялись життя і смерть. Священна чаша доброти В руках всеспільності й любові І світ, об’єднаний у слові Краси, і правди, і мети. Благословенна світлотінь Судьби в […]...
- Вінграновський Микола Степанович Золоті ворота 1 Підіймаються грози на тлі вечорів, У тих грозах серця позливались з громами. Блискотять паровози в очах матерів, Рвуться сльози на крила, узяті вітрами, І прощання за нами простерлось руками, В паровозную гриву вчепилось вгорі, По країні летить від зорі до зорі. Підіймаються думи одна за одною… Опускаються очі ув очі до дна… Тишина відцвіла […]...
- Вінграновський Микола Степанович Вечірнє Чорніє повітря… Шляхи засиніли, Гойднулися квіти пахучими снами, Натомлені села вечеряти сіли Під грушами, вишнями і небесами. І, тихий туман пригорнувши до себе, Вечеряє поле піснями з долин, Над селами й полем вечеряє небо, Вмокаючи в ріки хлібини хмарин. І серце вечеря своїм сподіванням, І думка-порадниця мріями свіжими, Вечеряють очі просторами ніжними, І губи вечеряють […]...
- Вінграновський Микола Степанович “Встав я, – ранній птах…” I Встав я, – ранній птах, – Зелене диво лебедило, – Ходило літо, вітер пах М’яким зеленим дивом. Встав я, – ранній сніг, – Сміялись коні невисоко, – Дивився радо ніжний світ М’яким коневим оком. Встав я, – сніго-птах, – Ходило біле холодило, – Тремтіло в річки по боках Тонке зелене диво. Дивно на піску […]...
- Вінграновський Микола Степанович Гайявата Над лиманом білять синім, Білять білим над лиманом, Над лиманом кукурудза Світлі вуса опустила. І лиманський Гайявата Щось там робить-виробляє, Душить гроно винограду – Зимувати цілу зиму. Дві дитини плачуть в люльці – Тато з мамою сміються. А під хатою з лиманом Дід із прадідом бухика: Душать гроно винограду – Зимувати цілу зиму. Пасе кози […]...
- Вінграновський Микола Степанович Осяяння В той день були мої найближчі друзі, Вони прийшли до мене на світанні І підняли на зустріч з Рафаелем. Із Мікеланджело, Джорджоне, Тіціаном… П’ятнадцять залів встало перед нами, П’ятнадцять келихів людського повнозвуччя, П’ятнадцять океанів чистоти… І я не знаю, що ми відчували, Що думали в благословенний день, Бо в першу хвилю я тебе помітив, І […]...
- Вінграновський Микола Степанович Голубі сестри людей I На Псло, на Ворсклу, на Сулу, На юні води непочаті Ліг золотий осінній сум, Поліг багрець у тихім святі На Псло, на Ворсклу, на Сулу. Притихли далі охололі, І висвист птичого крила Затих над хвилею і в полі, І небо падає поволі В холодній краплі із весла. Я хочу розказати вам Про наші ріки […]...
- Вінграновський Микола Степанович Гусенятко Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і – народилося. Мама подивилась на нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати. Її чоловік з табуном і старшими дітьми зранку подався політати над полем і плавнями перед відльотом. Гуска лишалася на пізнім своїм осіннім яйці. Вона ще мала надію, що з цього яєчка нікого […]...
- Вінграновський Микола Степанович Ніч Івана Богуна Болиш? Боли ж! Боли, Бо лине крик Від можа і до можа Україною, І панський перехняблений язик Хрипить над нею стомленою слиною. І меч горить над гривою коня, І паля з горла кров’ю обгоріла, Там ребра на гаках, де воля говорила, Там червоніє чорне вороння. Ні шелесту, ні диму з димарів, Лиш свище вітер черепу […]...
- Вінграновський Микола Степанович Триптих 1 Тут все говорить із прадавніх пір, Тут вічність диха тихо серед гір. Це не легенда лине давниною І не мара злітає із пітьми… Човни століть пливуть переді мною, Вантажені народами-дітьми. І ти, Гуцульщино, смереко сиволиста, Своїм човном пливеш в мої світи… Я прошу тебе, земле моя чиста, Крізь моє серце тихо пропливти. 2 Гуцульщино! […]...
- Вінграновський Микола Степанович На добраніч Перед його норою заходило на ніч сонце. Сонце зайшло. Ліс потемнів, кар’єр густо засинів, сосна угорі золотіла. – Ліс потемнів, кар’єр посинів, а ти золотієш, – сказав. він сосні. З нори вилазити не хотілося, а тут заболіло вухо, наче нічого було тому вухові зараз робити, – але заболіло. – Ковбаси наївся, і магазинної, і так […]...
- Вінграновський Микола Степанович Первінка Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев – купи цегли, та глини, та уламків. Миколка біг далі. На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився; В який його бік тепер? Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців. Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з […]...
- Вінграновський Микола Степанович Козак Петро Мамарига Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін. Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро. – Гиворе! – сказав Петро своєму коню. – Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері. Петро вирізав шаблею очеретину і поплив. Гивор додивився, […]...
- Вінграновський Микола Степанович “Вона була задумлива, як сад…” Вона була задумлива, як сад. Вона була темнава, ніби сад. Вона була схвильована, мов сад. Вона була, мов сад і мов не сад. Вона була урочиста, як ніч. Вона була одненька, ніби ніч. Вона була в червоному, мов ніч. Вона була, мов ніч і мов не ніч. Вона була, що наче й не була. Але […]...
- Вінграновський Микола Степанович “Не чіпай наші сиві минулі тривоги…” Не чіпай наші сиві минулі тривоги! Ми далеко тепер від інтриг і халеп! Мені сяють – твій ніс, твої плечі і ноги, І ворушиться вгрітий мозолистий степ. Пахне звечора небо осінніми птицями, І повітря стоїть, як зелена ропа. Пахне степ чумаками, волами, мазницями, І вони вже самі виростають в степах! Це не сниться мені!. Татарва […]...
- Вінграновський Микола Степанович Вогненна людина Не в кам’яній, не в дерев’яній ері – Зустрілися ми в атомній добі, В жахких реакціях негаснучих матерій, У плоті вогненній з’являюся тобі. Я – Сонця син. Творець Землі і неба. І я – це ти. Все, що навколо тебе. Вклонись повітрям, часом, і судьбою, І атомом, розщепленим тобою, І таємницею, що знаєш ти один. […]...
- Вінграновський Микола Степанович Жоржина Впали бомби на видноколі, Червоніла капусти грядка… Між курганами в чорнім полі Помирала дружина дядька. Бігли армії, мчали роти, Помирали дуби в гаю… Дядько ніс на вогні Європи Нерозстріляну юнь свою. На стежині зосталась дружина, А він далі на захід побіг… Оглянувся – стоїть жоржина На розгіллі нічних доріг. Почорніли живі надії… Плакав в Яссах, […]...
- Вінграновський Микола Степанович “Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі…” Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі З розплющеними 28-літніми очима Наш Василь іде по останній у світі дорозі З зупиненим серцем з опущеними руками В яких учора іще Говорило перо Поета-мужа В темно-коричневому костюмі В білій сорочці защібленій матір’ю під підборіддям В черевиках зашнурованих дружиною З кручі Дніпра З 28-ми своїх літ Наш […]...
- Микола Степанович Вінграновський Вельми небуденне явище в нашій літературі – поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну… Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. […]...
- Микола Вінграновський – поет, прозаїк – Божий дар для української літератури Микола Вінграновський – Поет, прозаїк – Божий дар Для української літератури З-поміж своїх однокурсників, слухачів Московського інституту кінематографії, студент Микола Вінграновський, здавалось, нічим особливим не вирізнявся. Хіба що в погляді строгих очей світилась невловима лагідна задума та в ставній постаті відчувалася рішуча рвійність. Всім серцем тягнувся він до романтичної піднесеності й заземленої, суворої правди життя […]...
- “Діти війни” у повісті “Первінка” – IІ варіант – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ 6 клас МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ II варіант В оповіданні Миколи Степановича Вінграновського зображується життя українського села в останній рік Другої світової війни. Однією з головних діючих осіб є хлопець Миколка. Йому дванадцять років, як і мені. Але Миколці довелося дорослішати під час війни. Тому він більш серйозний і розсудливий, ніж повинен бути хлопець його віку. Мені […]...
- Сеньйорито акаціє, добрий вечір – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Скорочено Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь, ви і осінній час, Коли стало любити важче І солодше любити знов… Сеньйорито, колюче щастя, Хто воно за таке любов? Вже б, здавалося, відболіло, Прогоріло у тім вогні, Ступцювало і душу, й тіло, Вже б, здалося, нащо мені? У […]...
- Чорна райдуга скорочено – Микола Вінграновський Спалив я з вами літечка миттєві, Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей? Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту? Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них, Ви ж будете ще жить – пектись в моєму слові, Бо ви – брехня! Ви – маскарад любові! Ви чорна райдуга небесних літ моїх… …У […]...
- Микола Вінграновський – Біографія Микола Вінграновський (Народився 7 листопада 1936) ЧАРІВНИК СЛОВА Вельми небуденне явище в нашій літературі – поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну… Що ж таке: поетова […]...
- Микола Вінграновський – Гусенятко ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА ГУСЕНЯТКО Оповідання Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і – народилося. Мама подивилась на нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати. Її чоловік з табуном і старшими дітьми зранку подався політати над полем і плавнями перед відльотом. Гуска лишалася на пізнім своїм осіннім яйці. Вона ще мала надію, що […]...
- Микола Вінграновський – Козак Петро Мамарига ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА Казка Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх чотирьох сторін. Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро. – Гиворе! – сказав Петро своєму коню. – Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері. Петро вирізав […]...
- Чорна райдуга Вінграновський Микола Чорна райдуга Спалив я з вами літечка миттєві, Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей? Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту? Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них, Ви ж будете ще жити – пектись в моєму слові, Бо ви – брехня! Ви – маскарад любові! Ви чорна райдуга небесних літ […]...
- У синьому небі я висіяв ліс Вінграновський Микола Поезія побудована за допомогою численних повторів: У синьому небі я висіяв ліс, У синьому небі, любов моя люба, Я висіяв ліс із дубів та беріз. У синьому небі з берези і дуба. Привертає увагу анафора “у синьому…”: У синьому морі я висіяв сни, У синьому морі на синьому глеї Я висіяв сни із твоєї весни, […]...
- Микола Вінграновський – На добраніч ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА НА ДОБРАНІЧ Перед його норою заходило на ніч сонце. Сонце зайшло. Ліс потемнів, кар’єр густо засинів, сосна угорі золотіла. – Ліс потемнів, кар’єр посинів, а ти золотієш, – сказав. він сосні. З нори вилазити не хотілося, а тут заболіло вухо, наче нічого було тому вухові зараз робити, – але заболіло. – Ковбаси наївся, […]...
- Скорочено – ЧОРНА РАЙДУГА – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Не дівчина, не мати, не сестра – Богине віри і добра богине… Блискуча маско віри і добра! Ваш крик, і крок, і кров для мене гине. Та що лукавить? В серці я на “ви” Ще із думками вашими, з тривогою, Із гудзиками вашими, підлогою І з люстрою під стелею весни. Я ще вулкан розвержений любові, […]...
- КОЛИ ТВІР ВІДКРИВАЄ СВОЇ ТАЄМНИЦІ. МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ ГРІМ Мета: поглиблювати знання учнів про творчість поета Миколи Вінграновського, вчити розмірковувати над текстом, емоційно реагувати на художнє слово; розвивати уяву, асоціативне мислення, мовне чуття, інтуїцію; виховувати любов до художнього слова. Хід уроку I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ II. МОВЛЕННЄВА РОЗМИНКА 1. Фонетична зарядка – Як крапає дощ? (Кап-кап-кап) – Як гуркоче грім? (Гр-гр-гр) – Як гуде машина? […]...
- МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Рік народження Миколи Вінграновського – 1936-й. Той, що дав українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, ще роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими […]...
- ГРІМ – Микола Вінграновський (1936-2004) Українська література 6 клас КРОКУЄ ОСІНЬ ЗОЛОТА Микола Вінграновський (1936-2004) ГРІМ Була гроза, і грім гримів, Він так любив гриміти, Що аж тремтів, що аж горів На трави і на квіти. Грім жив у хмарі, і згори Він бачив, хто що хоче: Налив грозою грім яри, Умив озерам очі. А потім хмару опустив На сад […]...
- Сеньйорито акаціє, добрий вечір… скорочено – Микола Вінграновський Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь, ви і осінній час, Наступні рядки вірша побудовані на антитезі: протиставляються важкість і солодкість кохання: Коли стало любити важче, І солодше любити знов… Сеньйорито, колюче щастя, Автор вживає риторичні запитання, щоб акцентувати увагу читача на проблемі суті та сенсу […]...
- Чорна райдуга – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Скорочено Не дівчина, не мати, не сестра – Богине віри і добра богине… Блискуча маско віри і добра! Ваш крик, і крок, і кров для мене гине. Та що лукавить? В серці я на “ви” Ще із думками вашими, з тривогою, Із гудзиками вашими, підлогою І з люстрою під стелею весни. Я ще вулкан розвержений любові, […]...
- Скорочено – СЕНЬЙОРИТО АКАЦІЄ, ДОБРИЙ ВЕЧІР… – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь, ви і осінній час, Коли стало любити важче, І солодше любити знов… Сеньйорито, колюче щастя, Хто воно за таке – любов? Вже б, здавалося, відболіло, Прогоріло у тім вогні, Ступцювало і душу, й тіло, Вже б, здалося, нащо мені? […]...
- Сеньйорито акаціє, добрий вечір Вінграновський Микола Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь, ви і осінній час, Наступні рядки вірша побудовані на антитезі: протиставляються важкість і солодкість кохання: Коли стало любити важче, І солодше любити знов… Сеньйорито, колюче щастя, Автор вживає риторичні запитання, щоб акцентувати увагу читача на проблемі суті та сенсу […]...