Вінграновський Микола Степанович “Вона була задумлива, як сад…”

Вона була задумлива, як сад. Вона була темнава, ніби сад. Вона була схвильована, мов сад.

Вона була, мов сад і мов не сад.

Вона була урочиста, як ніч. Вона була одненька, ніби ніч. Вона була в червоному, мов ніч.

Вона була, мов ніч і мов не ніч.

Вона була, що наче й не була. Але вона була! Була!

Любове, ні! не прощавай! Непевний крок свій не збивай.

Непевний крок свій в ніч і сад…

Сердець розбитих серцепад…

Непевний кроче мій, іди! Непевний кроче мій, іди!! Непевний кроче мій, іди!!!

Непевний кроче мій, не йди…

Страждаю

я, страждає труд, А хмари небо труть і труть, І дні, мов коні вороні, Дорогоцінний час несуть.

Вона була, вона була! Вона була, як світ, як горн! І її гори – моє горе, В її краю мені хула.

Але вона – жона. Вона – Самозбереження народу. І мову, кров його і вроду Їй доля зберегти дана…

Ну, що ж тепер мовчиш, мій вік Цивілізованих калік?! Вітчизно-сльозе-мріє-сну, Прийми болінь моїх весну.

Бо наче я вже не живу, Свою надію неживу Приспав під серцем і не сплю… Двадцятий вік як я люблю.

Вона була за всі віки… В прощальнім слові до руки Схилялись їй і ніч, і сад… Сердець розбитих серцепад.

1960.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Вінграновський Микола Степанович “Вона була задумлива, як сад…”