Вінграновський Микола Степанович “Встав я, – ранній птах…”

I

Встав я, – ранній птах, – Зелене диво лебедило, – Ходило літо, вітер пах М’яким зеленим дивом.

Встав я, – ранній сніг, – Сміялись коні невисоко, – Дивився радо ніжний світ М’яким коневим оком.

Встав я, – сніго-птах, – Ходило біле холодило, – Тремтіло в річки по боках Тонке зелене диво.

Дивно на піску Лежали тіні легкобоко, І ловко примерхи зі сну Щось вишивали тонко.

Хвиля попід час Своє водове ткала ткиво, І обнімала юність нас – М’яке зелене диво… II

Обнімає ніч зорю за плечі, Синьо посміхається

зоря… Ти мені настояна на втечі, Втеченько-утечо-течія…

Я не знаю, де ти спозаранку, Гублять твої губи ще кого?. Попрощались ніженьки по трапу І крило завмерло над крилом.

Бігли землі під твоїм обличчям, І мої стояли у ногах! Чи тебе, чи я себе ще кличу – Лиш сльоза на сльозу набіга… III

Ти так далеко, аж нема… Холоне на столі вечеря. І неба ниточка німа Вже зачепилася за червень.

А там, дивись, дніпрова тонь Піском на сніг перебіліє, Старий, ще з юності, вогонь Нову надію ледь нагріє.

Заплющить очі давнина, Подивиться на себе. Мовляв, нічого там нема, Деінде, де-не-де-де.

Мовляв, була. Була

– мана. Була? Була.

Не верне. І неба ниточка німа Вже поснувалася за червень. IV

Це свято печалі – моє. Не твоє. Як я не хотів цього свята печалі!

Але воно вже заспівало своє, І я вже не знаю, як жить мені далі.

Де глянеш – не глянь. Де іти – не ідеш. Мовчиш – не говориш – а чути до слова.

Лиш літо синіє до білих одеж, Та буде, та буде дорога сивова. V

Не обніму я поля і води, Не надивлюсь на білу в небі хмару, – Я обніму передчуття біди І обніму у серці твоїм рану.

Де вітру синьо-голубий огин Весінню під горою сушить глину, Не надивлюсь на погляд дорогий. На свою на нестомлену вітчизну.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Вінграновський Микола Степанович “Встав я, – ранній птах…”