Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Винниченко Володимир Кирилович Дим

Винниченко Володимир Кирилович Дим

Ласкавий читачу мій, розкажу тобі казку. Я знаю, ти звик на різдвяні свята послухати казки; я знаю, ти й без свята завжди охочий до неї; ти завжди, як пелюшками дитину, любиш обгортать свою душу казками й колисати її, наспівуючи про чудодіїв-котів, що навівають солодкі сни. Я знаю, ти завжди охочий обгорнути своє серце в найбрудніше дрантя, щоб захистити його від суворого вітру життя.

Обгорнись же моєю казкою, – вона тепла, як те дрантя, яким обгортаються старці; вона тепла, як залізо кайданів; вона мелодична, як пісня страждання й неволі.

Слухай

же, ласкавий читачу, моєї казки.

Діялось це. діялось це не тоді, як людей було трохи, а тоді вже, як було їх багато, дуже багато; і не тоді це діялось, читачу, як по річках та ставках текло молоко та меди, а як в річки та ставки текли морями кров, та сльози, та піт.

З цього, слухай же, й почалося усе. В тих місцях, читачу, де падав цей піт, ці сльози, ця кров, там стала земля парувати. Стала земля парувати, стала та пара здійматись угору, стала рости і зробилася з неї великая хмара, хмара Життя. І де більше лилось того поту, тих сліз, тої крові, то все більше росла тая хмара, великая хмара Життя.

А як дійшла вона до своєї

пори, то родилося з неї двоє дітей, двоє синів Життя: Вперед і Назад.

Родились Вони. І як тільки родились, так стали люто ворогувати між собою, стали битись вони між собою, ці сини Життя: бо те, з чого плакав Вперед, з того Назад сміявся, а з чого співав Вперед, з того Назад лютував. Бо Вперед любив сонце, боротьбу і людей, а Назад. Що любив Назад?

Що ж, як не те, що боїться сонця, боротьби і людей.

Бо Вперед любив сонце, боротьбу і людей; а через це він встромляв цим людям у груди замість серця пекучі жарини, він давав їм неспокійні, колючі думки, хльоскав їх голодом і страхіттям Життя, він вливав їм у жили жагучого раювання побід, боротьби, гнівом і гордістю очі запалював їм, – і ці люди ішли і тяглися за ним, і раділи, й страждали.

А Назад виймав людям серце, клав на місце його холодну ненажерливу жабу, яка глитала радощі Життя, глитала вогонь його та світло і завжди була холодна та чорна. Назад обгортав людей золотом, він обковував їх цим трухлявим отруйним золотом, яке боялося сокири думки. Він обкурював людей чадом лінощів і спокою, і люди боялись руху і праці, боялись великого хвилювання.

Через це вони любили Назада і не любили окутаних злиднями, неспокійних, гнівних людей Впереда.

Через це люди бились, через це лилась кров, і сльози, і піт, якими годувалися жаби людей Назада. І де більше лилось цього всього, там більше росли та бились Вперед і Назад, ці сини Життя.

Отож, читачу, в одній країні, де не молоко текло в річках, а кров у річки, там боролись між собою ці два сини Життя.

Ох, люто боролись вони! І був зверху то Вперед, то Назад, то знову Вперед, то знову Назад. І коли перетягував Вперед, то сонце весело сміялось, і ставала весна, і каміння цвітом цвіло, і риби співали, мовчазні, полохливі риби. А коли перетягував Назад, то ставала тьма і сонце ховалось. А в тьмі лютувала негода, в’яли квіти Життя і люди гризли людей.

Люди хапали младенців і головами їх били мокрі з крові каміння; люди пороли черева матерів і волочили кишки їх, топчучи ногами; люди за хвилину вбивали сотні людей. І піднімалась до байдужого неба кривавая пара, і чад душного страждання стеливсь по землі. І чад той дурманив розум, і люди самі гризли собі серця, точили свою кров і в страшенній тьмі ворогів обіймали, а друзів душили.

О, я знаю, читачу, ти не віриш мені. Не вір і не бійсь, мій читачу, – це ж казка, це тільки казка, це ж тільки в казках бувають страхіття. Не бійсь і не думай, бо як вдумаєшся, як схочеш збагнути все страхіття цеї казки, то запалиться спокійне серце твоє, і згорить брудне та тепле дрантя його, і стане воно болючою червоною жариною. І не будуть коти-чудодії навівать тобі більше спокійних снів після смачної святочної вечері.

Отож слухай, читачу: в один такий час, коли в тій країні стояла чадна тьма, коли пугачі пугали на темних могилах і гордо ходив по змордованих трупах Назад, цей Назад зустрівся з Впередом.

– Ну? – посміхнувся Назад. – Скоряєшся? Чи ще хочеш битись?

– А хіба на землі нема вже ні радощів, ні мук, щоб я не схотів більше битись? – промовив Вперед. – Хіба вже всюди у грудях червоні пекучі жарини згоріли на сірий байдужий попіл? Хіба скрізь уже розум людський, – це просторе і хмарнеє небо, де б’ють вогневі блискавиці, – зійшов на стояче, тягуче болото, де ледве ворушаться черви-думки?

– А що, як скрізь? – скрикнув Назад. Вперед посміхнувся.

– Ну, а що, як скрізь? Скоряєшся тоді? – жадно повторив Назад. – І будеш служити мені?

– Скоряюсь і буду служити, – промовив Вперед.

– Добре! Коли так, то ходім. Ходім, я покажу тобі тих, у яких були великі, найбільші жарини. Я покажу тобі тих, які блискали попереду всіх вогневими блискавицями.

Найкращих твоїх покажу. Гляди ж!

– Ходім. – посміхнувся Вперед.

І вони полетіли.

Небо ночі з морозу було темне, глибоке, а зорі розчервонілись і весело-дрібно підстрибували, щоб зогрітись. Внизу спала земля. а може, й не спала, а тільки думала щось велике й таємне. Села, убогі на радість, багаті на сльози, обідрані села, скорчившись, лежали в ярах та балках, мов старчата в рівчаках, силкуючись нагріти собою своє тоще, нещаснеє тіло.

Фуга гралася снігом і сипала ним із степів на беззахисні села, не знаючи, що їм і так занадто холодно.

Вперед і Назад зупинились над городом. Він не спав і горів різними вогнями, пускаючи од себе в темне небо широке срібне сяєво. На краю його, аж у полі, там, де не було його веселих вогнів, стояв темний великий будинок. Наче виштовханий од себе тими будинками города, самотою стояв він і злісно вишкіряв на їх довгі ряди своїх вікон. Обведений високим муром, він одгородив себе від тих веселих скупчених будиночків і понуро мовчав.

Круг стін його ходили якісь люди з залізом для вбивання й часами нудливо, пронизувате свистіли. День у день вони ходили, і свистіли, і пильно дивились на всі боки, й не підпускали нічого живого до мурів самотнього будинку.

– Дивись тепер! – сказав Назад.

І Вперед став дивитись.

Стіни стали, як скло, весь же будинок і все, що було там у йому, стало видно, як на долоні.

Знаєш, читачу мій, ти цей будинок? Це – не будинок, це – скриня, здоровенная, мертвая скриня, зроблена з каміння, старого, промоклого слізьми каміння. А вся ця скриня поділена на клітки, схожі одна на одну, як один арештантський халат на другий; по клітках же тих усе люди, і люди, і люди.

Повна скриня людей, стара, прокопчена муками скриня!

Став дивитись Вперед і став впізнавать він тих людей за тих, які йшли за ним, які мали у грудях червоні, пекучі жарини.

І побачив Вперед, що не було їм у грудях жарин тих;

Не було замість серця ні жарин, ні попелу, а був тільки. дим, густий, бурий, гнітучий дим. І бачив Вперед, як цей дим піднімавсь їм у голови, і видно було йому, як від цього чаділи їх думки, як мляво вони рухались;

Видно було, як бились вони, ці думки, об стіни кліток, як товклись одна об одну, як від цього вони обтирались, робились маленькими, плесковатими, нікчемними. Дим цей проходив людям в кров, і рухи їм були безживні, байдужі, ліниві, а на блідих, сірих обличчях не сміялася ніжність, не світились вони раюванням. Ах, Вперед бачив, що дим цей пройшов їм у очі, у їх тверді, блискучі, горді очі, і від його вони стали п’яними, тупими, темними.

І мовчки дивився Вперед, як тупо рухались ці люди в клітках своїх, як мляво бились їх думки об стіни цих кліток, безсило падаючи назад у задимлений мозок. Мовчки дививсь він, як стіни кліток насували на людей, стискували, мов пресом, їх груди і груди стискувались болем, а з них видушувались сльози; і сльози ті падали на серце, шкварчали на жару його, і від того йшов от той дим. А з диму того часами запалювались і гасли вогники, вогники одчаю, маленької злості, маленького суму, поганенькі, смердючі вогники, од яких тільки чаділо. І не бачив Вперед тих ниток вогневих, що в’язали, вздимали колись вогонь їх жарин, а були це люди самотні, кожний сам по собі, кожний чужий до всіх.

І тупо, мляво рухались, кишіли, як черви, ці люди, в яких замість серця були колись в грудях червоні, болючі жарини.

І мовчки дивився на їх Вперед.

Тоді посміхнувся Назад і спитав:

– Ну, що? Де ж їхній жар?

– Я не бачу ні жару, ні попелу, – тихо промовив Вперед. – У їх в грудях дим, їм треба вітру.

– Хіба ти хочеш, щоб вітер розметав попіл?

– Я не бачу ні жару, ні попелу, – сказав Вперед.

– Ти не бачиш? Ну, ходім до їх ближче, я покажу тобі цей попіл. Ходім.

Стіни скрині стали знов кам’яними, брудними, продірявленими рядами загратованих вікон, з яких вибивалось безсилеє, млявеє світло. Знову видно було, як ця скриня, ця голова величезного страховища, злісно вишкіряла свої жовті зуби, ждучи, щоб глитнути веселі вогники города.

Назад і Вперед незримо пройшли порожнім подвір’ям і ввійшли через замкнені грубі двері у скриню. Темними сходами, по яких бігала луна, пройшли вони до других замкнених дверей і безшумно пройшли і крізь їх.

Винниченко Володимир Кирилович Дим

« МАЗЕПА – ВОЛОДИМИР СОСЮРА Скорочено

Урок внеклассного чтения по повести А. С. Пушкина “Дубровский” (главы ХIII-ХIХ) »

Related posts: