Винниченко Володимир Кирилович Кузь та Грицунь
Ми постановили далі не йти.
Власне, діло було так: я рішуче стояв за те, щоб перебратись на той бік Дніпра, пройти в степи і там нанятись. Але Кузь поскріб своє рябе, заросле підборіддя, глянув у небо і сказав:
– Нє! Лагерь тут. Кончено.
Лягай, братці. Грицунь моментально поклав клунок на землю і ліг, так наче се постановив не Кузь, а він сам. Ліг, закинув руки за голову і з величезним задоволенням став дивитись у небо.
А Кузь сів на свій клунок, закурив і хазяйським діловитим оком озирнувсь круг себе. Нічого. Все було як слід: Дніпро мрійно
– Харашо! – похвалив Кузь і запхнув кисет у кишеню. – Нада спочить.
Ми лягли біля самої дороги. Якби схотіти, то ми могли б піднятись трошки вище й бути на великому плацу. Там було багато люду, крамниць і старий млин. Од млина ходила круг його густа тінь, і коли пересуватись за нею, то можна цілий день лежати у холодку.
Лежать і виглядать собі наймачів.
Я сказав се Кузеві. Але Кузь циркнув крізь зуби в воду і недбало одповів, що йому “сонце ніпочом”, що “салдат сонця
Грицунь дивився в небо і тільки іноді позирав на мене, що я скажу на його. чи то пак, на Кузеві слова.
Я ліг теж. В крайньому разі я міг скинути одежу і скотитись в Дніпро.
– Понятно, – сказав Кузь. – А тут не наймемось, пойдьом у лоцманські села, там у день по десяти рублів возьмьом. А то на Дін рибку ловить. Правда, Грицуню?
Але коли б він спитав свій драний чобіт, то той не міг би одповісти йому більшою згодою, ніж Грицунь.
Таким чином, ми далі не пішли. Правда, у нас була ще велика паляниця, півпачки махорки шістнадцятий номер і двадцять три копійки грішми. Ми могли не поспішати. І коли я стояв за те, щоб далі іти, то хіба через те, що люблю степ.
Ми пролежали два дні. Ми мали все, що треба людині: на небі сонце, під ногами воду. Коли сонце передавало куті меду, ми залізали в Дніпро і сиділи в йому скільки нам хотілось.
Але на третій день Грицунь уранці задумливо сказав, що він їв би тараню, якби була. Кузь сплюнув і промовчав.
Я поглядав на один город, що був з самого краю коло води. На тому городі росла цибуля, горох, картопля. Картопля, мабуть, була вже така, що її можна було б варить у тих горщечках, котрі стирчали на кілках біля хати.
І в той день до нас підходили наймачі і питались, чи не найнялись би ми. Але Кузь з зневагою озирав кожного з ніг до голови і питав:
– А почому даєте?
Давали стільки, що Кузь не хотів з ними й говорити далі.
– Тоже фраєр! – хитав він услід кожному.
І, помовчавши, додавав, що ми по десять рублів у день візьмемо, як підемо у лоцманські села. А то рибку на Дін ловить.
Грицунь мрійно дивився у небо. Йому сонце також було “ніпочом”. Скільки б не смалило, а не могло б зробить синіше його очі або смуглявіше лице. Ото й всього було в його волі, що випекти ще одну-дві біленькі плямочки на щоках. І було б похоже, що якась дівчина пальцем у муці потикала Грицуневе лице.
Не сміючи розцілувати, тільки потикала.
Так ми лежали собі на березі Дніпра. Хвилі й хмарки щось, мабуть, цікаве говорили Грицуневі, бо він увесь час задумливо посміхавсь і жмурив до них віясті сині очі.
Кузь латав сорочку, сидячи на теплому камені при воді, і співав собі з таким спокоєм і задоволенням, немов він тільки й мріяв усе життя добратись до сього каменя й латать сорочку.
Я дивився на хвилі.
Ми всі були задоволені. У нас було все, що потрібно людині. Картопля на городі була вже така, що її можна було і варить, і навіть пекти.
Ми в сьому переконались. Ми могли з наймом не спішить.
Але на четвертий день уранці ми раптом за нашими спинами почули гуркіт величезної гарби, а в гуркоті дзвінкий сміх і крики. Сміялось і кричало до нас обличчя дівчини, що сиділа поруч з понурим, серйозним і страшенно засмаженим парубком. Здавалось, він доручив їй сміятись і за себе, тому не мав ніякої потреби навіть посміхатись.
І дівчина кричала й сміялась до всякого, хто їй зустрічався по дорозі. Такий, десь, був її звичай.
Але Грицунь подивився на се інакше. Він озирнувся, сперся на лікоть і, засміявшись, закивав до неї головою, немов вона сміялась тільки до його.
Кузь перестав співать і, повернувшись до дороги, почухав рябий червоний ніс свій. Очі його без всякого задоволення пробігли по гарбі з двома обличчями.
– Драстуйте! – крикнула голова дівчини. – А вже спеклись добре? Ха-ха-ха!
Можна було подумать, що вона саме й посадила нас тут.
– А добре. – привітно засміявся Грицунь. Я поважно мовчав. Я не маю звичаю вступать у балачки зо всякими дівчатами, які тільки й знають, що реготати.
Їхні коні йшли помалу, як всякі порядні селянські коні, яким трапляється на дорозі горбик. Правда, запряжені були в “економичеську” гарбу, що була вдвоє довша за них.
– Може, наймаєтесь? – крикнула дівчина і чогось аж висунулась з-за драбин. А очі її наче прилипли до Грицуня.
– Може, й наймаємось, – поважно й голосно обізвався з каменя Кузь, тим даючи знати, що в сих справах належить звертатись уже ні до кого іншого, як до його.
Дівчина нерішуче повернулась до понурого засмаженого парубка, що той скаже. Може, взять сих людей, підвезти до плацу, а там прикажчик найме їх.
Але парубок неохоче хмуро глянув на нас і, одвернувшись до коней, стьобнув батогом їх і крикнув:
– А-н-н-о!
Більше нічого. Коні крутнули хвостами і затюпали. З-під коліс димом піднялась курява і як в хмари закутала дівчину. Вона щось і крикнула, але ми не розібрали.
Грицунь аж сів.
Потім знов ліг і, спершись на лікоть, дивився в той бік, де клубом котилась по дорозі за гарбою курява. Чогось посміхався, як до хвиль або до хмарок. І раптом ліг горілиць, заклав руки за голову і глибоко зітхнув.
Я також ліг і дивився на той бік Дніпра. Там далеко-далеко над могилою було синє-синє небо. Немов очі у сієї дівчини, що так по-дурному сміялась.
Ще й на мене глянула.
Пролетіла чайка над водою, тонка, гнучка, немов із сірої бляхи зроблена. У тієї дівчини брови загнуті, як крила чайки.
Раптом Грицунь сів, глянув на мене, на Кузя і промовив:
– А той. А може б, ми пішли найматись? Я посміхнувся, а Кузь глянув спідлоба на його і нічого не сказав.
Він на такі дурниці і одповідать не хотів. Струсив свою сорочку, розіп’яв її на руках і, з прихильністю та уважно обдивляючись її, серйозно заспівав:
Юж ми йшли, да йшли, да йшли. Яй в Расєюшку прийшли. Да вой люлє, вой да люлє, Яй в Расєюшку прийшли.
Грицунь почекав, потім нахилився до свого клунка і почав зв’язувать його.
Я не рушився. Кузь разів два зиркнув на Грицуня, але співав іще серйозніше.
– Так ви не той. не йдете найматься? – спитав Грицунь.
Кузь опустив сорочку, замовк і здивовано озирнув його з ніг до голови.
– Та ти ето куди? – холодно й строго промовив він.
– Та найматься ж!
Грицунь ніяково посміхнувся.
Кузь ще раз строго подивився на його й сказав:
– Садісь на мєсто! Слушайсь команди. Найматься усі разом будем.
Нам у лоцманських селах по десять рублів у день дадуть.
Але Грицунь мовчки нахилився до свого клунка, підняв його, закинув за спину і пішов по дорозі. Кузь глянув на мене, я на Кузя.
– Стой!! – раптом заревів він і кинувся за Грицу-нем. Той став і озирнувся. Він все так же ніяково посміхався.
Кузь підбіг до його.
– Ти куди? Говори січас!
– Найматься.
– До сієї. куроп’ятки?
– Атож.
Якби Дніпро узяв і повернув свої хвилі назад, Кузь менше був би здивований, ніж такою поведінкою Грицуня. Ще вчора вони лежали вдвох на піску і Грицунь, поклавши голову на груди Кузя, спав біля його, як біля рідної матері.
– Ну, бачив ти такого дурня? – повернувся Кузь до мене. – Та ти знаєш, дурню, почом вони дають?
– Ні.
– А ти знаєш, куди вони наймають?
– Ні.
– Ну, і після сього, може, скажеш, що ти не дурак?
– Нє.
Кузь від здивовання не міг більше нічого говорити. Він упрів, але навіть піт не витирав з лоба.
Раптом узяв Грицуня за рукав і лагідно, спокійно почав:
– Дурачок ти, Грицунь, накажи мене бог. Хоч обижайсь, хоч нє, а ти дурачок. Поняв? Ну, куди ти йдеш?
Куди? По віщо?
Грицунь сказав, що він іде найматись. Кузь цілком резонно одповів йому, що нам поспішати нема чого, бо коли нас тут не наймуть, то ми підемо у лоцманські села і візьмемо по десять рублів у день.
Я не хотів мішатись до них. Мені згадалось, що очі дівчини не раз, а два зупинились на мені. Хм, мені все ж таки цікаво було, чого вони зупинялись.
– А знаєте що? – устав я. – Може б, таки й справді іти найматись?. Якось воно. Поки ще ті лоцманські села, а тут втеряємо.
Кузь грізно повернувсь до мене, але я закинув свій клунок на плечі і підійшов до зраділого Грицуня.
Кузь подивився на мене, на Грицуня, сказав, що “з такими сволочами говорить би не слід”, і став теж зав’язувать свій клунок.
Ми таки нанялись. Нам дали таку ціну, що іншим разом Кузь тільки б циркнув крізь зуби й посміхнувся.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)