Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Винниченко Володимир Кирилович Салдатики

Винниченко Володимир Кирилович Салдатики

Ранок, сірий, холодний, мартовський ранок. Хмари темним, густим димом нависли над селом і незграбники величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з’явилася з-під снігу.

В кінці вигону села, на самій дорозі, стоїть велика валка селян і чогось чекає. Худі, бліді лиця їх похмурі і болісно-сердиті, очі дивляться кудись у поле за невеличкий лісок, де ховається шлях із села. А з села то поодинці, то купками все підходять люди –

чоловіки, діти, баби, навіть старі діди. Підходячи, дивляться на лісок і похмуро питають:

– Нема ще?

– Нема. Щоб їх і довіку не було!

Стоять більше мовчки, перекидаючись короткими словами, та іноді тихо плаче яка баба. Але її зараз же зупиняють, суворо заспокоюючи:

– Каже ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде. Годі!.

– Не буде. А як стрілятимуть? Он як у Кавунівці.

– Ет!. Мовчи краще!. І без твого плачу тут. гірко. Стрілятимуть, то й стрілятимуть. Однак з голоду здохла б.

– Дітки ж у мене.

– І дітки повитягувались би.

У валці тихо розступаються, і до баби підходить невеличкий, сухенький

чоловік у рудій, рідкій свиті.

– Плаче? Боїться? – повертається він до всіх, ледве-ледве усміхаючись доброю, ясною усмішкою.

– Стрілятимуть, каже. – одповідає хтось похмуро й твердо.

– Хм. – не кидаючи усмішки, дивиться чоловік на бабу твердим, ясним поглядом.

– У Кавунівці трьох убили, – знов схлипує баба, дивлячись кудись убік червоними, заплаканими очима, і видно, як чисті сльози котяться по глибоких зморшках худого, негарного лиця і падають на подрану свиту.

– Не бійся, Ярино, не стрілятимуть, – тихо і не усміхаючись уже говорить Явтух, і щось таке тверде, ненарушиме ніби світиться на його маленькому гостренькому лиці, що не тільки бабі, а й усім стає якось легше і здається, що й справді не стрілятимуть.

Балачки стихають, потім знов десь виривається гіркий, неупинний плач, повний муки і страху перед тим, кого тут чекають, як мають стріляти. І знов Явтух іде туди, знов чується його твердо-спокійний голос, і знов на якийсь час стихають і плачі, і балачки, – тільки чути, як десь на селі виє голодний собака, мов прорікаючи щось страшне, холодне, тяжке.

Але ні плачі, ні цей понурий, мокрий ранок не можуть зігнати з Явтухового лиця того спокою й твердої віри, що світиться в маленьких, сіреньких очах. І всі вірять, хотять вірити йому. І ніхто вже не дивується тому, ніхто не питається, як то так сталося, що цей Явтух, якого мало навіть і примічали в селі, тепер мов староста або старшина між ними.

А сталося це якось зовсім несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і перше: голодали, боліли, умирали; хіба що відзначалось тепер тим, що стали ходити якісь чутки між селянами, ніби скрізь встають мужики на панів і одбирають собі їхню землю. Але тільки й того; говорити – говорили, а щоб самим зробити, – чогось не робили, а як ходили до пана Партнера в економію на роботу за 10 коп. в день, так і тепер поневірялись: їли в тиждень раз якесь вариво із самої води та двох-трьох картоплинок чоловік на п’ять, ховали мертвих десятками на день та про себе з ненавистю лаяли і Партнера, і земського начальника, навіть самих себе.

Аж ось одного дня з’явилися на селі мало не коло кожної хати якісь бумажки, невідомо ким підкинені. Стали селяни читати їх і хоча добре не розібрали усього, але зрозуміли, що то про їх там написано, про той голод, яким вони моряться тепер, про панів, що обдирають мужиків, про царя, що гуляє та п’є за мужицькі гроші, про попів, що задурюють голови. Село мов прокинулося.

З якоюсь дикою ненавистю і злістю закипіли балачки по хатах, з якимсь не відомим досі, гострим болем стали згадуватись тепер усі муки і здирства Партнера. І хоч ходили тепер до цього німця за ті ж таки 10 коп., але не було вже тої покірливості і боязкого підлизування, з яким уперед кожний випрохував, у його роботи: суворо і похмуро робили вони на його, ніби чогось чекаючи.

Прочитав таку бумажку і Явтух. Прочитав раз, прочитав удруге і дуже замислився. Тихо він ходив по селу, перше мало хто чув від його якоїсь довгої розмови, а тепер ще більше затих, щось думаючи, твердо склавши тонкі свої губи і дивлячись кудись далеко ясними невеличкими очима.

Так думав він щось дні зо три. Потім одного ранку пішов до старости, побалакав з ним, а на другий день соцькі вже заходили до кожної хати і скликали всіх до волості на сход.

– Чого то? – питали здивовані люди.

– Там узнаєте, – знехотя кидали соцькі і йшли далі. На другий день мало не все село зійшлося перед волостю і, гулко розмовляючи, чекало старости і писаря. Староста, чорний, незграбний чолов’яга, вийшов, щось бовкнув до селян і зараз же одійшов убік, уступаючи місце Явтухові, що стояв позаду і мов тільки й чекав цього. Явтух вийшов наперед, тихо підняв картуза до громади і знов щільно насунув його на своє рідке русяве волосся.

Бліде, зморене голодом і тяжкою роботою лице його було гостро-спокійне і тверде; тільки невеличка борідка часами здригувалась та з грудей виходило довге задержане зітхання. Він голосно і дзвінко почав говорити. Спершу путався в словах (хоча не соромився цього), запинався, але чим далі, то більше і більше розходився і, мов одрубуючи кожне слово, бив ним по серцях громадян,. що як зачаровані слухали його.

– Правду! Правду тут написав хтось у цих бумажках, – дзвенів його голос над похиленими головами. – Обкрадають нас. Грабують. А ми робимо. мовчимо.

Хто за нас заступається? Цар? А де ж він?. А чому ж він нічого не одказав нам, як ми просили, щоб нам земство видало з казни хліба?.

Нема?. А де ж ті гроші, що ми даємо щороку?. Нас як собак скрізь женуть. “Іди, кажуть, мужик!” А хто робить, як не мужик!.

Та й мовчати?. Годі!. Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб. І нам треба йти. Треба, люди! Бо подохнемо все одно. І всім треба.

Треба неправду вигнати. Скрізь тепер неправда. І ми неправду робимо. Не по правді й ми живемо!

Сказано: “В поті лиця їж хліб”. Хто так не робить – не по правді робить. І хто помагає цьому, і той не по правді робить. А ми підсобляємо панам робити неправду.

Ми робимо за них, а вони тільки їздять та п’ють за нас. Неправду і ми робимо. І скрізь так! Скрізь мужики роблять неправду цю. За це й терплять. За що, кажуть, Бог карає мужиків?

Хіба ж вони, як ті пани, живуть не працюючи, не заробляють потом гірким шматок хліба? Мало того! По-дурному заробляють, по-дурному й мають.

Неправду роблять, неправду й мають. Коли не буде мужик робити на пана, не буде й неправди, гріха робити. А доки робитиме, доти й горюватиме. От так!.

Треба вбити неправду, тоді і всім легко буде. Треба, щоб робили на святій землі, як повелено було: “В поті лиця їж хліб”. Правду написано в бумажках; те, що.

Як там сказано. Що той. що той має право на землю, хто робить на ній! О!.

Ми робимо, наша й земля. Кавунівці догадалися й беруть. І нам треба одібрати у пана землю. Тільки неправду вбити. Та й не в одного Партнера. Не тільки у нашого пана, а у всіх.

Бо що ж нам з того, що ми заберем у цього, а неправда та житиме круг нас. Щоб ніде не було неправди, щоб ніде не було панів!. О!. Треба йти до всіх панів і у всіх одбирати. Хай роблять у поті лиця.

З свого села треба йти у всі села. У Хведоровку, у Білі Берези, у. Скрізь. скрізь. Тоді тільки не буде неправди. Тоді і самі гріха не матимемо.

От що я хотів казати, люди!

Явтух замовк. Хвилину всі стояли мовчки, мов ще чекаючи, потім раптом заговорили всі разом, товплячися біля Явтуха, перегукуючи один одного, сварячись комусь кулаками, лаючись і подекуди навіть плачучи.

Довго гомоніли. А ввечері з’іхалися біля Явтухової хати і тихо посунули по темній вулиці довгою низкою возів.

На передньому возі їхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком, і пильно дивився вперед. Було темно і нагорі в економії, і внизу у селі; тільки там і там жовтіли в білих стінах невеличкі віконця та сунули небом чорні та похмурі хмари.

Біля воріт уже чекала їх челядь, яку поставив Партнер, якось узнавши про сход.

– Хто ще? – гукнув хтось біля воріт, коли Явтух зупинив коней.

– Свої.

– Хто свої?

– До пана.

– По віщо?

– По той хліб, що нашими руками склав у своїх клунях. Одчиняй, Іване! – спокійно скінчив Явтух.

– Ваш хліб? Ваш хліб?. – раптом скажено вискочив з-за воріт сам Партнер, що, не покладаючись на челядь, сам став берегти економію. – Ах ти ж, злодію! Вон звідци (погана лайка)! Вон, щоб вашого і духу не було біля моїх воріт!

Я покажу ваш хліб!

– Оступися, чоловіче добрий, – спокійно затремтів Явтухів голос, – бо переїду! Н-но!

Коні рушили.

– Іване! Бий їх! Бий по конях!.

Не жалій!.

І не скінчив: якісь руки тісно вхопили його ззаду, боляче зім’яли всього і, наче дитину, однесли до покоїв.

– Ховайтеся у хату та краще мовчіть, – ставлячи його біля ганку, промовив тихо Іван і пішов за возами, що сунули вже до амбарів.

Партнера мов пришибло. Він справді сховався в покої і тихо сів на якийсь стілець, нічого не чуючи.

Винниченко Володимир Кирилович Салдатики

« Слово – найдорожчий скарб народу (за поезією “Мова”) – ІІ варіант – МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

Над Кодацьким порогом (скорочено) – Кащенко Адріан »

Related posts: