Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Винниченко Володимир Кирилович Таємність

Винниченко Володимир Кирилович Таємність

З великим спокоєм самозадоволення я можу, нарешті, розказати всю ту історію. З великим спокоєм і сумом людини, яка. по довгому блуканню й шуканню істини прийшла до свого справжнього призначення!

Я знаю, – вузенькі душі, зашкарублі мозки будуть вигукувати свої звичайні сентенції про зрадництво, про “лакомства нещасні”. Я знаю, – багато таких, як я, будуть стискувати плечима на мої одверті слова; але мого спокою іі певності в собі вони не збаламутять.

Ось я одверто й просто кажу: геть усякі шукання, геть усякі карколомні проблеми,

геть загадки, таємності. Годі з нас крикливих обіцянок, “творчих процесів”, ідеалів, непевності й обманів. Життя – не скачки з перепонами. І не панахида, на якій треба стояти з скорбним виразом лиця та нудьгою в душі.

Ось я одверто і гордо кажу: я – помічник прокурора, я – оборонець законів, порядку і всього строю життя. Раніше я страшенно образився б, якби мені хто сказав, що я буду помічником прокурора і судитиму “товаришів”. Але тепер мені смішні ті дитячі настрої, наївно-дурнуваті і шкодливі разом з тим. Мені смішні ті бородаті хлопчики, мої товариші з гімназії, які й досі не вийшли з гімназіальної

стадії розвитку.

Ті ж “конспірації”, бумажечки, книжечки. Так само скидають шапку перед словом “народ”, “ідеал”, так само “руйнують”, “творять”, наївно вірять в таємності життя і шукають свободи.

Що є свобода людини? Се той стан її, коли вона може робити все що хоче.

Я теж шукав свободи і був рабом; протестував проти насилля і був насильником.

Коли мені хотілось розім’яти організм якимсь дужим переживанням, хоча би й картами чи вином, я завжди насилував себе і соромився своїх бажань.

Тепер я щодня і п’ю, і граю в карти, і читаю ті книжки, які мені хочеться, і воджусь з людьми, які мені до вподоби; я роблю все, що бажано мені, – і почуваю себе цілком спокійним, задоволеним і не насильником. Я теж бажаю поступу і служу йому, але я се роблю помалу, упевнено, без гвалту І твердо.

Перш усього, я люблю порядок.

Я не вірю, що непорядком можна дійти порядку.

А всякі ідеали, фантастичні плани – се, насамперед, непорядок. Се руйнує звичайний, нормальний хід життя. Різні “неосяжні простори” – се просто лукавство ледачих і ненормальних людей, які не хотять робити малого діла.

Для того, щоб жити, я мушу бути певним в тому, що і де я роблю.

Раніше я блукав по різних надхмарних країнах і через те не бачив землі. Тепер я бачу кожний свій крок.

Я знаю, що робитиму завтра о четвертій годині, знаю, чого не робитиму о дев’ятій.

Бо я певний в собі.

І тому я більш усього не люблю непевності, таємності, загадковості. Через них я загубив кільки років свого життя. Через них гублять молоді наївні люди все своє життя.

Я хочу розказати одну історію, яка мене вирятувала, для того, що, може, вона спричиниться до рятунку інших. Коли я нею поможу хоч одній душі, я оправдаю своє завдання.

Ся історія трапилася в нашому городку, де я жив після того, як мене викинули з університету. (А викинули мене через те, що я хляснув педеля по плечі і ні з того ні з сього закричав: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”)

В Гнилятині (так зветься наш городок) я ходив з меланхолійним виразом лиця, з знайомими поміщиками удавав із себе надзвичайного бомбиста і носив завжди чорну косоворотку. Граючи з приставом у карти, я часто понуро замислювався і несподівано запитував, чи в сибірських каторгах можна мати при собі свою подушку. Такі питання викликали до мене увагу і боязку пошану з боку дочки пристава.

Але, як я мав уже наречену Полю, дочку начальника місцевої тюрми, то далі глибоких і всмокчуючих поглядів у нас не пішло.

Але, не дивлячись на меланхолійний і многозначний вигляд бомбиста, моя природа і тоді вже протестувала й виробляла в мені риси мого характеру, які помогли мені вибратись з тої історії розумно й спокійно.

Почалась же та історія так.

Я виїжджав на тиждень з Гнилятина.

Приїхавши, я переодягся і почав робити гімнастику. (Я щодня уранці і ввечері роблю гімнастику: се сприяє порядку тіла і душі).

Раптом хтось постукав у двері. Стук був схожий на стук Полі, тільки більш нервовий і нетерплячий. Я крикнув: “Ввійдіть”, – і, не покидаючи гімнастики, ждав.

Ввійшла таки Поля.

Я хитнув їй головою й сказав: “Добрий вечір”, – роблячи в позі випада маленькі круги руками по системі Мюллера. Мій принцип: ніколи ні при яких обставинах не покидати того, що почав робити.

Розуміється, Поля зараз же за се розсердилась.

Не дивлячись на всі свої емансипації, вона ніколи не могла збагнути тої ідеї, яка проводиться до кінця.

– Ти не можеш перервать на четверть години гімнастики?

Хоча тон був такий, що можна було чекати якогось вибрику з грюкотом дверей, я все ж таки, хоч коротко, але твердо одповів:

– Ні, Полю, не можу. Ти знаєш мій принцип. Вона не дала договорить:

– Я не про принципи прийшла з тобою балакати. У мене єсть важна справа. Я тебе прошу.

Чуєш?

Її лице, справді, виявляло щось незвичайне.

Правду кажучи, мені тоді не дуже подобались ні лице її, ні постать, ні характер.

Лице її було довгасте, дуже бліде і якесь таке, як бувають булки, спечені без блиску. В сій довгастій булці були вліплені двоє очей, похожих на чорненькі гудзики од черевиків. Гудзики ці завжди неспокійно й з напруженим шуканням крутились на всі боки.

Постать була тонка, плескувата, з запалими грудьми.

Моя наречена не ходила, а все спіщила кудись, все турбувалась, все боялась чогось. Поговоривши з нею годину і зоставшись потім на самоті, чоловік себе почував так, ніби після гуркоту, гамору й хапливості їзди в поїзді опинився в тихій-тихій хаті.

Ми були вже давно заручені, але я, так мовити, лише принципіально мав її за свою наречену.

Мій принцип: і сім’ї кожна половина мусить вносити сжою долю; я мав внести працю, а вона – гроші. У батька ж її був чималий хутір, який він і давав за нею. (Між іншим, потім, на щастя, виявилось, що хутір був перезаложений і, крім того, належав не тільки її батькові, а ще й двом братам його. Але це не стосується до історії).

– Ну, Михайло! Ти перервеш свою гімнастику? Мені ніколи.

Я зробив круги згори вниз, потім переставив ногу і почав робити знизу вгору. Між кожним змахом рук я міг їй одповістм:

– По. че. кай. За. раз. скінчу.

На жінок твердість характеру впливав, як на запального адвоката “предусматривающая статья”.

Поля шпурнула торбинку свою на моє ліжко й мовчки, з обуреним виглядом сіла на стілець.

Коли я скінчив свої вправи, вона мені оповіла таку історію. (Я, звичайно, випускаю гарячу передмову її, яка більше торкалась моєї персони, ніж історії).

Тиждень тому, на другий чи третій день, як я виїхав, на станції у нас арештували двох добродіїв. Арештували так несподівано, таємно й загадково, що сам жандармський ротмістр Кочетков на знав, кого й за що він арештував. За годину перед прибуттям кур’єрського № 14 Кочетков дістав з губернії телеграму з наказом арештувати двох злочинців, які мають такі-то прикмети ft їдуть в купе першого класу.

Таких, дійсно, знайшли – й арештували.

Вони не боронились, не противились, але їх (з наказу губернії) зв’язали й лід вартою двох десятків солдат одвели в городську тюрму.

– Ти уявляєш? Двох десятків! Уяви собі тільки: в’язали і під конвоєм двох десятків.

Ти розумієш?

Я нічого не розумів, але це було, справді, досить дивно й таємно.

В тюрмі ж їх моментально розрізнили! Розсадовили по різних камерах. А камери пильно-пильно ізолювали;

Поприбивали над вікнами “щити”, випорожнили сусідні камери, щоб не було зносин ні з одним чоловіком, а до дверей приставили спеціальних дозорців. (З цими дозорцями вийшла ціла катавасія, – ніхто не одважувався стояти біля таких важних і таємних злочинців). Але найголовніше те, що ніхто нічого не знав про цих людей, хто вони, звідки, куди їхали, по віщо – невідомо. Самі вони абсолютно нічого не говорять, мовчать – і більше нічого. Паперів при них ніяких не було.

Цілковита тайна.

– Ти розумієш?

Я сидів з похмуро-заклопотаним виразом. Власне, клопоту мені від того особливого не було, але показати це Полі було б так само розумно, як ударить педеля по илечі й заревти: “Пролетарі’!’, єднайтеся”.

– Так. Треба буде той. Гм!.

А вони хто – есери чи есдеки?

Поля аж крутнулась на місці:

– Ах господи! Та кажу ж тобі, що нічого не відомо! “Ну, та якого ж чорта, голубко, тобі треба од мене?!” – хотілось мені запитати мою наречену. Але я ще більш похмурився й глибокодумно пробурмотів:

– Умгу!. Так. Треба буде той.

Очевидно, серйозні партійні люди.

– Я теж так думаю, – з захватом прошепотіла Поля. Треба мати на увазі, що моя наречена тільки й мріяла про народ, партії, бомби, страйки. І щоб все се було страшенно таємниче, щоб побільше конспірацій, шифрів, паролів. Вона навіть мені посилала Галкою зашифровані записки.

Признаюсь, в той час і на мене наше одкриття, себто, що це були серйозні партійні люди, зробило-таки вражіння. І знов зробило тільки тому, що ми ніколи не бачили справжніх партійних людей.

Винниченко Володимир Кирилович Таємність

« Оспівування римської доблесті і величі Риму в поемі Вергілія “Енеїда”

КРАСА ЛЮДСЬКИХ ПОЧУТТІВ У ЛІРИЦІ В. СИМОНЕНКА »

Related posts: