Висвітлення складних проблем сучасності в романі О. Гончара “Собор” (1 варіант)
Мабуть, не створено й досі більш актуального й дискусійного, глибокого й вражаючого своєю проблематикою, всеохопного твору української літератури, ніж “Собор” Олеся Терентійовича Гончара. Не тільки про долю витвору козацького таланту розповідає в романі письменник, він торкається майже всіх проблем сьогодення. Так, сьогодення, бо написаний протягом 1963-1967 років твір сприймається як тільки-но надрукований.
Однією з найбільш детально розглянутих проблем у романі є проблема духовного розвитку людини. “Живуть на Зачіплянці здебільшого
Духовність їхню вимірює собор своєю присутністю. Розуміють вони його красу і цінність, те, що він уособлює народну пам’ять, багатство. Ці мешканці Зачіплянки – нащадки тих козаків, яким “шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси”.
Але є й серед них пропийдуші, ресторанні повії
Задумується письменник, звідки беруться такі страшні люди, і дає відповідь: їх творить доба облуплених і зруйнованих соборів. Чи не тому й говорить Микола Баглай, що він з двадцять першого століття, аби відсторонитися від таких, як молодший Лобода.
Одним із перших письменників XX сторіччя Олесь Гончар відверто поставив екологічне питання, порушивши проблему збереження природи, збереження людського життя і здоров’я. Зачіплянка – металургійне селище, великий комбінат напирає на неї своїм громаддям, отруює її життя ядучою пилюкою агломерату, чорною сажею, димом коксохімівським смердючим, азотно-туковим, від якого листя на деревах жовтіє. “… Дими димлять у реальності, а фільтри існують у мріях ентузіастів”, та якщо працюють над цим питанням такі, як Микола Баглай та його друзі, віриться, що вони його вирішать. “Жити серед розкішної природи, на березі однієї з найкрасивіших річок планети і все життя дихати рудним пилом та газом…
Легенями фільтрувати – це нормально?” – обурюється Микола.
Крім того, брудниться найпрекрасніший Дніпро, гине риба. Вболіває за природу й Ізот Лобода. Почув він, що хочуть лісове озеро осушити, і гнівно реагує: “Коли так далі піде, то скоро, мабуть, і журавлі не літатимуть над нашою прекрасною Україною… Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС – і на тобі ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить, густе, як кисіль, топять мільйони, до марганцевих рудників підбирається… “
Екологія душі й природи – цим гармонійним злиттям якісно відрізняється роман від усіх інших творів. Логічним продовженням попередніх стає питання, яке письменник ставить перед кожним із своїх читачів: як треба жити, заради чого треба жити на землі? Найбільше мусить лякати кожного безвість забуття, безцільне існування, пройдена дорога життя “людиною-авоською”, “пустоцвітом”.
Словами своїх героїв закликає О. Гончар: “Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий… Зоставте ж слід… Не бляшанку від шпротів… не купу сміття, а таке щоб людей радувало – близьких і далеких… “
(1 votes, average: 5.00 out of 5)