Внутрішній світ сучасної особистості й роль художньої літератури в його формуванні

У філософії вже набула поширення ідея про те, що самість створюється суспільством – наявним типом культури, пануючими звичками, нормами, способом життя. Якою ж є сьогочасна культура, що формує сучасну людину? У філософській думці, що займається осмисленням сучасного стану культури, вона отримала назву постмодерної, навіть назвою підкресливши свій розрив з попередньою епохою, орієнтованою на розум як найавторитетніше мірило всіх явищ і цінностей.

Скинувши з п’єдесталу розум (а заразом і формальну логіку), постмодерн вивільнив простір

для багатозначності смислів, рівноправності вподобань, рівноцінності всіх граней особистості. Людині надано право на виявлення всіх своїх здібностей, на слідування своїм цінностям, на конструювання власного життя згідно з виробленими “власноруч” принципами. Проте постульовані в теорії можливості залишаються нереалізова-ними, зустрічаючи в просторі культури певні перешкоди.

Якщо б артикульовані філософами-постмодерністами риси оспіваної ними культури вповні реалізувалися, мав би справдитися оптимістичний прогноз, даний К. Юнгом ще в середині ХХ ст.: розвиток людини спрямованний у бік внутрішнього.

Ми ж маємо протилежну тенден-цію: розви-вається саме зовнішнє. Навіть психологія, активний розвиток якої дав К. Юнгу підстави висловити наведене вище твердження, мимохіть сприяє цьому, активно будуючи різноманітні класифікаційні схеми, натякаючи цим, що все багатство людських характерів і взаємин можна вмістити до нехай і численної, проте кінцевої кількості типів.

Людина, ідентифікуючи себе з одним із пропонованих типів, з метою збігу обломлює в собі “всі гострі кути та лінії” (Ф. Ніцше), що не вписуються до наявних схем.

Загальний стан людини початку ХХ ст. можна окреслити словами Ф. Ніцше (що, проте, були сказані століттям раніше): сучасна людина хворіє на ослаблення особистості. Причина такої ситуації корениться в тій рисі постмодерної культури, що названа інформаційністю. Саме надлишок інформації, з якою людина фізично не встигає впоратися, формує автоматичний механізм її сортування: частина її маркується як значуща, решта лишається поза увагою індивіда через брак часу на її опрацювання й осмислення. Серед цього “залишку” опиняється інформація про все, що стосується Іншого з його індивідуально-неповторним внутрішнім світом, осягнення якого неможливе в короткий термін, поспіхом, до того ж способами, придатними для пізнання інших сфер реальності. Означена тенденція найяскравіше ілюстрована фактом народження нової реальності – іміджу.

Його поява саме в сучасній культурі невипадкова, адже призначення іміджу – у стислій формі дати уявлення про об’єкт, назвавши найвиразніші його риси (реальні чи бажані). Вимога економії часу породила відповідну пропозицію. У динамічному суспільстві, за умов браку часу на детальне пізнання будь-чого/кого, на допомогу приходить імідж, що пропонує вже в готовому вигляді сутність об’єкта, окреслену в кількох рисах. І оскільки імідж створюється як для речей, так і для людей, людина прирівнюється до речі: її сутність також може бути окреслена кількома штрихами.

До того ж відбувається і зворотний процес: формуючи свій імідж, людина водночас формується ним, індивід збігається з іміджем. Як результат, взаємодіють уже не особистості, а їх іміджі, тобто сухі, знебарвлені, схематичні конструкції.

Отже, спостерігаємо парадоксальну ситуацію: культура, що теоретично наділяє особу свободою у формуванні себе, самопроектуванні, самовдосконаленні, запрошує до полілогу унікальностей, неповторностей, прагне глибини й різнобарвності реально продукує “людину, що поспішає”, з атрофованим бажанням творити свій внутрішній світ, а тим паче пізнавати світ Іншого, людину, яка задовольняється схемами, втрачаючи здатності фіксувати півтони, нюанси. Сприйняття світу стає чорно-білим, розколюючись на полюси “моє – чуже” без перехідних позицій (де під категорію “чуже” підпадає все, що не є зрозумілим і подібним суб’єкта, який спостерігає). Людина стає поверхневою сама і з таким самим мірилом підходить до оточуючих.

У зв’язку з цим постає проблема віднайдення такого засобу, що зміг би врятувати внутрішній світ індивіда від поверхневості, перетворити суху схему на повнокровну осо-бистість. Найефективніше цю функцію може виконати художня література. Саме вона володіє безмежними можливостями для відтворення сфери внутрішнього.

За умов, коли немає можливостей для пізнання реального Іншого (усі носять маску-імідж), дізнатися, що відбувається в його душі, що його непокоїть, що завдає болю, а що робить щасливим, Іншим може стати літературний персонаж. Читання є творчістю під керівництвом автора (Ж.-П. Сартр), художнім словом у процесі сприйняття тексту формуються почуття читача, він на певний часовий відрізок позбувається себе й перевтілюється в Іншого, живучи його почуттями й переживаннями.

Художній твір є паралельним світом, до якого читач добровільно переноситься, втрачаючи себе, але повертається до реальності вже багатішим, оскільки прожив разом з персонажем і його долю, вжився в інший спосіб життя, інше бачення світу. У процесі читання відбувається розширення духовного досвіду, конструювання свого “Я” читачем.

Таким чином, література виконує подвійну терапевтичну роль. По-перше, постачає інформаційний матеріал про сферу внутрішнього, уможливлює пізнання Іншого. А по-друге, надає елементи для формування самості самого читача, тренує його здібності до трансценденції.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Внутрішній світ сучасної особистості й роль художньої літератури в його формуванні