Володимир Іванович Самійленко

Самійленко народився 22 січня 1884 року з м. Сорочинцях, “у вбогій селянській хаті”, як сам він висловився. Мати йото, Олександра Самійленкова, була на службі в поміщика Івана Лисевича… Пізніше служила Олександра Кіндратівна за домоправительку у пана Трохимовського, в с. Михайлівні. У Трохимовського була багата бібліотека, і там хлопчик рано навчається французької мови, заводить знайомство з творами Руссо, Вольтера та інших французьких класиків, читає античних поетів…

По смерті Трохимовського мати одержує в спадок від нього тридцять

десятин землі, чималу суму грошей і пенсію на виховання сина. Це дає змогу хлопцеві вчитись, і в 1875 році він – учень Полтавської гімназії. Тут прокидається в нього охота до віршування, і він береться писати поезії – спершу російською мовою, а потім – українською.

Що, власне, спричинило той перехід до віршування у к-раїнського? Передовсім – дитячі враження, про які каже він у автобіографії. “З дитинства в дідовій хаті між своїми кревними жив оточений українською стихією, слухав бабусині казки “Про трьох братів Кіндратів” та інші, яких вона знала багато, слухав чумацькі пісні, які співав дядько

Герасим Бо-китько, козак, дід якого чумакував, і взагалі впивався чарівною українською мовою Миргородського повіту, яку я визнаю найкращою як дуже оригінальну, з найкращою фонетикою, взагалі багатою лексично”…

Дитячі враження, так! Але не обійшлося, певна річ, і без гарячих товариських розмов, і без книжних впливів, у першу чергу, того ж таки Шевченка. Обрати собі за знаряддя поетичної творчості українську мову – за тих часів, в умовах царської Росії,- був серйозний і небезпечний крок.

Це значило рішуче ступити на тернистий шлях.

У 1884 році Самійленко вступив до Київського університету, на історико-філологічний факультет. Неприродно було б, якби він обрав собі інший…

В ті гіркі часи формувалося покоління української інтелігенції, яке визначило новий етап у розвитку української літератури, етап шукання нових обріїв, нових тем, нових художніх засобів’- і до покоління того належав Володимир Самійленко.

Ось як характеризує Самійленка-студента один з його сучасників і товаришів: “Володимир Іванович Самійленко виявив себе як людина спокійної, трохи флегматичної, м’якої вдачі у поводженні з людьми, де в чому безвольна, мало практична, байдужа до шуму й метушні в життєвих стосунках, заглиблена в свої думки, але дуже прихильна до жарту, гумору, смішків…”

За час перебування свого в університеті Володимир Іванович побував… у Галичині й Буковині. З тою подорожжю зв’язане знайомство з Іваном Франком, що полюбив нашого лагідного лівобережця зворушливою любов’ю…

Університету Самійленко не закінчив знов-таки, здається, через флегматичність і неквапливість своєї вдачі,- а далі почалось життя, досить типове для тогочасного українського інтелігента: служба (дрібна, але утяжлива) на київськім телеграфі, секретарювання в чернігівському “Земском сборнике”, робота в російських газетах у ролі фейлетоніста (під псевдонімом), секретарство в Миргородській повітовій земській управі…

Революція 1905 року сколихнула в Сивенькому х ту силу, яку виявляв він ще замолоду,- силу гумору, що переходить у сатиру. Він переселяється з Чернігова, де знов опинився, до Києва і друкує в тодішніх нововідкритих періодичних українських виданнях низку віршованих та й прозаїчних фейлетонів…

…Після поразки революції, яку поет тяжко пережив, він склав іспити на нотаря і десять років працював на цій посаді

В місті Добринка на Чернігівщині.

У другій половині 1917 року Самійленко знову приїхав до Києва. Почався новий спалах творчої активності письменника, зігрітий надією, що століттями поневолений народ здобуде свою національно-державну незалежність, що його мова, культура матимуть своє громадянство.

Вирішення проблем розвитку національної культури було пов’язано з політичними проблемами, які Тимчасовий уряд не здатний був розв’язати. Самійленко-сатирик одразу ж відреагу-вав, що й без монарха бюрократія та панівні верхи не можуть позбутися імперських стереотипів “єдиної і неділимої”, відмовляють “інородцям” у праві на найскромнішу крайову автономію, що не змінилася їхня соціальна природа (“Та й пани ж, не взяв їх кат!”). І латані ще за царя “циркуляри, лихом шиті”, й уряд, і сенат1 – все в своїй суті як за царського режиму (“Над болотом Петрограда”). Давня політика гноблення “інородців” прикривалася тепер словами про волю, рівність, демократію (“Слова і думки”).

Так Самійленко-сатирик створив літопис політики Тимчасового уряду…

Небагато змінилося і в особистій долі письменника,,. Замість літературної праці знову була канцелярщина по різних міністерствах і департаментах… Не вистачало на харчі, на одяг, не мав за що і тютюну купити.

Ось яким бачила його в ті часи Марія Грінченко: “Вигляд мав вельми нужденний, убрання на ньому було старе, а на голові знову шапка-бирка з діркою. Жив він тоді в Михайлівському монастирі”.

Та не злидні й поневіряння були для Самійленка найтяжчим лихом – з ними він не розлучався все життя. &;#8216;Як найбільшу особисту трагедію він переживав громадянські^ війну, початок якої викликав у поета почуття розпачу, гніву, гострого болю… Київ переходив із рук в руки, кожен раз з новими жертвами. Восени 1919 року. денікінська контррозвідка спорядила спеціальну експедицію для розправи над діячами української культури. її очолив Б. Будилович.

Самійленко був у списку новоявленого інквізитора, а його твори підлягали спаленню.

Взимку 1921 року Самійленко виїхав у Галичину. Як іронія долі, саме тоді громадськість відзначала 35-ліття його літературної праці і саме тоді він з родиною найбільше голодував.

Громадськість Галичини врятувала Самійленка від загрози голодної смерті. Наприкінці липня 1922 року він з дружиною і молодшою дочкою дістав притулок у садівничо-господарській школі львівської “Просвіти” х в с. Милованне на Прикарпатті. Викладав літературу, географію, писав спогади, перекладав драматичні твори з інших літератур.

Хоч матеріальні умови поліпшилися, поет клопочеться про дозвіл повернутися на Україну. 20 травня 1924 р. Самійленко одержав евакуаційне свідоцтво, а 2 червня у Києві – радянське громадянство.

Дуже хворого письменника матеріально підтримували науковці з Академії наук, працівники видавництв, прихильники його таланту серед інтелігенції, робітників, службовців, а також з далекої Праги.

В останні роки життя Самійленко був очевидцем того, як омріяну вільну і соборну Україну розшматували не один, як колись, а чотири штучні кордони, яку страшну трагедію у війнах пережив народ. Проте він не занепав духом. У Києві він був свідком і учасником (на жаль, не довгого) відродження України: широким фронтом здійснювалася українізація, працювали національні школи, видавництва, Академія наук, творчі спілки, друкувалася масовими тиражами періодика тощо.

Кажучи рядками з творів поета, свідомість того “що не потоне народ наш без сліду в народностях інших” сповнила його надії “на кращий час, на вороття Вкраїні кращого життя”.

Однак хвороба брала своє… Помер Самійленко 12 серпня 1925 року у Боярці під Києвом. Громада Боярки поховала поета на своєму цвинтарі за козацьким звичаєм – з козацьким поясом попереду, з червоною китайкою на домовині, з хрестом з берези…

Самійленко прожив життя як послідовний гуманіст, як безмежно відданий своєму народові син, який не розміняв золота своєї душі на “п’ятаки мідних правд” і збагатив скарбницю української літератури тривкими художніми цінностями; його творчий досвід став у пригоді багатьом письменникам пізнішого часу.

1. Розкажіть про основні факти життя В. Самійленка.

2. Коли й під впливом яких обставин Самійленко почав писати українською мовою?

3. Як вплинули на нього революційні події 1905 року?

4. Пригадайте, які події відбувалися на Україні в 1917-1920 роках. Що змусило Самійленка емігрувати?

5. Яке значення має творчість поета для розвитку української літератури?

6. Які мрії письменника почали збуватися в наш час?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Володимир Іванович Самійленко