Головна ⇒ 📌Довідник з української літератури ⇒ ВОРОБКЕВИЧ СИДІР (ІСИДОР)

ВОРОБКЕВИЧ СИДІР (ІСИДОР)

ВОРОБКЕВИЧ СИДІР (ІСИДОР) (псевд. – Данило Міака, Сирота з Буковини, Ісидор В. та ін.; 05.05.1836, Чернівці – 19.09.1903, там само) – письменник і композитор, редактор, культурний діяч, педагог, диригент.

Правнук литовського шляхтича Скульського Млаки де Оробко. Походив із сім’ї вчителя богослов’я. З 10-літнього віку його, вже сироту, у м. Кіцмані виховував священик – дід і бабуся – носії українського фольклору.

Ще тоді захопився романтикою козаччини, що пізніше стала об’єктом літературних писань. У гімназійний період (у Чернівцях

потім закінчив ще духовну семінарію) почав збирати народнопісенну творчість Буковини; її мелічні зразки давали імпульс власному компонуванню. З 1861 р. був священиком у гірських приходах. Окрім виконання пастирських обов’язків, і далі призбирував пісні, читав українську класику, встановив зв’язки з Я. Головацьким, Б. Дідицьким та ін. Починає й сам писати поезії та прозу.

1863 р. у збірнику “Галичанин” відбувся дебют лірика: цикл “Думки з Буковини” репрезентував не лише улюблений романтичний жанр поета, а й патріотичне почуття його щодо малої батьківщини і її краси. Відтоді С. Воробкевич став автором

у часописах “Правда”, “Зоря”, “Вечерниці” та ін.

Пожвавленням діяльності майстра слова й музики позначений період після переїзду до Чернівців, де він дістав посаду вчителя співу. Перший духовий музика на Буковині здобував освіту у Відні, потім керував хорами, мав титул професора богослов’я в Чернівецькому університеті й сан архіпресвітера-ставрофора. Був вихователем одного з засновників румунської музики Ч. Порумбеску та українського композитора й музикознавця Є. Мандичевського, автором підручників із співів для народних шкіл.

Написав близько ста мелодій на власні тексти (“Над Прутом”, “Заграй ти, цигане старий”), спорядив прекрасною музикою поезії Т. Шевченка (“Минають дні” та Ін.), І. Франка (“Ой ти, дівчино, з горіха зерня”), М. Шашкевича, Ю. Федьковича. Був першим головою Руського літературного товариства, ініціатором заснування журналу “Буковинская зоря”, видавцем альманаху “Руська хата” (1877), речник ідеї єднання всіх українських земель, що зміцнилася після відвідання Києва 1874 р.

“Один із перших жайворонків нової весни нашого народного відродження” (І. Франко), Воробкевич-лірик вирізняється багатством життєвих спостережень, простотою вислову. Добрий знавець побуту різноманітних етносів Буковини, тонкий романсист і епік-баладник, він поєднував романтичні риси з реалістичними. Джерелом епічних “дум” про батальні події з життя козацтва XV – XVII ст. були авторова “любов к неньці – Україні, козацтву”, “степам, курганам – могилам”, історіографічні праці.

Більшість творів до сьогодні не передруковувалася з огляду на їх буцімто художню слабкість. Проте на користь їх свідчать батальна динаміка, ліро-драматична стихія і дійовий патріотизм (“Мурашка”, 1865), козацький гумор викладу (“Козак Торба”, 1871), галерея героїчних образів Підкови, Нечая, Наливайка.

С. Воробкевич створив і значні за обсягом поеми “Нерон”, “Клеопатра”, “Іван Грозний”. Добру майстерність виявив поет у жанрах ліричного “портретування” (“Марійка з Розтік”, “Гарна волошка”), елегії (“Старий млин”), пісні (цикл “Пісні без назв”), романсу (“Дівчино чорноброва”), думки, що оскаржує особисту чи соціальну недолю (цикл “Думки”), оповідання (“Скам’яніла багачка”). Збагатив поезію довершеними пейзажами, висвітливши й новочасну антиномію “цивілізація – природа” (“Плакучий ліс”). Короною лірики є вірші про любов до рідного краю (“Моя Буковина”, “То наші любі високі Карпати”, “Буковина дорога!”), відродження “русинів” (“Збудилась Русь”, “Руська піснь”), відданість “мові рідній, слову рідному” (“Рідна мова”). Саме такого роду писання Воробкевича “були загально знані… будили любов і до всего народу, і до тіснішої вітчизни, Буковини, скріпляли духа земляків в тяжкі часи, вказували на недолю народу” (О.

Маковей), виховували молодь. “Запізнілим” романтиком Воробкевич залишився вірним козакофільству (поеми “Паволоцький полковник” й “Іван Орленко”, епічний вірш “Смерть і гріб Б. Хмельницького”, надруковані в “Буковинському православному календарі” на 1889-1891 рр.), “поетичному язичництву” народу (балади “Русалка Черемша”, 1889 і “Вівчарева полонина”, 1893), культивуючи й біблійні мотиви, естетично трансформуючи кобзарські “наспіви” (архівний цикл “В пам’ять нашим кобзарям”), 1901 р. у Львові завдяки І. Франку вийшла єдина прижиттєва збірка поета “Над Прутом”.

Художню прозу С. Воробкевича складають оповідання й повісті романтичного й реалістичного плану. Тематика її доволі розмаїта – наділені фольклорно-етнографічними аплікаціями історичні колізії (“Турецькі бранці”), реалістичний зріз гуцульського життя (“Суджена”, “Ідилія”, “Олена”), сатиричні розповіді про сільську владу, пастирів (“Амброзій Остапкевич”, “Вимуштруваний кінь”), повістки з життя інтелігенції (“Хто винен?”, “Що людей єднає?”). Боротьба південних слов’ян проти турецької кормиги відображається в героїко – романтичному оповіданні “Месть чорногорця”, циклі “З нещасної Болгарії”, баладі “Драгоманка”.

До кращих епічних творів письменника належить цикл гумористичних оповідань про “дивні порядки і чудні звичаї” містечка Безглуздів та його “мудрих мешканців”, об’єднаних спільним заголовком “Сміховинки” (“Чому Яремко Головатий став начальником Безглуздова”, “Як безглуздівці ставили млин” та ін.). Проза Воробкевича – свого роду сполучна ланка регіонального письменства між Ю. Федьковичем і О. Кобилянською.

У 70 – 80-ті роки С. Воробкевич написав 18 п’єс для театру товариства “Руська бесіда”. Вони напрочуд пісенні й музикальні (мають неодмінні пісенні вставні “номери”, що іноді заживали самостійного існування), нерідко дидактичні (“Убога Марта”). З-під пера драматурга вийшли також перші українські оперетки: “Три грації” (1874), “Золотий мопс” (1879), “Пані молода з Боснії” (1880), “Пан мандатор”, популярна мелодрама “Гнат Приблуда” (обидві – 1882).

Одним із перших він драматично відтворив життя і змагання робітництва (“Блудний син”). Його п’єси були репертуарними, мали успіх, але друком не виходили. До багатьох із них він створив і лібрето, й музику.

С. Воробкевичу належать і музикознавчі статті (цикл “Наші композитори” – про М. Вербицького, М. Глинку та ін.), нарис “Мошул Николай Сучавський” (про славнозвісного скрипаля), три томи духовних проповідей.

Літ.: Гнатюк В. Ізидор Воробкевич // Літ,- наук. вісн. 1903. Т. 24. Кн. 8; Загайкевич М. П. Музичне життя Західної України другої половини XIX ст.

К., 1960; Франко І. Передмова (до вид.: Данило Млака (Ізидор Воробкевич) над Прутом) // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1982. Т. 33; Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи. К., 1986.

В. Погребенник

ВОРОБКЕВИЧ СИДІР (ІСИДОР)

« Історія створення поеми “Василь Теркин”

“Спорідненість душ Генріха Гейне та Лесі Українки” »

Related posts: