Вовчок Марко Невільничка
(присв’ячено Б. А. М.)
Давно колись, у Овручеві, коли знаєте, народивсь хлопчик Остап і, як тільки став він на свої ніжки, зараз пішов по Овручеві, подививсь усюди – та й каже: “Ге-ге! Погано жити людям у Овручі! Треба б сьому лиху запобігти!”
Бо тоді, бачте, набігала на Вкраїну усяка невіра – турки, татари, – не так, як тепер, що хоч бува теж подія, та вже інша, християнська – чогось не так, мабуть, обідно, чи що? То ж, кажу, тоді набігала усяка невіра – турки й татари. Нищено міста красні, чимало козацтва зведено з світу, багато
Приходить Остап додому, а батько й мати його питають – бо, сказано, одинець, дитина – то в вічі їй дивляться і зараз вже постережуть усе, – питають:
– Чого се ти, синку, задумався?
– Від того я, – каже Остап, – задумався, що погано людям у місті Овручі жити!
– Ге-ге-ге! – каже батько, а мати тільки зітхнула важенько.
– Треба сьому запобігти! – каже Остап.
– Ге-ге-ге! – знов вимовив батько. – Рад би у рай, та. – А мати ще важче зітхнула, та й на тім розмова й скінчилася на цей раз, ще батько й мати зажурилися, кожне по-своєму: батько охмурнів, повісивши
А потім час плив своїм пливом – як завсіди, й Остап ріс своїм ростом, як звичайно. Тільки, що як впало йому у думку і в душу, що в Овручі погано людям жити, то як наче зернятко яке прийнялося, розвилося, розкорінилося: він вже не заспокоївся з тієї години і усе тільки думав, та гадав, та замишляв. Тим часом як інші хлопці билися із собою, немов півні, за яку свою погану, або, як ведмеді, посідали одно ‘дного за які цяцьки, або гралися та пустували хорошенько, Остап тим часом усе походжав, та поглядав, та замишляв.
Як усі тії, що дуже собі головоньку жують, чи клопочуть, або дуже у чімсь кохаються, Остап часом, як піде ходити, то й далеко зайде, поки його що схаменить. Оце одного разу дуже він далеко зайшов у своїй такій журбоньці, коли ж ось шурхнуло – наче птиця пурхнула, брязнуло – наче стріла за стрілою пролетіла, ледве його не скинула з місця, ледве він встиг забачити взброєного турчина на легкім коні, а в турчина – дівчину з русою косою, що простягнула руки до його й вимовила: “рятуй, козаче!”, і усе зникло, як не було ніколи.
– Коли б же сила моя та літа мої! – промовив Остап, і дуже гірко йому стало, що не міцна ще сила його, не великі ще літа.
Оце якби нам з вами, вам та мені, таке трапилось, то б ми, я та ви, ахнули й зітхнули (чого поминати маємо, що теж дуже [б] перелякалися?), прийшли додому, поговорили із сусідами та й забули, а Остап ні – не забував.
Знов одного разу послав батько Остапа у ліс по дрова. Самі, мабуть, знаєте, як то веселенько їхати веселеньким ранком до гаю: сам гай наче сміється, шумлячи назустріч вам, – усяке, здається, серце радується, усяке око тішиться, а Остап, що погляне, то око його гірш засмутиться, серденько більш принудиться.
Коли от ярок попід самим гаєм, і тільки що у ярок, кінь як шарахне убік, – бачить Остап – лежить при дорозі козак вбитий: молодий, у самому квіті своєму, міцний, у самій силі своїй, лежить, згублений навіки. Остап прихилявся й склонявся до його, прислухаючи – не дише, ні.
Якби таке нам, вам та мені, то що ж робити; чи ж се перший випадок лихий? Ми б, ви та я, попотужили, може, й поплакали та й дали собі покій, а Остап ні – собі покою не давав.
Третього разу випало йому проступити аж у самую країну од схід до захід сонця, від півдня й від півночі, і така скрізь країна поруйнована, поневолена показувалася, що Остап аж за голову взявсь.
Коли б се ми, ви та я, то б ми пожалкували звичайненько та, загородивши собі якусь придобоньку, у куточку за нию сиділи тихо; а Остап ні – не занедбав.
Не було Остапові сну, ані відпочинку; не було спокою, ані відради. Який жаль його, яка його туга посідала – ви, діточки, того не можете й не мусите знати. Наче голос який кликав його, неначе ціла країна рідна гукала на його, немов усе лихо людське благало: рятуй, рятуй!
Чи ж то кожного такий голос хоть часочком не покликав? Еге! Чому ні! Та, бачте, інших багато теж голосів гукає: “А що тобі буде?
А як тобі прийдеться?” Та й поглушають.
Почали люди добрі на Остапа поглядати, почали трохи з його й кепкувати – хто гірко, а хто любенько, а хто – то й засмутивсь, а хто – то й злякавсь.
Я знаю, що якби з нас, з вас та з мене, почали люди так чи так кепкувати, то б ми засоромились страх, почервоніли червоніш півонії, усе покинули й втекли, й сховалися; я знаю, діточки, що якби ми, ви та я, кого такеньки засмутили або перелякали, то б ми хутесенько й заспокоїли; та Остап, бачте, не такий був, – а як він був не такий, то не так і робив.
Отже ж, тоді за се почалися йому усякі напасті, біда та лихо. От як у казці, що бабуся колись розказувала, козаку треба було гори крутії переходити, ріки бистрії перепливати, огонь палющий перестрибувати, – пам’ятаєте? Пам’ятаєте, ми ще тоді з вами радили тому козакові невгамованому усе теє занедбати та додому повернутися – хай йому усе добре! – і тоді ж, пам’ятаєте, ми з вами перед своєю душею зареклися, що самі зроду-віку у таке клопітне не вберемось – пам’ятаєте?
Отже, Остап ввібравсь, завзятий! І увисились поперед ним гори крутії такі, що й не приступити – наче стіни голі; й поплили перед ним ріки глибокі та бистрі, що кручі рвуть, сяють, як діамант, й мечуться хвилею, ніби з пловців кепкуючи; й запалав огонь поперед ним, палячи усе округи себе, як з’їдаючи.
Діточки, що, якби нам таке? Ніжечки ж наші бистренькії! Було б вам тоді роботи!
Та маю таки надію, що не попустили б нас загинути, а занесли б хіба у другий кінець світу Божого, де нема огня, хіба щоб тільки кашу варити або у хаті засвітити; де по ріках перевізчики, а у горах шляхи пробитії.
Отже, ви й почали любо марити, яка-то країна та славна – годі-бо: тепер перша річ нехай провадиться про Остапа, що він дравсь на круті гори, зривавсь, котивсь додолу, знов чіплявсь, знов зривавсь та знов-знов-знов, поки аж верховини дочапав; що він плив бистрою рікою, захлескувавсь, тонув, вибайкувавсь і знов-знов-знов, поки аж на березі став; що він у огні опалювавсь, присмажувавсь, горів повелику й помаленьку, подуже й полегеньку, поки аж опинивсь на свіжому містечку. Пригадайте, що тільки птиця хутко гору перелітає, риба бистро ріку перепливає і тільки купальський огонь можна у мет перестрибнути – то Остап чималий час побивавсь; я то й не приможу вам оповістити, кілька раз сонечко зіходило і западало і знов, і знов, і знов, а теж – кілька раз місяць виносив золоті роги, поки Остап збувсь своєї праці.
Важка була! Я бачу, ви розумієте яка, бо зітхаєте, й собі й мені не жадаєте.
Отже ж, по усіх своїх трудах та по усіх пригодах Остап повертавсь додому. Прохаєте оповістити вам усяку пригоду у подробиці – годі! Се тепер, удень, та й те, поки ще не чули, то прохаєте, храбруючи, а прийде ніченька, спати не будете – цур йому!
Лучче про те й не згадувать!
Отже, кажу, по усіх своїх трудах та по усіх пригодах повертавсь Остап додому, їхав конем вороненьким. Він покинув свою хату, отця й неньку, й місто ще молодиком – у таких літах один мій родич ще страву у вухо заносив, не сила його ще була, мого золотенького, у ротик вправити – а повертавсь Остап вже мужнім козаком на тій порі, як от, знаєте, наш сусід, що викохав собі прегарного уса, на руці має перстень й шукає, – такеньки ж журливо шукає коней строкатих покупити. Щирий козак Остап був, і, як він їхав вороним конем, дивитися було мило.
Не можу його хвалити, бо як хвалити, то й треба до чогось прирівняти, а до чого ж я козака, щирого козака, рівнятиму у світочку?
Повертавсь Остап додому, і вже близенько було йому до міста, вже знакомісінькі місця з усіх боків показувалися і з ним віталися, вже місто мріло недалечечко. Він під’їжджав дуже раненько, тоді як ще ми з вами спимо товстеньким сном.
Ранок тільки що зачервонівсь й зазолотивсь, тільки ще найраніші пташки щебетали, тільки ще найдбайливі люди обуджалися.
Чи хто з вас, діточки, доїздив рідненького містечка коли-небудь ранком ранесеньким до рідненької селитьби, згадуючи разом тодішні мислоньки свої й сподіванки, де тут плакалося й раділося, як прощалися, і покидали, і розставалися, усю добру і лиху годиноньку тодішню; чуючи разом – якийсь жаль тронув серце й радощі, що серденько понімають так от, як говорять, що одно око плаче, а друге сміється, як поперед собою вбачаєте рідненькі місця? Еге! Лучалося вам се, кажете.
А чи лучалося вам везти із собою визволення своєму народові? Ні-ні-ні. Усі ні? Ні.
То ж і не знаю, чи добре ви вчуєте й врозумієте те, що Остап на воронім коні чув і знав доїжджаючи, бо він віз таке визволення з собою.
У тих пригодах та трудах, що ми про їх дуже балакати проти ночі не хотіли, Остап зібрав собі гарне військо козацьке потроху і вже був напоготові йти на турка. Військо вже й посувало тудою просто, у Туреччину, вели його полковники хоробрії.
Related posts:
- Вовчок Марко Не до пари I Як не живи, а лихо не мине. Так уже нам Бог дав, така вже доля наша… Була в мене небога; при мені вона й зросла, бо сиротою зосталася змалечку. Я й батька, і матір її поховала й оплакала; я й її розуму навчала і добра її гляділа. У неї була й хата славна, і […]...
- Вовчок Марко Ледащиця I Пані наша була не перволіток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько – шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована. І в кімнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, – і кріслечко, і столичок, усе як слід, по-панськіи. Було, пані кам’яних […]...
- Вовчок Марко Сестра I Мати вмерла – я ще малесенькою була, добре й не запам’ятаю. Тільки мені наче сниться, що хитав мене хтось у колисці і співав надо мною тихесенько. Як поховали паніматку, батько не хотів удруге оженитись. Не буде вже над мою першу милу, – було, каже. – Коли господь її прийняв, нехай уже діточки господарюють!” Батько […]...
- Вовчок Марко Чумак I Як помер наш батько, – нехай йому земля пером! – оставив нам дев’ять пар волів полових, хороших. Нас було три брати; я – найменший, хлопчиком після батька остався. Середній одруживсь і покинув чумацтво. Мати дуже просила: “Покинь, сину, чумакувати; я тепер нещаслива у світі, – хоч ти мене трохи розважатимеш.” Да таки й плохий […]...
- Вовчок Марко Три долі I У слободі я родилась – П’ятигір. Там, недалечке од нас, – може, коли Слободянські сторони доводилось переїздить, то чували, – стара жона викопала печери у крейдяній горі? Тридцять чи сорок літ копала, – такі великі викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, – запалимо віти соснові та й ходимо; а хід узенький […]...
- Скорочено “Невільничка” Вовчка Давно колись, у Овручеві, коли знаєте, народивсь хлопчик Остап і, як тільки став він на свої ніжки, зараз пішов по Овручеві, подививсь усюди – та й каже: “Ге-ге! Погано жити людям у Овручі! Треба б сьому лиху запобігти!” Бо тоді, бачте, набігала на Вкраїну усяка невіра – турки, татари, – не так, як тепер, що […]...
- Вовчок Марко Свекруха I Жила колись у нашому селі вдова Орлиха. Я ще була невелика дівчинка, не дуже-то що пам’ятаю, а чула се од покійної матері – нехай царствує! Вони були сусіди з Орлихою, тин об тин. Мигається мені та Орлиха, мов у тумані, – висока, у червоному очіпку, все чорні брови здвигає. Чоловік її давно помер; старшого […]...
- Вовчок Марко Максим Гримач I Не за вас се діялось, – давно колись, як панувала на Вкраїні удвозі Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною. Застави хоч стояли, та не густо; сторожа не пильнувала так, як от тепер по Збручеві, чи що; то Дніпром руччіші людці перевозили всяке добро, не оплачуючи: шовки, оксамити, парчі-сутозлоті, пахучі шафрани й крами дорогії, […]...
- Вовчок Марко Дев’ять братів і десята сестриця Галя I Жила собі удова коло Києва, на Подолі, та не мала щастя-долі: було гірке її життя. Терпіла вона превелику нужду та вбожество. Жила удова коло бучного міста, де бучнії будинки громоздилися, де сяяли та виблискували церкви золотохресті, де люди з ранку та до вечора ворушилися й копошилися, а такого вбожества безпомошною, яке удова собі мала, […]...
- Вовчок Марко Два сини М. О. Максимовичу I Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини. Треба мені заробляти, треба своїх діток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала – усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров’ю обкипіло! Збула. Клопочуся, бідкаюся – з ночі до ночі. Ніколи раразд і діточками втішатись. А […]...
- Вовчок Марко Отець Андрій І “Ох, Боже мій, Боже, що та любов зможе!” – як то в пісні співають. У нашому селі був чоловік, Петро Самійленко. Він мені й родич далекий. Чоловік був дуже добрий, до своїх щирий, зроду-віку нікого не скривдив. А веселий був! Як коли в празник зберуться люди до його хати, почне він точить: як жид […]...
- Вовчок Марко Козачка I Жив у нас у селі козак Хмара; багатир був! Що було в його поля, худоби, що всякого добра! Не дав йому Господь діточок купочки, уродилась дівчинка одна одним, як сонечко в небі. Випестили її, викохали хорошу й чепурну, і на розум добрий навчили. Уже шістнадцятий годок минає Олесі, вже й свати почали в хату […]...
- Вовчок Марко Затейник I Жила-была одна почтенная семья, которая, вовсе того не ожидая и не желая, воспитывала пребеспокойного сына. Родители были почтенные, бабушка и дедушка почтенные, дяди и тетки почтенные, братья и сестры почтенные, но он ни в кого из них не уродился и, чем больше входил в лета, тем чувствительнее огорчал всех родных и знакомых. Сначала он […]...
- Вовчок Марко Лемеривна Молодой богатый козак Шкандыбенко стоял над рекою и смотрел в воду. Река глубока и широка, вода синя и чиста и катится с сверканием и гулом. Под ногами у козака отражался свежий, низкий, зеленый пустой берег, где он стоял; в середине реки видно ясное небо с играющим, искрящимся солнцем, а около супротивного берега в воде опрокинулась […]...
- Вовчок Марко Маша I Не родись ты пригож, а родись счастлив, говорят, и правду говорять истинную! Меня в молодости красавицею величали, а счастье-то мое какое! Ох, много я изведала на своем веку! Муж у меня был буйный, грозный. А вот сестра из себя невглядная была, и слабая такая, хилая, худенькая, да талан ей бог послал: муж в ней […]...
- Вовчок Марко Кармелюк I Хто бував на Україні? Хто зна Україну? Хто бував і знає, той нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати у вишневих садках, і весною… весною там дуже гарно, як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть. Скільки соловейків тоді щебече – і злічити, […]...
- Вовчок Марко Інститутка Т. Г. Шевченку I Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся. Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так і моє […]...
- Вовчок Марко Катерина I Не нажить уж нам такой знахарки, как покойная Даниловна! Сколько людей за нее бога молят! Кто ее знал – благословляет, и кто только слыхал про нее – и тот благословляет. Так уж из рода в род ей почет идет. А я-то ведь взросла вместе с нею. Она была из чужой стороны к нам завезена. […]...
- Вовчок Марко Горпина I Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невісточку собі взяв, що й не сказати! Білолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; і в хаті й на дворі в’ється, порядкує, господарює, і співає, і сміється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на світ благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, і клопочеться, […]...
- Вовчок Марко Саша I Я ее давно-давно знаю: мы из одной деревни; вместе в куклы игрывали. Уж какая она была искренняя, какая сердечная девочка, скажу вам! Как подружится с кем, полюбит – рада душу отдать; в глаза смотрит; пожелай чего-нибудь я – угадает, угодит. Мы с ней слюбились крепко. Бывало, она мне все свое отдает; и не прошу […]...
- Вовчок Марко Купеческая дочка I Умерла у нашей барыни горничная девушка, и приказчику веленье прислано барское: немедля другую к барыне представить. Выбрал приказчик меня. Я была сирота, только и роду всего у меня, что дедушка. Ласковый такой старичок был, седенький, смирный. Выслушал он приказ, вздохнул да и повез меня. Барыня наша жила в уездном городке. Городок был ветхонький, словно […]...
- Марко Вовчок (1833-1907) Марія Олександрівна Вілінська (у першому шлюбі – Маркович, у другому – Лобач-Жученко; літературний псевдонім – Марко Вовчок) народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської губернії у дворянській сім’ї. Навчалась у приватному пансіоні в Харкові, жила в Орлі у своєї тітки як вихователька її дітей. Узявши шлюб з українським фольклористом та етнографом О. Марковичем, […]...
- Образ Устини в повісті “Інститутка” Марко Вовчок Устина мала важке дитинство: “Ватька-матері не зазнаю: сиротою зросла я при чужині, у людях”. Відколи у десятирічному вщі йі взяли до панського двору, вона нічого окрім цілоденної, праці й не бачила. Особливо нестерпним життя Устини стало після приїзду панночки-інститутки, до якої її приставили покоївкою. Устина зазнала багатьох знущань і від старої поміщиці, і від молодої, […]...
- Вовчок Марко Червонный король Как померла старая барыня, мы достались молодым господам. У покойницы две дочки были барышни. Меньшая-то смирная была. Сызмала постилась по понедельникам. Из себя уродилась невзрачная, и неловка, и неречиста, так маменька ей насоветывала и приказывала: “Ты уж, Анночка,- говаривала,- ты уж обрекись, голубчик, да постись хорошенько: авось, бог поможет милосердный, женишка какого себе и выпостишь: […]...
- Вовчок Марко Путешествие во внутрь страны Amicus Plato, sed magis amica veritas 1. I ОТ ПЕТЕРБУРГА ДО МОСКВЫ День жаркий, ветреный, удушливый. Повсюду пыль столбом. В вокзале Николаевской железной дороги шум и суета. По платформе бегают, словно на пожаре, роняют дорожные мешки, зонтики, пледы, перчатки, рассыпают запасенную в дорогу провизию. Два кренделька и печеное яйцо катятся к лаковым блестящим ботинкам какого-то […]...
- Вовчок Марко Як Хапко солоду відрікся Коли вже ви так просите, то нехай воно буде по-вашому – розкажу вам, як Хапко солоду відрікся. Чому не розказать. Тільки умова така: не вередувати і не перебендювати. Не знаю, як хто, а я не люблю, як беруть мене на решето та починають сіяти та пересіювати на всі боки: “А се, дядьку, щось не припада, […]...
- Антикріпосницька спрямованість повісті “Інститутка” – І варіант – МАРКО ВОВЧОК 9 клас ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ І варіант Повість М. Вовчка “Інститутка” була першим великим полотном у дожовтневій українській прозі, де з позицій революційної демократії показано антагонізм між кріпаками і кріпосниками, стихійний протест проти сваволі гнобителів, засуджено кріпацтво як велике соціальне зло. У повісті Марко Вовчок протиставила образи дівчини-кріпачки Устини і молодої пані. Головна героїня […]...
- МАКСИМ ТРИМАЧ – МАРКО ВОВЧОК УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХРЕСТОМАТІЯ для 9 класу Діяльність “Руської трійці” І Не за вас се діялось, – давно колись, як панувала на Вкраїні удвійзі Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною. Застави хоть стояли, та не густо; сторожа не пильнувала так, як тепер по Збручеві, чи що; то Дніпром руччіші людці перевозили всяке добро, не оплачуючи: […]...
- Марко Вовчок – Максим Гримач Оповідання написане в романтичному дусі на мотив соціальної нерівності, що стоїть на перешкоді закоханих і призводить до трагічних наслідків. У гордої Катрі почуття – на першому місці, вона не хоче йти заміж аби за кого. Батько дотримується усталених поглядів і звичаїв – віддавати дочку за рівного, а Семен – кріпак, підневільна людина. Потім розуміє свою […]...
- Інститутка – Марко Вовчок Марко Вовчок (1833-1907 pp.) “Інститутка” Уперше найвидатніший твір Марка Вовчка – соціальна повість “Інститутка” – був надрукований російською мовою в перекладі І. С. Тургенева у 1860 р. на сторінках журналу “Отечественные записки”. Українською мовою повість вийшла в журналі “Основа” в 1862 р. з посвятою Т. Г. Шевченку. Марко Вовчок працювала над повістю протягом 1859-1861 pp.: […]...
- Вовчок Марко Інститутка (скорочено) МАРКО ВОВЧОК (1833-1907) ІНСТИТУТКА (Повість) І Героїня оповіданні, Устина, розповідає, що зроду вона вдалася веселою. Навіть якщо били, то бува заплаче, а потім роздумається – і знов сміється. Коли сироті виповнилося десять років, її віддали у двір до пані. Стара пані була тихенька, ледве ходила, а коли говорила, то було важко зрозуміти, що вона каже; […]...
- Марко Вовчок – Два сини В оповіданні Два сини Марко Вовчок правдиво змалювала солдатчину, що була важкою карою для селянства. Мати-вдова двох синів Андрійка та Василя. Коли сини дійшли віку, їх забрали в солдати. Андрій десь загинув, а Василь, з підірваним солдатчиною здоров’ям, повернувся до матері. помирати. Після смерті Василя стара мати доживає віку в самотині. Живу. дивлюсь, як хата […]...
- Марко Вовчок – Отець Андрій В оповіданні “Отець Андрій” Марко Вовчок стримано, але досить сміливо, як на той час, показала, що селяни можуть протистояти сваволі поміщиків, якщо вони спільно і рішуче виступлять на захист своїх інтересів. Описаний в оповіданні побутовий епізод під пером Марка Вовчка набув виразного соціального звучання. Порівнюючи гурт парубків з військом, письменниця тонко натякала на те, що […]...
- ЗНО – Марко Вовчок Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська) – українська письменниця, твори якої мали антикріпосницьке спрямування. Її вважають основоположницею дитячої української прози. Марко Вовчок зміцнила основи української соціально-побутової прози. Вагоме місце у творчості посідають дві книги “Народних оповідань” (віддруковані за сприянням П. Куліша), соціальна повість “Інститутка”, твори для дітей. Особливості творчості: – збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання, […]...
- МАРКО ВОВЧОК 6-9 класи ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст. МАРКО ВОВЧОК (1833 – 1907) Справжнє ім’я – Марія Олександрівна Вілінська. Народилася в с. Єкатерининському, що в Орловській губернії (нині с. Козаки Липецької області, Російська Федерація), у дворянській родині, померла в Кабардино-Балкарії – у м. Нальчику. Письменниця. Найвідоміші твори: повість “Інститутка”, збірка “Народні оповідання” (оповідання […]...
- Біографія Вовчок Марко Марія Олександрівна Вілінська (літературний псевдонім – Марко Вовчок) народилася 10 (22) грудня 1833 p. у маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у родині збіднілого дворянина, майора у відставці. Першою вчителькою майбутньої письменниці стала її мати, яка володіла кількома мовами, зналася на музиці і дуже любила українські пісні. Через шість років помер батько Марії Олександрівни. Згодом […]...
- Вовчок Марко – Біографія Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків д. І. Писарєва (пізніше – видатного критика й близького друга письменниці). В салоні […]...
- Марко Вовчок – Біографія МАРКО ВОВЧОК (1833-1907) Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові. На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше – видатного критика й близького друга […]...
- Марко Вовчок – Горпина В оповіданні “Горпина” письменниця створила типовий образ пана-ліберала. Та Марко Вовчок довела, що навіть ліберали можуть бути ворогами українського народу. Головна героїня оповідання – Горпина. Вона була “білолицю, гарною й веселою, а прудкою, як зайчик: і в хаті, й надворі в’ється, порядкує, господарює, і співає, і сміється, аж чують гучно її голосок дзвенячий”. У Горпини […]...
- СОСНА – МАРКО ВОВЧОК Літературне читання 4 клас – О. В. Науменко – Генеза 2015 КРАСА СВІТУ В ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ ЛІРИКА Пейзажна лірика МАРКО ВОВЧОК Справжнє ім’я Марка Вовчка (1833-1907) – Марія Олександрівна Вілінська. Народилася письменниця в Орловській губернії. Навчалася в жіночому пансіонаті в Харкові. Після одруження разом із чоловіком виїхала в Україну, займалася фольклористикою, вивчила українську мову, звичаї […]...