Всепідкоряюча сила кохання (“Вона прийшла”, “Є в коханні і будні, і свята… “) (1 варіант)
Кохання може змінити для людини цілий світ. Одних воно підносить понад хмари, вивищуючи їхні високі душі, інших витягає з дріб’язку щоденних турбот до чогось справжнього, непересічного, робить щасливими, інших мучить і змушує страждати. Але ніхто з людей, мабуть, не зміг би сказати, що волів би залишитися без кохання, не знати його.
І невже до зустрічі кохання треба готуватися? Це питання декому навіть видасться дивним. Як це, готуватися до кохання?
А виявляється, що можна. Гартуючи свою душу чесністю й щирістю, люблячи людей навколо
Та чи можна висловити кохання словами? Чи взагалі можна про нього говорити? Хіба що тільки поезіями:
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Кохання завжди захоплює людину несподівано, навіть тоді, коли вона чекає його. Приходить воно, наче грім серед ясного неба, руйнуючи темряву навколо, освітлюючи все своїм ясним промінням, роблячи людину вищою за всіх інших. І любов завжди ідеальна, завжди прекрасна, тому що закохані очі не бачать недоліків, опоетизовують кохану людину:
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
Весь вірш – ніби сповідь закоханого юнака, який зустрів тільки перше своє кохання, який ще зовсім не знає життя, дивиться на нього широко відкритими довірливими очима. А ось вірш “Є в коханні і будні і свята” ніби написаний більш зрілою людиною, досвідченою, та не менш щирою і відданою. Ця людина вже знає ціну почуттям, знає, що:
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
Але кохання не стає менш поетичним, проходячи через будні. Воно, навпаки, міцнішає і стає глибшим, виваженішим, мудрішим. Навіть буденність не може перетворити його на дрібне почуття:
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Любов – то найвищий на світі суддя, який змушує людину виважувати кожен свій крок, тому що вона живе задля іншого, а не задля своїх егоїстичних інтересів:
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів – любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
І кохання допомагає людині продиратися крізь тенети звичайних буденних дрібниць, пробачаючи кохану людину за її помилки, забуваючи свої образи:
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
– Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
І кохання ліричного героя надихає його на вчинки, гідні Людини з великої літери, змушує почувати свою силу, натхнення, мужність. Тому в одній з поезій Василя Симоненка читаємо:
І хочеться Бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити
І жить!
Любов творить людське існування, і це не тільки любов до однієї людини. Поет загалом виливає у своїх творах Любов до самого життя, до свого народу, до Батьківщини, людини, яка завжди є неповторною особистістю, гідною поваги.
А якою любов’ю сповнені рядки про маленьку дитину – породження кохання! Прочитаймо, наприклад:
Ти лежиш іще впоперек ліжка –
Ну до чого мале і чудне!
А до тебе незримі віжки
Прив’язали цупко мене…
Спи, грабіжнику мій кирпатий.
Сумнів диханням розігрій.
Я тобі стану в голови слати
Найніжніші подушки мрій.
Отже, поет вчить свого читача любити життя, любити країну, в якій він народився, любити людину, вміти дарувати тепло свого серця іншим. А цього так не вистачає в нашому теперішньому житті!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)