Характерною особливістю поетичної мови Куліша є її афористичність
Власне, його схильність до оздоблення своїх творів епіграфами випливала з притаманного його літературному талантові потягу до ясності й чіткості художнього вислову – й у прозі, й особливо у віршах, до карбованого поетичного письма, формулювання крилатих образних сентенцій, стислого й місткого вираження в кількох рядках чи словах власних поглядів, ідеалів, оцінок, характеристик і самохарактеристик, повчань тощо.
Як драматург П. Куліш дебютував першою (і єдиною) дією, написаною прозою, незавершеної п’єси “Колії. Українська Драма
Відповідними репліками автор здійснює ідеологічну проекцію на свою сучасність, натякаючи на загалом підневільне становище
Наступна спроба Куліша в царині драматургії – “Іродова морока. Вертепна містерія на Різдвяні свята”, написана, очевидно, до Різдва 1868 р., – є яскравим алегоричним протестом проти російсько-імперського поневолення України. Куліш залегоризував і зактуалізував традиційні сюжетно-персонажні схеми українського вертепного дійства та містерійний лейтмотив перемоги Правди над Кривдою завдяки народженню Христа. В образі Ірода виведено московського царя, Іродового війська – москалів а протиборство підневільною, але нескореною Україною. Містерія показує символічне визволення Запорожцем України (в образі Правди) з московської неволі.
Згодом Куліш вніс деякі зміни до тексту твору і в такій розрахованій на проходження царської цензури редакції опублікував цю “народну вертепну дивовижу” в своїй книжці “Хуторская философия и удаленная от света поэзия”.
Найвищим здобутком Куліша-драматурга стала “Драмована трилогія” (основний текст написано в 1882-1885 роках, автор далі його вдосконалював, а остаточну редакцію “Царя Наливая” закінчив 1893 р.). На початку 80-х років письменник приступив до перекладу Шекспірових п’єс, що й наштовхнуло його на думку написати за зразком їхньої художньої форми оригінальнї Твори. Як і в п’єсах англійського драматурга, більшість сцен у трилогії подано віршами (п’ятистоповим ямбом), а окремі сцени, що в них беруть участь другорядні дійові особи, – прозою. У перших двох драмах – “Байда, князь Вишневецький” і “Цар Наливай” – послідовно вжито жіночий вірш, часто білий, а в найважливіших висловюваннях персонажів – римований; в останній же – “Петро Сагайдашний” – майже суцільна рима, впереміжку жіноча з чоловічою (абаб або аабб).
Мова драм, особливо третьої, позначена високою версифікаційною технікою; у драматургічному ж відношенні найдосконалішою з п’єс є перша.
Особлива заслуга Куліша в тому, що він одним із перших став на шлях інтернаціоналізації, насамперед європеізації художніх форм нової української літератури (жанрових, ритмомелодичних, строфічних). В епічній прозі він дав перший зразок історичного роману (“Чорна рада”) та оповідання-ідилії (“Орися”), у драматургії – створив найдовершеніші в тогочасному українському письменстві взірці драми у віршах (“Драмована трилогія”).
Куліш увійшов в історію нового українського письменства і як один із засновників літературної критики, зокрема так званої письменницької, як перший український критик-професіонал.
Наскрізною у літературно-критичних виступах Кулішевих кінця 50-х – 60-х років є думка про те, що писана словесність має виростати з національного, фольклорного грунту. За Кулішем, фольклоризована література – це вищий етап розвитку порівняно з усною народною творчістю. Ознакою художнього прогресу є й творче прищеплення новій українській літературі форм розвинених європейських літератур.
Орієнтуючи письменників на зламі 50-60-х років на творче опрацювання фольклору й Шевченкову поезію, що постала на народнопісенній основі, Куліш не хотів звести молоду українську літературу до фольклорно-стилізаційного варіанта, а вважав, що вона має засвоїти елементи народної словесності, з’ясувати секрети її художності, шляхи її розвикту й іти ними далі, розвиваючи й ускладнюючи образне слово народу.
Публіцистика, мемуаристика й епістолярій Куліша складають єдине ціле з його літературно-художньою творчістю: перші відзначаються артистизмом, а мистецька проза й поезія позначені досить часто публіцистичним струменем, автобіографізмом та рисами епістоялрного жанру.
Куліш був блискучим знавцем української народної мови й одним із найкращих творців літературної, й то не тільки її художнього стилю, а й літературно-критичного, есеїстичного, публіцистичного, науково-популярного, конфесійного й епістолярного. Літературну мову він розбудовував на основі північноукраїнських, чернігівських говірок із залученням лексичного багатства інших мовних регіонів України. У 40-60-х роках дбав насамперед про самобутній характер української літературної мови, намагався розвивати її якомога більше на чисто народній основі, задля чого силкувався добирати замість іншомовних слів питомо народні відповідники, уникати русизмів і церковнослов’янізмів як таких, що відчужують літературну мову від народної, змішують українську з російською і сприяють мовній асиміляції.