Художня майстерність Григіра Тютюнника
Григір Михайлович Тютюнник належить до тієї когорти творців української прози, до якої увійшли Роман Іваничук, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук. Його творчість – на диво відверта і чесна, багатогранна і проста, повна непідробної сердечної теплоти, глибоко національна, доволі колоритно відбиває конкретну історичну добу, але разом із тим є утвердженням непроминущих істин, оберегом споконвічних загальнолюдських скарбів, таких, як щирість людських почуттів, повага до праці, душевна чистота, гідність і мудрість.
Оповідання
Гарне, привабливе, вартісне у змальованому ним світі стає таким же очевидним, як і потворне
Згадаймо оповідання “Зав’язь”. Зачаровує, зворушує, хвилює трепетна розповідь про взаємини двох підлітків, Миколки і Соні. Перше кохання, перші надії і тривоги – це вічне диво, яке залишається на все життя і бентежить солодким спогадом.
Автор майстерно підкреслює цнотливість і несміливу ніжність не знаних досі обіймів, шляхетність почуттів двох маленьких чистих створінь, для яких спалахує усіма барвами цей новий світ – світ Любові.
А “Три зозулі з поклоном”? Яке блискуче обрамлення: шумлять сосни, посаджені батьком, шумлять роки й роки над улюбленим сином, бо посаджені у добрий час і на добру згадку. А під акомпанемент цього незмінного шуму минає ціла історія, складаються у притчу цілих три долі, сплетені докупи складним життям із його несправедливістю та неоднозначністю. Тому якось і не випадає називати ці стосунки трьох “любовним трикутником”, бо його утворюють мудрі, красиві внутрішньо і зовнішньо, добрі люди, які вміють поважати почуття один одного.
Дві жінки, Софія і Марфа, кохають одного чоловіка, та такого, що й справді не дивина покохати: вродливий і сильний, мужній і стриманий, як то належить справжньому чоловікові, однаково вдатний до праці і до пісні. Вони сходяться сім’ями, по-сусідськи, повечеряти, поговорити, поспівати. Марфин Карпо “тьопає” галушки чи будь-що інше наминає, а бідолашна Марфа, “яку за маленький зріст називали “Марфою маленькою” – тоне в Михайлових очах, у його чудовому пісенному голосі.
Софія – “законна” дружина Михайлова – все бачить, все розуміє. І мовчить. І всі вони мовчать про потаємне. Хіба що про життя розмовляють та співають. Нема взаємних образ, нема жалю чи нарікання. Бо так склалося життя. Бо Михайло та Софія – родина, у них маленький син, і ніхто нічого не може допомогти нещасливій у шлюбі Марфі.
Але обоє розуміють, наскільки справжнє її почуття, наскільки воно само-цінне для неї. А коли запроторили Михайла у “Сибір несходиму”, Марфа завжди швидше від Софії вгадувала, коли приходив лист від далекого коханого. Прибіжить під пошту, випросить у сільського поштаря того найдорожчого листа, в руках потримає, сльозами обіллє – і віддасть. І знову – бігом до роботи, до буденності, до своїх сірих днів і ночей, освітлених хіба лиш сяйвом тих поодиноких листів. Софія і це знала.
Але не могла ні сердитися, ні ревнувати. Бо поважала Марфині біль і тугу. Та й сам Михайло за сотні кілометрів від рідного села відчував її гаряче почуття, биття її вірного, люблячого серця, яке тільки ним і жило.
Тож у тому останньому листі до дружини, після якого вже не було від нього вістки, Михайло, ніби відчуваючи, що більше ніколи цього не скаже, зізнається Соні, що кожного дня коло нього “ходить Марфина душа нещасна” і просить навідати її та передати від нього “три зозулі з поклоном”. Останнє вітання. Останнє “прости”.
Михайлів син через довгі роки слухає цю історію – і відчуває повагу перед мудрістю цих двох жінок, що обоє любили його тата і обоє знали: любов – неосудна, але що Бог раз з’єднав – людина хай не розлучає…
В оповіданні “Син приїхав” – інша тональність, інші акценти. “Син приїхав!” – найточніше і найлаконічніше визначення основної події твору. Павло Дзякун – начебто й позитивний персонаж. Описуючи його приїзд до стареньких батьків, письменник наголошує: новенька машина, новенький костюм, гарненька невісточка, веселий онук. Але щось у тому бездоганному ансамблі насторожує, викликає неприємне почуття: чи то зневагу, чи жалість. Із домівки батьків Павло подався до міста, зробив там кар’єру, вигідно одружився, вигідно купив машину, завів корисні знайомства…
Навідавши батьків, розмовляє каліченою українською мовою (бо ж прилучився до “вищої” культури, до “цивілізації”), шукає і запрошує на родинне застілля “полєзних” людей і таке інше. Жодного авторського осуду – просто вміє собі жити чоловік. Але, якось мимовільно розумієш: дуже вони убогі, його життєві вершини, дуже прісні і безкрилі мрії, та ще й доволі негідне поводження, яке заставляє цього “маленького начальника” заради майбутнього користання із “полєзної” людини терпіти будь-які її слова та вчинки, найнеприємнішу правду-матінку в обличчя.
Саме у цьому, на мою думку, полягає письменницька майстерність Гри-гора Тютюнника: відображаючи розмаїття людських характерів і типів, він виявляє себе як тонкий психолог, разом з тим – як носій і охоронець найкращих етичних уявлень, що не потребує виокремлювати “мораль байки”, бо вона легко відчитується у його талановитих творах, які є справді цінним надбанням української літератури.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)