Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю… (за поезією В. Симоненка)

Душевні сили людини невичерпні, коли їх освячує любов. Найвищим проявом любові є, на мою думку, материнська любов, любов дітей до батьків, з якої природно витікає пошана “до свого роду і народу”, піклування про їх добробут, здатність і готовність стати на їх захист у скрутну чи трагічну годину. Саме з цього формується найсвятіше почуття любові до рідного краю, рідної землі, до Батьківщини.

Власне, після Шевченкового “Я так люблю мою Україну убогу” немає в українській поезії жодного поета, який би не освідчився у своїй любові до України,

до рідної землі, не поклявся б їй у вірності, у готовності віддати за неї життя. У цих поезіях в особливому сяйві і красі постає Україна, її народ, на якому “світ стоїть, прекрасний, багаті душею люди”.

Василь Симоненко… З мужності народу, з горя і звитяжної боротьби виспівалася його поезія.

Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері-Батьківщини, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому:

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Україна – мати, святиня, вона дає крила й снагу, глибінь

роздумів і художні барви. У відданості поета Батьківщині – синівське щастя, його і сила, і честь:

Ти дала мені радісну вдачу,

Кров гарячу пустила до жил.

Я без тебе нічого не значу,

Ніби птиця без крил.

Гортаєш сторінки поезій Василя Симоненка і ще раз переконуєшся, що він, випоєний соками рідної землі, духовно багатий, сповнений почуттям гідності, очима господаря і спадкоємця дивиться на її історію і її майбутнє:

Щось у мене було

І від діда Тараса,

І від прадіда – Сковороди.

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду –

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках.

“Грудочка землі”, “Верба”, “Прирученим патріотом… ” Автор знову звертає увагу читача на чарівну природу України, на душевні скарби народу. Він пристрасно словами Великого Кобзаря наголошує, звертаючись до “приручених патріотів”:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра!..

Художня палітра творчості Симоненка багатюща. Цікаво, що мотиви громадянської та інтимної лірики поета зливаються в однорідний поетичний сплав.

Любов ліричного героя Василя Симоненка пристрасна, шалена. Його кохана – реальна жінка “одчайдушна, печальна, розхристана, голуба і безжально освистана”. Він зустрічає свою кохану просто на вулиці, серед людського натовпу, біля під’їзду. І в цій прозі життя він знаходить велич почуттів.

Ліричний герой кохає ніжно, чисто, палко. Любов дає духовне натхнення, очищає душу:

І сьогодні вклоняється серце моє

Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,

Що красою життя – материнством – стає.

Це – Василь Симоненко. А взагалі, немає в світовій літературі особливо в поезії, жодного автора, який би не присвятив своїх творів інтимним переживанням. Це ж можна сказати і про українських поетів – і класиків, і сучасників. їх твори освячені ласкавим світлом людяності, любові й доброти. Вони заворожують особливим чаром щирості, вистражданості, неспокою духу і чистоти почувань, високої людської гідності. Щаслива та людина, що вміє любити.

Василь Симоненко вважав, що йому долею даровано багато щастя. На землі сміятись і страждати, жити і любить поміж людьми”.

Любов у його поезіях набуває вселенського характеру. Це любов до всього, що оточує людину:

І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю… (за поезією В. Симоненка)