“Я хочу правді бути вічнім другом і ворогом одвічним злу” (В. Симоненко)
Василь Симоненко… Сонячне, палахкотливе ім’я цього поета пломенітиме для нових і нових поколінь полосуючим, тривожно-радісним сяйвом непотьмареної правди, непоганьбленої духовності.
Він – один з найталановитіших виразників дум і прагнень рідного народу, своєї доби, він і словом і життям своїм ствердив загальнолюдські здобутки й ідеали.
Твори митця дістали всенародне визнання, стали виразом правди і совісті поколінь, розлилися піснями. Сердечний і ніжний голос митця, його серце були сповнені любов’ю до України, її чарівної
Сердечний і ніжний голос поетові дала рідна земля. Симоненко любив Україну, як люблять рідну матір. Бо тільки справжня любов до свого краю дає сили для боротьби проти зла:
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…
Письменники всього світу так чи інакше висвітлюють і доносять до читача через власні твори своє ставлення до правди і кривди, до всього, що має місце не тільки у їх власному житті, а й у світі. Симоненкові твори вчать добра і милосердя, непримиренності
Не знаю ким – дияволом чи Богом –
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.
Поет возвеличує людей чесних, працьовитих, мудрих, прекрасних, “гордих дітей землі, вірних дітей труда”, вчить поважати труд людський і піт, він не хоче, щоб ці трударі “в землю йшли без сліда”, вірить, що їх “думи нехитрі додумають внуки… “
Симоненко умів любити так щиро, так ніжно, так самозречено, як, мабуть, ніхто на землі. Умів він і ненавидіти підлість, лицемірство, по-лицарськи боровся з чорною кривдою.
У творчості поета звучали народні болі, переживання, тривоги і прагнення вирватися з духовних лещат бюрократичної ідеології. Поезія Симоненка вражає не вмінням “вправно римувать”, не мереживом красивих слів, а внутрішньою красою, істинністю почуття. Василь Симоненко – вічний друг правди, честі, вірності, любові і довічний ворог зла і кривди, в яких би формах вони не проявлялися. Немає для нього кривди великої чи малої.
У серці поета знаходить болючий відгук як приниження рідного народу, його звичаїв, мови, так і біль маленького Івася з новели “Кривда”. Для Івася вчинок сусіда є надзвичайно брудним і гидким: “Він допізна сидів у коноплях, мов уперше Вступив у гидь”. Автор засуджує сусіда, який так образив довірливого і чистого душею хлопця:
Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани
У болючі рани чужі.
Поет не може байдуже дивитися на приниження рідного народу, не може не скористатися своїм правом виставити на посміх громадський все те, що є негідним, принизливим для людини:
Ні, ви не блазні, ви не лицеміри –
Нікчемного презирства не убить,
І свій народ ви любите без міри,
Коли у міру вигідно любить.
У поезії Симоненка звучить переконаність у безсмерті рідного народу, який на історичних дорогах і роздоріжжях зазнав безліч кривд. Недарма ж одна старенька вчителька колись у Лубнах сказала, немов навіки зав’язала: “Наш Василь – це рідний синочок Тараса Шевченка”. Як гарно і мудро сказано! Не забуваймо, що в своїх найкращих віршах Симоненко і справді досягає високого Кобзаревого звучання:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде.
Такого Україна ще не чула. Такого ясного і відвертого. Я не можу не згадати жодного вірша, в якому з такою силою розкривається велич українського народу.
Тільки один цей вірш заслуговує шевченкової слави, але слава за життя так і не прийшла до Симоненка. Навпаки, життя виставляло перед ним нові творчі, робочі, побутові випробування.
У шістдесяті роки поетичні твори Василя Симоненка переписували від руки, розмножували на друкарських машинках, щоб доносити до людей слово правди та культурні надбання. Все це робилося таємно, щоб уникнути репресій з боку впади. Але Симоненко не злякався репресій, не став плазувати перед представниками влади:
Та, не піддавшись заробку легкому,
Я не прислужував ніколи і нікому.
Поет продовжував у своїх віршах захищати чесність, осуджувати відступників, підлабузників, запроданців, злочинців. Чому ж вірші Симоненка розмножувалися таємно, переписувалися ночами? Тому що в них була правда, яку приховували від народу. Гола, страшна правда:
А хлопцеві думка сидить в голові:
– Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?
– Та це, – йому кажуть – така у нас звичка:
До щастя дорога веде через річку –
Та річка із крові та трішки зі сліз, але ти не бійся.
Не втопишся.
Лізь.
У смішному і трагічному образі Дурила тут постає одурений, темний і безпорадний народ.
У віршах Симоненко розкриває свою любов і повагу до трудової людини, до її праці і мудрості. Поет висловлює свою неповагу і неприязнь до тих, хто пригнічує і ображає трудову людину, спогорда дивиться на селян, які їх годують:
Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,
Віками пер соху-плуг.
Слово поета правдиве і влучне. Сміливо викриває Симоненко тиранів народу. Слова стають гарячими й сухими: “Душа горить.
Палає лютий розум. І ненависть регоче на вітрах… і кожного катюгу і тирана уже чекає зсукана петля”.
У вірші “Злодій” поет викриває не дядька, який “вкрав” свій труд, а тих, хто довів його до цього, хто перетворив хлібороба на злодія:
Де вони ті, відгодовані
Й сірі, Недорікуваті демагоги
Й брехуни, Що в’язи скрутили
Дядьковій вірі, Пробираючись
В крісла й чини?
Не можна не відзначити глибокої поваги В. Симоненка до жінки, до її тяжкої праці, самовідданості, до того, що в тяжкий час вона зуміла зберегти доброту, лагідність, ніжність: “Менше ми гіркоти нестимем… як не будуть у небо димом підніматись жіночі літа”. Вірші про жінок надзвичайно лагідні, шанобливі:
… Скільки потім за нас проливали
Милі очі солоних сліз!
… У жіночому лютому горі Захлинається наша любов.
Навіть коли вірші Симоненка не приймались до газет чи журналів, він не поступився жодним словом правди. Поет продовжує розкривати злочини і показувати помилки:
А люди забавляються, мов діти,
Катам складають гімни холуї,
І генерали мріють посадити
На всій планеті атомні гаї.
Широкої підтримки рух “шістдесятників” не набув. Це пояснюється жорстокістю репресивних заходів, інертністю громадські думки. Ось тоді Симоненко відчув своє безсилля, безплідність своєї боротьби за правду:
Ридаю і кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сивої голови:
Що можу я, коли дрімають люди?!
Що можу я, коли заснули ви?!
Талановите наражалося на перешкоди, а сіре йшло в люди. Сіре офіційно підтримувалося, бо з ним легше жити, сірим народом легше керувати.
Симоненко не прагнув досягти слави, вона прийшла до нього посмертно. В літературі він назавжди залишився як борець за правду. Вірші Симоненка не погребували і не потребують дозволу на існування, бо “… величі справжній не треба спиратись на плечі нікчем”.
Пізнього грудневого вечора 1963 року навіки зупинилось молоде поетове серце, що переболіло усіма людськими болями і кривдами. Та остання Симоненкова дорога не зупинилася біля його могили в Черкасах. Адже лишилася іще одна дорога, яка ніколи не скінчиться. Це дорога – у людське безсмертя, де буде звучати Симоненків заповіт:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)