Я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу (за творчістю Василя Симоненка)
Я живу тобою і для тебе.
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.
В. Симоненко
Василь Симоненко – великий син українського народу, геніальний поет. Його світлій пам’яті, його палкому* і ніжному слову я хочу присвятити свій твір.
В оточенні дідуся і матері промайнуло дитинство майбутнього генія. Він ріс, мужнів, як молодий дубок. Любив матір, любив дідуся, який замінив йому батька і став найпершим і наймудрішим порадником у житті. Дідусь розповідав онукові не тільки казки, він
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Блискавично промайнуло дитинство, і ось уже Василь – студент Київського університету. А з серця просяться на папір, до людей щирі та привітні вірші. Й увічнюються в цих віршах до щему рідні люди – дідусь, мама, родичі, односельці.
Вони ж бо і є Народ.
У Симоненкових рідних Біївцях жила маленька, майже непомітна бабуся. Звали її Онисею. Жила сама-самотою: три сини, три орли загинули на фронті, їй поет присвячує свій вірш “У баби Онисі було три сини”:
Щоб знали майбутні предтечі
В
Їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.
Якби не складалося життя Василя, а юність брала своє, весняними вітрами мрій, неспокою, натхнення шугає у скронях, ніжним квітом любові спалахує в серці. І те п’янке, юне, солодке переливається в чарівну поезію:
Вітер пісню співа стоголосо.
Але раптом в екстазі німім
Зупинивсь біля тебе і млосно
Зазітхає у волоссі твоїм.
Василь любив правду, ненавидів зло. Умів любити так щиро, ніжно, самозречено, як ніхто на світі:
Ображайся на мене, як хочеш.
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
Умів Василь Симоненко і ненавидіти підлість, сваволю, лицемірство. По-лицарськи поет боровся з чорною кривдою і рядками своїх віршів, і друкованими статтями. Це накладало свій відбиток. Тяжко жилося поетові такої громадянської мужності.
Оті відгодовані демагоги і брехуни не могли подарувати йому такого нечуваного вільнодумства, простити правду. І не прощали… Похмура політична зима дедалі лютішала. Побільшало цькувань, наклепів, звинувачень. В цей час Симоненко звіряється лише своєму щоденнику.
Він пише про те, що втрата мужності – це втрата людської гідності, котру він ставить понад усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей рятували своє життя в нікому непотрібному животінні.
На 28-му році згасла Симоненкова зоря, та навіки він залишився з нами, і його любов і мука, його радість і гнів, його вогненна поезія з нами:
Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розлука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Поет вірив, що проллється він крапелькою крові на українське священне знамено – і спалахне яскраве світло. Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, страждав і згорів за рідну землю, за народ, Батьківщина повік не забуде його.
Симоненко сьогодні – символ незнищенності українського духу, символ правди і сумління:
Син мужицький. Золоте коріння.
Одчайдушна блискавка брови.
Спалах – і холуйське павутиння
Запалив пожаром голови.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)