“Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, є тисячі ланів, але один лиш мій”. Роздуми щодо творчості В. Симоненка

Творчість В. Симоненка була самобутнім явищем в українській літературі. Його поезії відрізнялися злободенною тематикою, непримиренністю до кривди, справжньою народністю і глибоким патріотизмом. Усі їх об’єднує любов до своєї Батьківщини і народу, прагнення бачити свою Вітчизну вільною, незалежною, бо бачив, як у тенетах бюрократизму, фальші, лжепатріотизму партійних діячів гине Україна, знищується найперша і найголовніша її скарбниця – духовність. Поет не міг дивитися на це спокійно.

Будучи виключно чесною, глибоко порядною людиною,

для якої правда – найвища, він у своїх творах гнівно викривав ницих і убогих духом підлабузників, недорікуватих демагогів, брехунів і бездарних господарників, що забули про честь і совість, “пробиваючись у крісла й чини”.

Їх би за грати! Їх би до суду!

Їх би до карцеру за розбій!

Доказів мало? Докази будуть!

Лантухи вкрадених вір і надій.

Василеві Симоненку довелося жити в роки розквіту бюрократичної системи, за часів тоталітарного режиму, коли за правдиве слово карали. І карали жорстоко. Але поет сміливо кидає виклик цим “бандам кривляк” та їх нікчемній продажній челяді”, які “вважають

себе “повелителями світу”. Вони вже не можуть існувати без похвальби, без возвеличення і вознесіння в ранг мало не святих.

Уже давно не було на світі “батька усіх народів” Сталіна, але за часів тоталітарного режиму дух його уперто жив. В одному із найкращих своїх віршів “Монархи” В. Симоненко викриває авторитарну свідомість цих “сильних світого цього”.

Диктатори, королі, імператори,

Мліючи в димі хвальби,

Роззявили пащі, мов кратери,

І гукали:

– Ми символ доби.

Поет протиставляє їм, “обслиненим” і “обцілованим”, звичайних простих людей – трудівників, справжніх велетнів духу.

А поруч вставали некороновані

Корифеї і справжні вожді.

Вставали коперники і джорджоне,

Шевченко підводив могутнє чоло,

І біля вічного їхнього трону

Лакузи жодного не було.

Вся творчість В. Симоненка була пройнята палкою синівською любов’ю до своєї матері – Вітчизни, до народу, якому довелося так багато перестраждати. Поет-шістдесятник, чесний і безкомпромісний, В. Симоненко спрямовує гнівні свої обвинувачення проти катів, які були винуватцями страждань народу на цій багатостраждальній українській землі, де “Уже немає місця для могил”, “Мільярди вір зариті в чорнозем”, “Мільярди щасть розвіяні у прах”. У вірші-памфлеті “Пророцтво 17-го року”, спрямованому проти цих жорстоких катів, поет гнівно кидає обвинувачення цим діячам:

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевно б, репнуло від сорому й хули. Але В. Симоненко твердо вірить, що український народ пробудиться, встане з колін, згадає і відродить свою велич і славу, усвідомить свою національну гідність, яку протягом багатьох століть вибивали з нього. Батьківщина, народ, людина – ось улюблені теми віршів В. Симоненка. І його звертання: “Генії!

Безсмертні! На коліна станьте перед смертними людьми” стверджує про велику любов, шану до українського народу, віру в його краще майбутнє.

Нелегкий шлях поета-правдолюбця обрав В. Симоненко, але жодного разу, протягом свого недовгого життя, не схибив, не звернув із нього. В одному із своїх віршів “Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок”, який поет написав усього за два місяці до своєї смерті, він розкриває свій пройдений творчий шлях. Як і ліричному герою, В. Симоненку видалося “малий зажинок почать на ниві нерясній… “. Проте була можливість вибратися з такої халепи: піти у найми до сусідів або взути “холуйські постоли”. Але це б означало зрадити свою ниву, відцуратися від рідного народу, “забуть убоге рідне поле”.

Батьківська нива у вірші уособлює рідну країну. Але цього аж ніяк не міг припуститися поет – вірний син своєї землі. І ніякі погрози, ніякі випробування не могли змінити його намірів, його життєвих переконань.

Бо нива ця – моя! Тут я почну зажинок,

Бо кращий урожай не жде мене ніде,

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок

Мене на ниву батьківську веде.

Ішла стежина та й обірвалася. Обірвалося на самому злеті, на найвищій ноті слово прекрасного поета, але творчість його – коштовна перлина у духовній скарбниці нашого народу – живе й буде жити вічно.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, є тисячі ланів, але один лиш мій”. Роздуми щодо творчості В. Симоненка