Євгеній Онєгін – Роман у віршах (переказ)
Автор – оповідач, чия біографія частково збігається з пушкінської. А. не тільки розповідає про події, а й сам участь у розвитку сюжету. Пушкін поступово відокремлює образ А. – і від образу головного героя, і від своєї власної особистості. А., яким він постає у численних “ліричних відступах” (які поступово вибудовуються в особливу сюжетну лінію), пов’язаний з Онєгіним дружніми узами, але чим далі, тим менше з ним збігається в смаках, пристрастях, поглядах.
Пов’язаний він і з особистістю Пушкіна, який служить прототипом для себе
З численних натяків, розсипаних по тексту першого розділу, читач розуміє, що А. женемо і, можливо, засланий. Тому так зрозуміла для А. трагічний фінал життя Овідія, що закінчив дні “в Молдові, в глушині степів, / Вдалині Італії своєї”. Розповідь про рідне
Знайомство з Онєгіним і відбувається в той момент, коли сплін (російська нудьга) наздоганяє обох: “Я був озлоблений, він похмурий” (гл. 1, стор XLV). Ця розчарованість зближує поета з Онєгіним, хоча того й неможливо заохотити до віршування або хоча б навчити відрізняти ямб від хорея.
В принципі з такого розчарованого стану є тільки два очевидних виходу: у діяльну політичну опозицію кінця 1810-х рр.. (Коло преддекабрістской “Союзу благоденства”) або в пасивно-нікчемне життя “зайвої людини”. Онєгіну спочатку залишено обидві можливості; згодом сюжет “зіштовхне” героя на другу дорогу; однак А., судячи з усього, вибирає першу – і постійно, аж до кінця 6-го розділу – натякає читачеві на своє вигнанства.
Він як і раніше живе далеко від галасливих столиць; спочатку десь в “Овидиева краях”, потім – у маєтку, в глибині Росії, він тут бродить над озером, бачить “творчі сни” і читає вірші старої няні та сусідові. Пізніше, з “Подорожі Онєгіна”, читач дізнається, що в 1823-му А. жив в Одесі, де і зустрівся зі старим знайомим. (Очевидно, саме тоді він дізнався від Онєгіна про Тетяну і про дуелі з Ленським.) Вигнання є вигнання; доводиться попрощатися зі звичками юності – і залишається лише зітхати, мріючи про Італію, думаючи про небо Африки, закликаючи “годину свободи” (гл. 1, стор L). Від зовнішньої неволі А. з самого початку тікає в “далечінь вільного роману” (гл.
1, стор LX), який він чи то пише, чи то “записує” по гарячих слідах реальних подій, чи то записує і складає одночасно; в цю романну далечінь А. кличе за собою і читача.
Час і простір, в якому живе А., не збігається з тим часом і простором, у якому діють інші герої. Постійно вторгаючись у розповідь, іронічний О. створює ілюзію природничого, гранично вільної течії романної життя. Міркування про поетичної слави (“Без непримітного сліду / Мені було б сумно світло залишити”), про неприступних красунь, на чиєму чолі читається напис пекла “Залиш надію назавжди” (гл. 3, стор XXІІ-XXІІІ), про російську мови та дамському мовою (XXVІІІ-XXX), про любов до самого себе (гл.
4, стор VІІ, XXІ, XXІІ), про смішні альбомах повітових панночок, які куди миліше чудових альбомів світських дам (cтp. XXVІІІ-XXІX), про перевагу “зрілого” вина бордо – легковажному шипучого АІ, звернення до “Зізі, кристалу душі”, пряма полеміка з В. К. Кюхельбекер про урочистій оді і сумній елегії, непряма полеміка з Вяземським і Баратинськ про зимовий пейзажі в російської поезії (гл. 5, стор І-ІІІ), – все це не тільки вводить у світ роману все нові і нові пласти “реальності” та “культури”, як оточує його щільною серпанком літературних, політичних, філософських асоціацій.
Куди важливіше, що є посередник між умовним простором, у якому живуть герої, і реальним простором, в якому живе читач. Цей посередник – А.
Не можна сказати, що він не міняється від голови до голови, навіть від строфи до строфи. Почавши діяти в одному смисловому “полі” з Онєгіним, А. поступово переміщується у смислове “поле” Тетяни Ларіної, його ідеали поступово стають більш патріархальними, національними, “домашніми”. Але ці зміни відбуваються підспудно, вони приховані під покровом глузливою інтонації.
Тільки у фіналі 5-го розділу намічається певний перелом. А. – поки в жарт – повідомляє читачеві, що надалі має намір “очищати” роман від ліричних відступів. У кінці 6-го розділу (стор. XLІІІ) ця тема розвинена цілком серйозно; А. перестає без кінця згадувати про свої минулі відчуваннях і вперше заглядає у власне майбутнє: “… літа до прози нахиляють Невже надходить тридцять років? ” Наближається зрілість. Наближається перелом в душевній життя А. – і разом з ним змінюються зовнішні обставини; А. знову “У шумі”; вигнання закінчилося.
Про це повідомлено так само, як повідомлялося про вигнанства, у формі натяку: “… з ясною душею / нині Я новий шлях Не дай охолонути душі поета У людській захват світла, / У цьому вирі, де з вами я / Купаюся, любі друзі! ” (Стор. XLV-XLVІ).
А. і Муза. Остання, 8-й розділ дає абсолютно новий образ А., як дає вона і новий образ Євгена Онєгіна: А. і герой, одночасно розчарувалися в “насолоди життя” на початку роману, одночасно починають новий виток долі – в його кінці. А. багато пережив, багато чого пізнав, він звертається до витоку – ліцеї днях, коли йому відкрилося таїнство Поезії. “У ті дні, коли в садах Ліцею / Я безтурботно розцвітав…” (стор. І).
Спогад про ці дні забарвлене легким гумором, – але, водночас пронизане і містичним трепетом. Розповідь про перший явище Музи ведеться на релігійному мовою (“В студентській келії / Враз засіяло…”. Знаменитий, епізод пушкінської біографії – приїзд Г. Р. Державіна на ліцейський іспит – наділяється священним змістом; це не просто розповідь про схвалення старшим поетом молодшого, навіть не просто метафора “передачі ліри”.
Це – справжнє торжество переходу поетичної благодаті від Державіна до А. роману (“Старий Державін нас помітив / І, в труну сходячи, благословив”, стор ІІ). Все подальше життя А., всі її події, про які читач вже знає з попередніх розділів, постають у новому ракурсі – релігійно-поетичному. Історія власного життя А. відступає в тінь; історія його Музи – виходить на перший план.
Всі колишні подробиці про “кокетка записних”, театральних ложах, закулісних зустрічах і ніжках замінені однією метафорою: “шум бенкетів” (стор. ІІІ). Натяки на зв’язок з політичною опозицією перетворилися на згадку про “буйних спорах”, опалу і посилання перетворені на “втеча” від таємного союзу, чи не добровільний. Головне полягало не в цьому, зовнішньому; головне полягало в тому, який вигляд у різні періоди життя брала Муза.
У період “бенкетів” вона була вакханочка; на Кавказі – баладної Ленор; у Молдавії здичавіла і стала ледь не циганкою; нарешті, в селі вона уподібнилася “панночці повітової З французьким томиком в руках “(гл. 8, стор V). Тобто знайшла риси Тетяни Ларіної.
Повернувшись з “втечі”, А. вперше виводить свою Музу на світський раут – туди, де повинна відбутися нова зустріч Онєгіна з Тетяною. Очима Музи читач дивиться на Євгена, який повернувся після довгої відсутності, і цей погляд майже не відрізняється від того, який колись кидала на Онєгіна юна Ларіна.
Завершуючи роман, Автор вважає своїм обов’язком довірливо попрощатись з читачем, із яким у нього встановилися задушевні і навіть дружні відносини: “Хто б ти не був, про мій читач…” (гл. 8, стор XLІX). Карти відкриті; сюжет, викладений у романі, прямо оголошено вигадкою, натяк на його зв’язок з обставинами життя самого поета і близьких йому людей прозорий, І все-таки це оманлива відвертість; це прозорість “магічного кристала”, крізь який можна розрізнити щось невидиме, але марно розглядати що б то ні було реальне. В останній строфі саме життя уподібнене роману (і одночасно келиху вина, а значить – бенкеті); здавалося б, всі смислові акценти остаточно розставлені.
Але за цим слідує текст “пропущеної голови” – “Уривки з Подорожі Онєгіна”, де знову всерйоз йдеться про реальну зустрічі А. і героя в Одесі в 1823 р. Всі заплутується остаточно; де література, де дійсність, зрозуміти неможливо – саме цього А. і добивається.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)