Забіла Віктор Миколайович Човник


Чи довго я, нещасний, Буду так крушиться? Пора б уже перестати Скучать да нудиться! Пливе човник без весельця, К берегу звертає, Ніхто човником не править – Вітром прибиває; І до берега причаливсь Да й остановився, Не найшлось і там нікого, Кому б він згодився. Не було йому спокійно З берега лежати; Знай, все стукався об його, Як стане плескати.

Потім хвиля ісхопилась, Сердешний одбився Од берега і знов плавать, Поки аж розбився. І я в світі, як той човник, Де пристань, не знаю; Де б хотілось, там не можна, Бо щастя не маю. Одбиває й мене хвиля Ізо

всеї мочі; Піду, піду, помандрую, Куди глядять очі. Човнику ж тому байдуже, Чи хвиля, чи тихо; Він дерево, він не знає, Що то в світі лихо, А я бачу все і чую, Да серцем нуджуся. Ой як піду куди очі, То вже й не вернуся…

Не будуть мене ховати, Де лежить мій батько, Де лежить мій брат із сестрами, Де лежить і дядько. Не буде йти за труною Старенькая мати; Не знатиме, коли син вмер, Не буде й плакати. Може, прийдеться де в лісі Або серед поля Заснуть вічно нещасному, Коли така доля.

По мені дзвонить не будуть І ховать з попами; Роздовбають носом птахи Да звірі зубами Розтягають кістки мої Без шкури, без тіла; Ніхто в світі не знатиме, Де моя могила. Ніхто й жменьки землі зверху На мене не кине, Бо біг тільки буде знати, Де смерть ізостріне. І волосся вітер буйний Рознесе по полю; Чи вже й душа на тім світі Піде у неволю?.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Забіла Віктор Миколайович Човник