Забіла Віктор Миколайович До невірної


Було б шануваться, З другими не знаться, Жили б, жили бі ми з тобою, Як би серце із душою. А тобі як новенький, Зараз тобі і миленький: Мене зараз покидаєш, Мене зовсім забуваєш. А божилася й клялася, Що зовсім вже оддалася Мені серцем і душею І що будеш вік моєю!

Ти ніколи не кохала Мене так, як ти казала. Що ж робить, не маю долі, Деревинка як у полі: Вітер віє – йому важко, Сонце пече – йому тяжко. Холодку йому немає, І ніхто не підпирає. Не росте воно високо, Не росте воно широко, Всякий його, знай, чіпає, Воно скоро погибає. Лихо мені да і тільки!

Проживаю

вже піввіка, Да не найду долі, Живу в світі безталанний, Гірш, чим у неволі. Добрі люди мене знають, Бога почитаю, – За що цілий вік невірну, За що я кохаю? Тяжко серцю, як здумаєш, Як вона клялася, Що і серцем, і душею Мені оддалася.

Ой коли б да те вернулось, Що із воза впало, Коли б теє вернулося, Що серцю казало! Вона мене покинула, Із другим спізнилась. Може б, іще хоч під старість Пожив хоч годину, Коли б доля оглянулась, Як на сиротину. Де ж тепер її шукати, Коли з воза впала, Коли мене зроду-звіку Вона не кохала?

Може, хто найшов ту долю, Що з воза упала, А моя нещасна доля Навіки пропала.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Забіла Віктор Миколайович До невірної