Засудження війни в кіноповісті Олександра Довженка “Україна в огні”
Кривава, попалена, розбита, порубана, знедолена, в загравах пожеж – такою була Україна в буремні роки війни. Страшне горе принесли німецькі зайди. Чотири роки чинили наругу над людьми ці негідники!
У кіноповісті “Україна в огні” Довженко засуджує фашизм. Засуджую і я носіїв коричневої чуми. Вони викликають у мене ненависть і презирство.
Україна – це передусім українці. У повісті вони змальовані працьовитими, винахідливими, терплячими, співучими та мужніми. Але не всі. Ось Павло Хутірний став зрадником, бо не мав вічних істин,
Усі вони уособлюють образ України. Це і берегиня роду Тетяна Запорожець, її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха та ін. Олеся – найближча серцю автора. Вона глибоко переживає окупацію. “Ой, Воже мій!
Що ж воно буде з нами?” – вигукує вона. З “нами” – це з родом, рідним селом, усією Україною. Скільки горя перенесла ця дівчина! Постаріла, посивіла, але залишилася прекрасною душею.
До останнього молилася вона за свого Василя. І діждалася його.
Образ Христі – найтрагічніший у повісті, бо її привселюдно в партизанському
Це славні козаки-запорожці: Кравчина, Товченик та інші воїни.
У своєму творі 0. Довженко засуджує війну, окупацію, а також евакуацію. Бо хіба не злочин залишати землю на поталу ворогові? Тільки морально слабкі люди здатні були на це. Вони “дременули туди, де спокійно жити”. І не зрозуміти їм, як багато важить для них земля, хата, могили дідів і прадідів.
Я теж зневажаю втікачів, серед яких був і Лиманчук.
Повість прочитано до кінця. Але не зникає з моєї уяви жах війни, жах, про який “не забудуть і потомки в віках”. Бо пережив народ велике горе. І загоїти рани не можна так швидко.
Потрібен час, який вилікує.