Жанр житійної літератури в ХIV – ХVI століттях


Жанр житійної літератури одержав широке поширення в давньоруській літературі. “Житіє царевича Петра Ординського, Ростовського (XIII століття) “, ” Житіє Прокопія Устюжского ” (Х IV ). Епифаний Премудрий (умер в 1420 р.) увійшов в історію літератури насамперед як автор двох великих житій – “Житія Стефана Пермського” (єпископа Пермі, що крестили комі й створив для них абетку рідною мовою), написаного наприкінці XIV в., і “Житія Сергия Радонежского”, створеного в 1417-1418 р.

Основний принцип, з якого виходить у своїй Творчості Епифаний

Премудрий, полягає в тому, що агиограф, описуючи житіє святого, повинен всіма способами показати винятковість свого героя, велич його подвигу, відчуженість його вчинків від усього повсякденного, земного. Звідси й прагнення до емоційної, яскравої, прикрашеної мови, що відрізняється від повсякденного мовлення. Житія Епифания переповнені цитатами зі Священного писання, тому що подвиг його героїв повинен знайти аналогії в біблійній історії.

Для них характерно демонстративне прагнення автора заявити про своє творче безсилля, про даремність своїх спроб знайти потрібний словесний еквівалент зображуваному високому

явищу.

Але саме ця імітація й дозволяє Епифанию продемонструвати всю свою літературну майстерність, приголомшити читача нескінченним рядом епітетів або синонімічних метафор або, створивши довгі ланцюги однокорінних слів, змусити його вдуматися в стершийся зміст позначуваних ними понять. Цей прийом і одержав назву “плетива словес”. Ілюструючи письменницьку манеру Епифания Премудрого, дослідники найчастіше звертаються до його “Житія Стефана Пермського”, а в межах цього житія – до знаменитої похвали Стефану, у якій мистецтво “плетива словес” (до речі, тут воно саме так і названо) знаходить, мабуть, найбільш яскраве вираження

Приведемо фрагмент із цієї похвали, звернувши увагу й на гру словом “слово”, і на ряди паралельних граматичних конструкцій: “Та й аз багатогрішний і нерозумний, последуя словеси похвалений твоїх, слово плетущи й слово плодящи, і словом почтити мнящи, і від словес похваление збираючи, і здобуваючи, і приплітаючи, паки глаголю: що тя наречу: вожа (вождя) що заблудили, обретателя загиблої, наставника прелщеним, керівника розумом ослепленим, чистителя оскверненим, взискателя расточеним, варта ратним, утішника сумним, кормителя прагнучої, подавця потребуючої…” Епифаний нанизує довгу гірлянду епітетів, немов би прагнучи повніше й точніше охарактеризувати святого.

Однак точність ця аж ніяк не точність конкретності, а пошуки метафоричних, символічних еквівалентів для визначення по суті справи єдиної якості святого – його абсолютної досконалості у всьому. В агіографії XIV-XV вв. одержує також широке поширення принцип абстрагированности, коли з добутку “по можливості виганяє побутова, політична, військова, економічна термінологія, назви посад, конкретних явищ природи даної країни…” Письменник прибігає до перифраз, уживаючи вираження типу “вельможа якийсь”, “владар граду тому” і т. д. Усуваються й імена епізодичних персонажів, вони йменуються просто як “чоловік хтось”, “якась дружина”, при цьому додатка “якийсь”, “якась”, “єдиний” служать вилученню явища з навколишньої побутової обстановки, з конкретного історичного оточення”.

Агиографические принципи Епифания знайшли своє продовження у творчості Пахомия Логофета. Пахомий Логофет. Пахомий, серб по походженню, приїхав на Русь не пізніше 1438 р. На 40-80-і рр. XV в. і доводиться його творчість: йому належить не менш десяти житій, безліч похвальних слів, служб святим і іншими добутками.

Пахомий, за словами В. О. Ключевского, “ніде не виявив значного таланта літературного… але він… дав російської агіографії багато зразків того рівного, трохи холодного й монотонного стилю, якому легше було наслідувати при самому обмеженому ступені начитаності”.

Цю риторичну манеру листа Пахомия, його сюжетну спрощеність і традиційність можна проілюструвати хоча б на такому прикладі. Нестір дуже жваво й природно описував обставини постригу Феодосія Печерського, як відговорював його Антоній, нагадуючи юнакові про труднощі, що очікують його на шляху чернечого подвижництва, як всіма способами намагається повернути Теодозія до мирського життя його мати. Подібна ситуація є й в “Житії Кирила Бєлозерського”, написаному Пахомием.

Юнак Козьма виховується у свого дядька, людини багатого й іменитого (він окольничий у великого князя).

Дядько хоче зробити Козьму скарбником, але юнак жадає постригтися в ченці. І от “случися убо прити Махрищьскому ігуменові Стефану, чоловікові сушу в чесноті съвершену, усіх знаємо великаго заради житиа. Цього пришестя уведев Козьма тече убо з радостию до нього… і припадає до чесних ніг, сльози від очию проливаючи й думка свою сказует йому, укупі ж і молить його ж возложити на нь чернечий образ. “Тобі бо, рече, про, священна главо, від многа часу желах, але нині сподоби мене бог видети чесну ти святиню, але молюся добродії заради, не отрини міні грешьняго й непотрібна…” Старець “зворушується”, утішає Козьму й стриже його в ченці (давши йому при цьому ім’я Кирило). Сцена етикетка й холодна: прославляються чесноти Стефана, патетично молить його Козьма, охоче йде назустріч його проханню ігумен.

Потім Стефан відправляється до Тимофія, дядькові Козьми-Кирилла, повідомити йому про постриг племінника.

Але й тут конфлікт лише ледь обкреслений, а не зображений. Тимофій, почувши про те, що трапилося,, “важко си внят слово, укупі ж і вболівай исполнився і якась досадительная изрече до Стефану”. Той ображений іде, однак Тимофій, присоромлений своєю благочестивою дружиною, відразу кається “про словесих, глаголанних до Стефану”, повертає його й просить прощення. Словом, в “стандартних” велемовних вираженнях зображується стандартна ж ситуація, ніяк даного житія, що співвідносить не з конкретними персонажами.

Ми не знайдемо тут і спроб викликати співпереживання читача за допомогою яких-небудь життєвих деталей, тонко помічених нюансів (а не загальних форм виявлення) людських почуттів. Увага до почуттів, емоціям, які й вимагають для свого вираження відповідного стилю, емоціям персонажів і в не меншій мері емоціям самого автора безсумнівно.

Але це, як уже сказано вище, ще не справжнє проникнення в людський характер, ця лише заявлена увага до нього, свого роду “абстрактний психологізм” (термін Д. С. Лихачова). І в той же час сам факт підвищеного інтересу до духовного життя людини вже сам по собі знаменний. Стиль другого южнославянского впливу, що знайшов своє втілення спочатку саме в житіях (і лише пізніше – в історичному оповіданні), Д. С. Лихачов запропонував іменувати “експресивно-емоційним стилем”.



Жанр житійної літератури в ХIV – ХVI століттях