Жанрова система української драматургії

Жанрова система української драматургії, складена реалістичними творами, мала досить широкий діапазон – від водевілю до сатиричного гротеску, чимало різновидів драми. А з жанровими особливостями пов’язано й характер психологічного й соціального аналізу: поступове наростання першого в драматичних жанрах і другого – в комедійних.

Заторкуючи тяжкі, а то й безвихідні життєві ситуації, Драма розкривала проблему психологічної самотності героя (частіше навіть – героїни), який (чи яка) уособлює найкращі людські риси, що й зумовлює

здебільшого його (її) загибель. Саме в цьому виявляється спадкоємна спорідненість української драми з класичними традиціями найбільш відшліфованого віками мистецької еволюції жанру – трагедії.

В інших творах – “Бондарівна” (1884) І. Тобілевича, “драмованій трилогії” (“Байда, князь Вишневеський” (1884), “Петро Сагайдашний”, Цар Наливай” (обидві – 1900) П. Куліша, ” Богдан Хмельницький ” (1887), “Оборона Буші” (1889), ” Маруся Богуславка” (1897) М. Старицького – історичну реальність осмислено з позиції, яка ідеально узгоджує співвіднесеність романтичного стилю й жанру трагедії:

універсальна в своїй досконалості особистість, яка, до того ж, персоніфікує й автора, жертвує своїм благом чи й життям заради батьківщини або ж гине внаслідок того, що взяла на себе непосильний тягар. Принципам романтичної поетики не суперечить наявний у цих творах відхід від реальних історичних фактів, але міра такого відходу може виразно характеризувати позицію автора. Близкість до фольклорного погляду на минуле притаманна всім згаданим авторам та найбільш виявляється в тих п’єсах, сюжет яких грунтується на народній пісні (“Боднарівна”) чи думі (“Маруся Богуславка”).

Паралельно з театром корифеїв існувало безліч труп, у яких українське слово використовувалося як своєрідний екзотизм, здатний привабити публіку й дати прибуток антрепренерам.

У 70-х роках свої перші драми – з близькою до зазначеної проблематикию пише І. Франко (“Югурта”, “Славой і Хрудош”). Співвідношення і взаємопов’язаність компромісу й зради (пошук межі, за якою перше переростає в друге), визначення свого обов’язку перед батьківщиною, засобів служіння їй виходять на перший план у п’єсах “Три князі на один престол” та “Славой і Хрудош” І. Франка, де відсутні вказівки на час і місце дії та будь-які ознаки обставин чи зовнішності персонажів. Є тут публіцистичні роздуми про соціальну несправедливість, про те, якою складною є взаємодії соціальних засад і патріотичних почуттів.

На 80-90-і роки припадає розквіт критико-театрознавчої та драматургічної Творчості І. Франка. Як драматург він, за його власним визнанням, сформувався під впливом українських письменників Наддніпрянщини. Його п’єси “Украдене щастя”, “Будка ч. 27”, “Рябина” (друга редакція) написані в дусі східноукраїнської соціально-психологічної драми й сатиричної комедії.

Названі драми можна порівняти з драмами Л. Толстого “Влада темряви”, Г. Гауптмана “Візник Геншель” і “Роза Бернд”, наприклад, у тому, що й ті, й ті виводять соціально-моральну проблематику далеко за межі шлюбно-сімейних взаємин, розкривають повсякденну безвихідь людського життя. Різножанрові Твори І. Франка (серед них і драма “Учитель” і комедія “Майстер Чирняк”, і романтична казка “Сон князя Святослава”, які співвідносяться з творами Г. Ібсена – як романтичними, так і реалістичними), своєрідно виявляють перехрещення визначальних тенденцій драматургії Західної та Східної Європи.

Поетика “Украденого щастя” є перехідною – на межі традиційної й так званої нової драми. Двоїстість художньої природи твору полягає в тому, що за зовні чітко гострим, виразно окресленим конфліктом (у тисячоліттями випробуваних рамках сімейної драми, любовного трикутника) сутність його ширша від прямого зіткнення персонажів, які не є цілковитим уособленням ворожих одна одній сил, а радше жертвами всіосяжного зла.

Незважаючи на урядові утиски, народний театр Старицького, Кропивницького, Карпенка-Карого був якісно новим явищем не тільки в культурно-громадському житті України, а й за її межами, “свідоцтвом дозрілості” народу (І. Франко), могутнім засобом виховання його соціальної й національної самосвідомості. Тріумфальні гастролі українських труп містами Росії певною мірою заповнювали прогалину, що утворилася в реалістично-викривальній драматургії Російської імперії по смерті О. Островського й до виступу А. Чехова.

Драматурги істотно збагатили українську літературну мову як засобами мови народної, розмовної, так і сміливими новотворами, більшість із яких живе й донині.

Поглиблення української драматургії відбувалося протягом усього життя її – як на сцені, так і поза театром. Значна її частина так і не побачила світла рампи тоді, а певна – й донині, і це, останнє, є прикрою історичною несправедливістю: адже твори українських авторів саме цього періоду, з їхньою постійною увагою до внутрішнього світу особистості, наснажені великим етичним потенціалом, так необхідним сьогоденню. Водночас наприкінці ХІХ ст. українська драматургія набуває ознак “новішої літератури”, яка “побачила одну із своїх головних задач у психологічному аналізі соціальних явищ, у тому, – сказати б – як факти громадського життя відбиваються в душі і свідомості одиниці і навпаки, як у душі тої одиниці зароджуютъся й виростають нові події соціальної категорії”. Унікальність її в тому, що вона правдиво й емоційно відображала побут, проблеми, психологію українського простого люду, передусім селянства (позбавлене підстав твердження про неповноту її типів як відбиття неповноти українського суспільства: замість королів і придворних у перуках, вона вивела на цену ту соціальну верхівку, яку мало українське суспільство, – від сотників до гетьманів та князів старокиївської епохи), а також у тому, що трохи більш як за піввіку (від “Наталки Полтавки” – першого твору нового часу) вона пройшла шлях, на який західноєвропейській драматургії історією було відпущено три століття (від доби Шекспіра). І прийшла зрештою до “нової драми” межі ХІХ-ХХ ст., яка відбила всю невідворотність нівеляційного наступу цивілізації на душу й духовний світ людини, внаслідок чого герої п’єси стали чи то соромитися, а чи й не розуміти своїх почуттів, своїх взаємин зі світом і людьми.

Втім, українська драматургія зберігала й традиційні форми, лише певною мірою видозмінені під впливом тенденцій часу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Жанрова система української драматургії