“Зів’яле листя ” в серці й у пам’яті поета Івана Яковича Франка
Поезія видатного українського письменника, поета і драматурга І. Франка посідає провідне місце в багатогранній творчості Великого Каменяра і стала одним з найбільших досягнень національного поетичного слова, а значна її частина складає кращі надбання світової літератури. Самою яскравою зіркою у поетичному доробку І. Франка є поетична збірка “Зів’яле листя”, яка побачила світ у 1896 році. Ця низка творів поета об’єднала в собі незвичайно вразливі поезії, написані в самий важкий період життя І. Франка. Саме тому всі твори цієї збірки
Жорстоке переслідування І. Франка українськими та польськими можновладцями та буржуазією, третє ув’язнення поета, його недопущення до викладання у Львівському університеті, проблеми у особистому житті – все це стало для Каменяра дуже болячими ударами. Вони обрушувалися на Франка один за одним, шарпаючи його серце, затьмарюючи його душу. Саме ці удари і викликали такі сумні мотиви в його поетичній творчості того періоду. Тому й поява збірки “Зів’яле листя” цілком зрозуміла та з’ясована, бо таких неймовірно
Низка поезій цієї збірки являє собою сумну розповідь про невимовні страждання душі, зраненої жорстокими ударами долі, серед яких не тільки життєві негаразди, а й нещасна любов. “Моя бо й народна неволя – То мати тих скорбних пісень” – так писав І. Франко в одній із своїх поезій. Досить символічна і надана поетом назва збірки. “Зів’яле листя” – дуже точний художній образ втрачених надій та задавленого в душі щирого почуття.
“Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, Розвійтесь, як тихе зітхання! Незгоєні рани, невтілені жалі, Завмерлеє в серці кохання”. Збірка “Зів’яле листя” складається з трьох умовних жмуток, в яких розкривається викликана важкими життєвими та особистими обставинами глибока душевна трагедія поета, почуття якого втілені в переживання ліричного героя.
В одному з цих жмутків І. Франко неперевершено передає душевні муки нерозділеного кохання, його вразливість та беззахисність. Це відображено в поезіях “Так, ти одна моя правдивая любов” і “За що, красавице, я так тебе люблю”. Герой ніяк не може змиритися з тим, що йому відмовляє його кохана, але й не може зрозуміти, в чому причина його нещасть.
Він то прагне здаватися байдужім – “Я не надіюсь нічого…”, то в усьому звинувачує обставини – “Раз зійшлися ми случайно…”, то знову вмовляє свою кохану змилуватися над ним і припинити його страждання – “Не минай з погордою…”, “Я не кляв тебе, о зоре”. Провідним мотивом другої частини збірки “Зів’яле листя” є пекельні душевні страждання поета, які спричинило йому нещасливе кохання. При цей жмуток поезій М. Коцюбинський написав так: “Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу, чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв”. З цим ствердженням важко не погодитися, бо в своїй збірці І. Франко виступає саме в ролі ліричного героя, який оспівує високе кохання, який є людиною з вразливою душею, але й з неймовірно сильним характером. Його ніщо не страшить – ні переслідування і наклепи ворогів, ні невдачі та труднощі життя, ні зрада близьких людей і друзів, ні польська шляхта та українська буржуазія з їх жандармами і тюрмами.
“Не боюсь я царів держимордів, Хоч у них є солдати й гармати, Не боюсь я людських пересудів Що потраплять і душу порвати.”
Ще одна частина збірки написана переважно у манері національних пісень українського народу, саме тому багато поезій з цього жмутка були покладені на музику і стали для багатьох улюбленими романсами та піснями. Це “Ой ти, дівчино, з горіха зерня…”, “Червона калина, чого в лузі гнешся?”, “Чого являєшся мені у сні?” та інші. В цих піснях автор намагався знайти співзвучність природи і своїх страждань, шукаючи розраду саме в них. Як говорить народна мудрість “Світ постав з любові”. І це ж дійсно так, адже кохання існує не землі з моменту появи на ній людини.
Незважаючи на те, розділене воно чи нещасливе, кохання все одно робить людину благороднішою і чистішою, надихає її на великі подвиги і звершення. Саме таке кохання оспівано І. Франко у збірці “Зів’яле листя”, поезії з якої до кінці життя залишилися в серці й у пам’яті поета та й досі живуть з українцями.