Значення образа Орисі Петрівни Головлевой у романі “Добродії Головлеви”
На перших сторінках роману Салтикова-Щедріна “Добродії Головлеви” ця жінка з’являється перед читачем як розумна поміщиця-кріпосниця, глава численного сімейства. Орися Петрівна має життєву кмітливість, прагне будь-що-будь примножити своє господарство. Ця енергійна й наполеглива жінка досить деспотично поводиться стосовно членів сім’ї. Її бояться, ненавидять і дорікають у зайвій твердості. Наприкінці життя вона почуває себе нещасної й умирає в повній самітності, позбавлена любові рідних і близьких
На перший погляд може здатися,
Вийшовши заміж, Орися Петрівна виявила, що чоловік її відрізняється легковажним і безладним характером. Він був схильний до ледарства й неробства. Закривався в себе в кабінеті й займався твором так званих “вільних віршів”. Ця порожня людина, звичайно ж, і не думав господарювати і якось містити свою сім’ю.
Маєток, що Орися Петрівна одержала в придане,
Головлев, що женився винятково для того, щоб знайти собі вірного слухача для своїх віршів, незабаром розчарувався в дружині, оскільки роль, що відводиться чоловіком, її зовсім не влаштовувала. Постійні незлагоди привели до того, що чоловіки практично перестали спілкуватися один з одним. Він зненавидів цю жінку, вона ж обмежилася “повною й презирливою байдужістю до чоловіка-блазневі”. Подібні відносини тривали більше сорока літ
Не обретя щастя в сімейному житті, Орися Петрівна всю свою енергію направила на “округлення” свого маєтку. Чекати допомоги їй було нівідкіля, оскільки чоловік зовсім не піклувався не тільки про власне благополуччя, але й про благополуччя своїх дітей. Слід зазначити, що подібна діяльність тільки загострила в Орисі Петрівні владність і норовистість
Вона “з дивним терпінням і пильністю підстерігала далекі й ближні села” і у випадку руйнування хазяїв швидко їх скуповувала. В остаточному підсумку вона домоглася завидних результатів, зумівши істотно розширити свої володіння. Іноді внаслідок дорожніх пригод Орися Петрівна занедужувала, іноді їй доводилося пускатися в шлях, будучи вагітної. Однак ніщо не здатне було зупинити цю жінку. Звичайно ж, якоюсь мірою нею рухало прагнення збагатитися, однак варто помітити, що по більшій частині Орися Петрівна бажала забезпечити Майбутнє своїм дітям.
Вона ніколи не віддавалася неробству й ледарству, розкоші й нерозсудливості, хоча в неї незабаром з’явилися для цього засобу. Жила вона, як і колись, скромно, на себе витрачаючи мінімум засобів. Незважаючи на те що гроші давали їй певну незалежність, вони не принесли їй щастя. Нерідко неї охоплювали сумніву, чи правильно вона розпоряджається своїм життям, для чого вона так себе мучить
Діти, заради яких вона звела своє життя винятково до збільшення багатства, не виправдали її надій, не стали для неї опорою, не принесли їй довгоочікуваного щастя. Можливо, це було пов’язане з тим, що постійна турбота про процвітання господарства зробила її надто незалежної. Ця “неодружена натура” бачила в них тягар, хоча по-своєму все-таки любила їх.
В Орисі Петрівни було дев’ять дітей, з яких вижили тільки четверо: Степан, Ганна, Порфирій і Павло. Безумовно, у тім, що ніхто з її чад не відбулася як особистість, є частка і її провина. Орися Петрівна й у силу свого темпераменту, і через вічну зайнятість не могла приділяти їм досить часу, не зуміла дати дітям щиросердечного тепла й любові. Однак і цьому можна знайти виправдання: завантажена турботами й не бачачи підтримки в чоловіку, вона замкнула в собі, перестала зауважувати все те, що не стосувалося безпосередньо її господарської діяльності
Незважаючи на те що старший син виріс безпутним парубком, не придатним ні до якого серйозного заняття й постійно потешались над матір’ю, та виділила йому досить пристойна спадщина. Орися Петрівна не залишила без уваги й дочка, що втекла з корнетом, також виділивши їй окрему деревеньку. Тому важко було б дорікнути її в надмірній скнарості. Крім того, що залишився стан вона розділила між іншими двома братами, Порфирієм і Павлом, практично нічого не залишивши собі
Все це доводить, що старання збільшити свій стан виникали найбільше з бажання зробити життя своїх дітей безбідної, ніж заради особистої вигоди
З віком Орися Петрівна стала менш деспотична й строга. Можливо, це дозволило їй мати більше близькі відносини з онуками, ніж з дітьми. Вона дала притулок двох сироток, що залишилися від дочки. Якщо спочатку вона ставилася до них досить холодно й кормила, як дорікає її одна із сироток, “кислим молоком”, то згодом її серце зм’якшилося.
Коли дівчини виїхали з рідного гнізда в пошуках кращої частки, вона захищає їх перед Иудушкой і справно керує їхнім господарством. У неї непогані відносини із синами Порфирія
Поступово до Орисі Петрівні приходить усвідомлення того, що прожита нею життя зовсім безглузде. Правда, просвітління приходить занадто пізно. Вона вже не тих владних, повна сил і енергії жінка, а баба, що ледве зводить кінці з кінцями й живе завдяки тому, що онученята позво-лили їй керувати своєї маленької деревенькой.
Орися Петрівна відмовляється від зустрічей із сином, защіпається в себе в маєтку й тихо вмирає. Її прозріння болісно, але швидкоплинно. Вона не змогла простити ні собі, ні Иудушке вгасання головлевского роду
Орися Петрівна протягом сорока років поодиноко керувала головлевским маєтком. Вона удесятерила стан, діючи заради зміцнення й благополуччя сім’ї. У дійсності ж вийшли розпадання й загибель сім’ї.
У перших очах роману Орися Петрівна зображується владною шістдесятирічною персоною, що стратить і милує “підданих”. Степан називає її “міністром”. Вона сама керує головлевским маєтком, у витратах скупа, із сусідами не дружить. Вона вимагає слухняності від дітей. Її норовистість не зустрічає протидії в головлевском сімействі.
Вона виправдує “самовладдя” вищими інтересами сім’ї; користується релігійними й життєвими заповідями. Характерні її мовні звороти: “викину йому шматок”, ” буркали-те свої прогледів…” Вона показує, як важко їй керувати господарством: “…пари лошадочек запряжуть – я й плетуся трюх-трюх до Москви!” “Вона тільки тоді дихала вільно, коли була одна зі своїми рахунками й господарськими підприємствами, коли ніхто не заважав її діловим розмовам з бурмистрами, старостами, ключницями”. Вона терпляче збирала відомості про села, про відносини їхніх власників до опікунської ради й зненацька була на аукціонах. Але величезні запаси в коморах, сараях, коморах псувалися, сім’ї не діставалися. Степан говорить: “Скільки, брат, вона добра перегноїла – пристрасть!..” Чоловіка свого вона має за ніщо, нехтує.
Чоловік називав її “ведьмою” і “чортом”, а вона його – “безструнною балалайкою”, “вітряним млином”.
Природне почуття любові до дітей у неї атрофировалось. Реакція Орисі Петрівни на смерть дочки виразилася в невдоволенні тим, що покійниця залишила їй “своїх двох щенят”, тобто Анниньку й Любиньку.
Коли Степан прожив куплений йому матір’ю будинок у Москві, Орися Петрівна стала побоюватися, що син “знову сяде на шию”. Степан загинув. “Перший удар владності Орисі Петрівни був нанесений не тільки скасуванням кріпосного права, скільки тими готуваннями, які передували цьому скасуванню”. Орися Петрівна жахом сприймає ці слухи: “… що я без поганок-те без своїх робити буду?”
На початку другого розділу Салтиков-Щедрін пише: “Сімейна твердиня, споруджена невтомними руками Орисі Петрівни, звалилася, але звалилася до того непомітно, що вона, сама не розуміючи, як це трапилося, зробилася співучасницею й навіть явним двигуном цього руйнування, сьогодення душою якого був, зрозуміло, Порфишка-Кровопивец”.
В Орисі Петрівни усе ясніше виникає розуміння ущербності її життя. У главі “По-родинному ми бачимо поступовий перехід до покірності й підлесливості нахлібниці”. Людяність зайнялася в ній.
Вона співчутливо поставилася до наміру внучки виїхати, її торкнуло тяжке становище. На прикладі Орисі Петрівни письменник показав нам розпад родинних відносин і історичну приреченість паразитичного класу
(1 votes, average: 5.00 out of 5)