Зображення природи в ліриці О. С. Пушкіна
Зображення природи займає особливе місце у творчості О. С. Пушкіна. Поет відкрив для читачів дивовижні картини природи середньої смуги Росії, південного краю, красу морських стихій. Росія була частиною життя поета. Він народився, виріс і залишався відданим її природі все життя. У ранній період своєї творчості Пушкін розвивав традиції В. А. Жуковського в створенні ліричного пейзажу.
Ліричний герой віршів Пушкіна-це людина, що захоплюється простором і красою російської природи, глибоко відчуває її, співпереживають їй, що шукає в природі спокою
У 1819 році було написано вірш “Село”, в якому передані картини мирної сільської природи:
Тут бачу двох озер Лазурне рівнини,
Де вітрило Рибар біліє іноді,
За ними ряд пагорбів і ниви смугасті,
Вдалині розсипані хати,
На вологих берегах бродять стада…
Опис природи дано в дусі сентиментальної ідилії, у світлих спокійних тонах.
Для ранньої творчості поета характерно зображення природи в дусі романтизму, де краєвид відповідає душевному стану ліричного героя. Так, першою “нічний” Елегія Пушкіна є “згасла денне світило”.
Де музи ніжні мені таємно посміхалися,
Де рано в бурях одцвіла
Моя загублена молодії…
Ліричний герой мріє про “чарівних краях”, куди прагне “з хвилюванням і тугою”. Виразні епітети: “втрачена молодії”, “хвилинні друзі” – підсилюють мотив печалі, жалю і туги, в той час як інші: “чарівні краю”, “межі Далекого”, “оманливі моря” – підкреслюють думку про примарною нездійсненністю “знайомої мрії “. Поет точно передав рух людської душі: “Душа кипить і завмирає”. Частий повтор деяких рядків підсилює мотив вічності, що відбувається:
Шуми, шуми, слухняне вітрило,
Хвилюйся піді мною, похмурий океан…
Образ стихії присутня і в інших романтичних віршах Пушкіна. Розставання з морем, що уособлює свободу, тема елегії 1824 “До моря”:
Прощавай, вільна стихія!
Востаннє переді мною
Ти катішь хвилі голубі
І блещешь шиєю красою.
Звертаючись до моря, ліричний герой обіцяє:
… Не забуду
Твоєї урочистої краси
І довго, довго чути буду
Твій гул у вечірні години.
Уміння показати красу навколишньої природи, передати читачеві її чарівність відрізняють вірші Пушкіна, написані в жанрі пейзажної лірики, з позицій реалізму.
Одним з них є вірш “Осінь” (1833), написаний у жанрі уривка. У вірші зображені всі пори року, але особливе місце поет відводить осені – своєму коханому пори року:
Похмура пора! Очей зачарування!
Приємна мені твоя прощальна краса –
Люблю я пишне природи в’янення,
У багрец і золото одягнені лісу.
У вірші зображений конкретний краєвид середньої смуги Росії. Поет відчуває приплив творчих сил: “І думки в голові хвилюються в відвазі, і рими легкі назустріч їм біжать”. У вірші дається образне порівняння творчого процесу з дрімають, нерухомим кораблем, який раптом ожив і готується до плавання:
… – І вітрила надулися, вітру повні;
Громада рушила і розсікає хвилі.
Пливе. Куди ж нам плисти?
Ліричний герой проводить думку про те, що поетичне натхнення непідвладне людині та її розуму, воно приходить само собою, джерело його – невідома сила.
Восени був відкритий Ліцей, у якому навчався поет протягом шести років. Тому з осінню у поета тісно пов’язане і почуття дружби. Цей зв’язок відображена у вірші “19 жовтня” 1825:
Безмовно ліс багряний свій убір,
Сребро мороз увянувшее полі,
Прогляне день як ніби мимоволі
І сховається за край окружних гір…
Не тільки “багрец та золото” осінніх лісів полонили Пушкіна, але й снігу суворої зими, її веселі свята:
Суворою зимою я більше задоволений,
Люблю її снігу.
Зимовим пейзажем милується поет і у вірші “Зимовий ранок” (1829). Епітети: “день чудесний”, “прозорий ліс”, “веселий тріск”-створюють картину морозного сонячного ранку. Різноманітність і багатство фарб в описі зимової природи допомагають побачити дієслова: “ліс чорніє”, “ялина крізь іній зеленіє”. Веселої тональністю пройнятий цей вірш:
Мороз і сонце; день чудовий!
Під блакитними небесами
Чудовими килимами,
Виблискуючи на сонці, сніг лежить…
Зовсім іншим настроєм пройнятий вірш “Зимовий вечір” (1825):
Буря мглою небо криє,
Вихори снігові крутячи;
Те, як звір, вона завиє,
Те заплаче, як дитя…
“Старих халупці” навіває сумні думки про “бідної юності” поета Єдиним його другом в даній ситуації є “добра подружка” няня Аріна Родіонівна. Природа у вірші втілені, вона діє як жива людина.
Тієї ж сумом пройнятий і вірш “Зимова дорога”, написане в 1826 році:
Щось чується рідне
У довгих піснях візника:
Те роздолля молодецькі,
Те серцева туга…
Ритм вірша відповідає рівномірному бігу коні по засніженій рівнині.
Картини природи часто наводять поета на філософські роздуми про сенс життя, про людське буття; кругообіг в природі наводить його на думку про закономірності зміни поколінь людей. Все це знайшло вираз у вірші “Знову я відвідав…” (1835), написаному після відвідування Михайлівського, де він “провів вигнанцем два роки непомітних”. Поет згадує померлу няню, “горб лісистий”, де колись сидів “нерухомий”.
Прекрасна природа виступає контрастом убогій життя людей. Поет звертає увагу на три сосни:
Стоять – одна віддалік, дві інші
Одне до одного близько.
“Млада гай”, розрослася за десять минулих років, стає символом нових поколінь, нового життя. Слова поета звернені до нащадків, які досягнуть більшого, ніж друзі-сучасники Пушкіна, декабристи. Саме їм судилося здійснити мрії про “вольності святий”.
Пейзаж гармонійно поєднується з дійсністю в ліриці Пушкіна. Це відзначав в своїй критичній статті В. Г. Бєлінський. За його словами, “поезія Пушкіна дивно вірна російської дійсності, зображує чи вона російську природу чи російські характери”.
Зображуючи природу, поет ішов від традицій класицизму до романтизму, на зміну якому прийшов реалізм. У творчості Пушкіна присутня як романтичний, так і реалістичний пейзажі, але всі картини створені справжнім майстром – живописцем.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)