Чарльз Діккенс. Життя і творчість
ДІККЕНС ЧАРЛЬЗ (Dіckens, Charles) (1812-1870) – один із самих знаменитих англомовних романістів, прославлений творець яскравих комічних характерів і соціальний критик.
Чарльз Джон Хаффам Діккенс народився 7 лютого 1812 у Лендпорте біля Портсмута. У 1805 його батько, Джон Діккенс (1785/1786-1851), молодший син дворецького й економки в Кру-Холле (графство Стаффордшир), одержав посаду клерка у фінансовому керуванні морського відомства. У 1809 він женився на Елізабет Барроу (1789-1863) і був призначений на Портсмундську Верф.
Чарльз був другим з восьми дітей. У 1816 Джон
Читати Чарльза навчила мати, якийсь час він відвідував початкову школу, з дев’яти до дванадцяти років ходив у звичайну школу. Не по роках розвинутий, він з жадібністю прочитав усю домашню бібліотечку дешевих видань.
У 1822 Джон Діккенс був переведений у Лондон. Батьки із шістьма дітьми в страшному нестатку тулилися в Кемден-Тауні. Чарльз перестав ходити в школу; йому доводилося відносити в заставу срібні ложки, розпродавати сімейну бібліотеку, служити хлопчиком на побігеньках.
У дванадцять років він почав працювати
Біля двох років Чарльз відвідував приватну школу за назвою Академія Веллінгтон-Хаус.
Працюючи молодшим клерком в одній з адвокатських контор, Чарльз почав вивчати стенографію, готуючи себе до діяльності газетного репортера. До листопада 1828 він став незалежним репортером суду Докторс-Коммонз. До свого вісімнадцятиліття Діккенс одержав читацький квиток у Британський музей і прийнявся ретельно поповнювати свої знання. На початку 1832 він став репортером “Парламентського дзеркала”(“The Mіrror of Parlіament”) і “Тру сан” (“The True Sun”).
Двадцятилітній юнак швидко виділився серед сотні завсідників репортерської галереї палати громад.
Любов Діккенса до дочки керуючого банком, Марії Біднелл, зміцнила його честолюбні прагнення. Але сімейство Біднеллів не харчувало розташування до простого репортера, батьку якого довелось сидіти в борговій в’язниці. Після поїздки в Париж “для завершення утворення” Марія охолонула до свого шанувальника.
У плині попереднього року він почав писати белетристичні нариси про життя і характерні типи Лондона. Перший з них з’явився в “Манслі мегезін” (“The Monthly Magazіne”) у грудні 1832. Чотири наступних вийшли протягом січня – серпня 1833, причому останній був підписаний псевдонімом Боз, прізвиськом молодшого брата Діккенса, Мозеса. Тепер Діккенс був постійним репортером “Морнінг хронікл” (“The Mornіng Chronіcle”), газети, що публікувала репортажі про значні події у всій Англії. У січні 1835 Дж.
Хогарт, видавець “Івнінг хронікл” (“The Evenіng Chronіcle”), попросив Діккенса написати ряд нарисів про міське життя. Літературні зв’язки Хогарта – його тесть Дж. Томсон був другом Р. Бернса, а сам він – В. Скотта і його порадником у юридичних питаннях – зробили глибоке враження на починаючого письменника.
Провесною того ж року він обручився з Кетрін Хогарт. 7 лютого 1836, до двадцатичетирьохліття Діккенса, усі його нариси, у т. ч. трохи що не публікувалися раніше добутків, вийшли окремим виданням за назвою Нариси Боза (Sketches by Boz). У нарисах, найчастіше не до кінця продуманих і трохи легковажних, уже видний талант починаючого автора; у них порушені майже всі подальші Діккенсовские мотиви: вулиці Лондона, суди й адвокати, в’язниці, Різдво, парламент, політики, сноби, співчуття бідним і пригнобленим.
За цією публікацією пішла пропозиція Чапмана і Холу написати повість у двадцятьох випусках до комічних гравюр відомого карикатуриста Р. Сеймура. Діккенс заперечив, що Записки Німрода, темою яких служили пригоди невдачливих лондонських спортсменів, уже приїлися; замість цього він запропонував написати про клуб диваків і настояв, щоб не він коментував ілюстрації Сеймура, а той зробив гравюри до його текстів. Видавці погодилися, і 2 квітня був виданий перший випуск Піквікського клубу. За два дні до цього Чарльз і Кетрін одружилися й поселилися в холостяцькій квартирі Діккенса. Спочатку відгуки були прохолодними, та й продаж не обіцяв великих надій.
Ще до появи другого випуску покінчив життя самогубством Сеймур, і уся витівка виявилася під погрозою. Діккенс сам знайшов молодого художника Х. Н. Брауна, що став відомий під псевдонімом Фіз. Число читачів росло; до кінця видання Посмертних записок Піквикського клуба ( що виходив з березня 1836 по листопад 1837) кожен випуск розходився в кількості сорока тисяч екземплярів.
Посмертні записки Піквикського клуба (The Posthumous Papers of the Pіckwіck Club) представляють собою заплутану комічну епопею. Її герой, Семюел Піквік, – це безжурний Дон-Кіхот, пухкий і рум’яний, котрого супроводжує спритний слуга Сем Уеллер, Санчо Панса з лондонського простолюду. Вільно наступні один за іншим епізоди дозволяють Діккенсу представити ряд сцен з життя Англії і використовувати усі види гумору – від грубого фарсу до високої комедії, рясно приправленою сатирою. Якщо Піквік і не має досить виражений сюжет, щоб називатися романом, то він, безсумнівно, перевершує багато романів зачаруванням веселості і радісним настроєм, а сюжет у ньому просліджується не гірше, ніж у багатьох інших добутках того ж невизначеного жанру.
Діккенс відмовився від роботи в “Хронікл” і прийняв пропозицію Р. Бентлі очолити новий щомісячник, “Альманах Бентлі”. Перший номер журналу вийшов у січні 1837, за кілька днів до народження першої дитини Діккенса, Чарльза молодшого. У лютневому номері з’явилися перші розділи Олівера Твіста (Olіver Twіst; довершений у березні 1839), початого письменником, коли Піквик був написаний лише наполовину.
Ще не закінчивши Олівера, Діккенс прийнявся за Ніколаса Нікльбі (Nіcholas Nіckleby; квітень 1838 – жовтень 1839), чергової серії в двадцятьох випусках для Чапмана і Холу. У цей період він написав також лібрето комічної опери, два фарси і видав книгу про життя знаменитого клоуна Гримальді.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)