Цветопись у портреті міста у романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”
Тут буде місто закладене На зло гордовитому сусідові.
О. С. Пушкін. Мідний вершник
Петербург… Місто, зведений на болотах, побудований на костях тисяч людей, породження надлюдського генія великого Петра, що дерзнуло кинути виклик самій природі. Точно так само кидає виклик людській природі Родіон Розкольників.
Саме тут, у Петербурзі, на якому лежить печатка прокльону, він виношує свою дивовижну ідею. Дія роману “Злочин і покарання” розвертається не на площі з фонтанами й палацами й не на Невському проспекті, що був для сучасників
У цьому місті постійно відбуваються трагедії: з моста на очах у Раскольнікова п’яна жінка кидається у воду й тоне, під колісьми франтівської панської коляски гине Мармеладов, на проспекті перед каланчею кінчає життя самогубством Свидригайлові, на бруківці минає кров’ю
Ці деталі відбивають безвихідну атмосферу існування головних діючих осіб роману, стають провісниками недобрих подій.
Провісником недобрих подій є також червоні кольори. За півтора місяця до вбивства Розкольників відправляється закласти “маленьке золоте колечко із трьома якимись червоними камінчиками” – подарунок сестри на пам’ять. “Червоні камінчики” стають як би провісниками неминучого пролиття крові. Колірна деталь повторюється: червоні одвороти на чоботах Мармеладова зауважує Розкольників, думки якого наполегливо вертаються до злочину…
Ока Раскольнікова вже звикли “до міського пилу, до звістки й до величезним що тіснять і давлять будинкам”. Огидні не тільки вулиці, мости й двори, але й житла героїв роману – “злиденні, принижені й ображені”. Гнітюче враження роблять численні й докладні описи кривих сходів, низьких площадок і сірих кімнат-кліток. У такій малюсінькій комірці, більше похожий на “труну” або “шафа”, де “от-от стукнешся головою об стелю”, тягне своє існування головний герой. Не дивно, що тут він відчуває себе задавленим, забитим і хворим, “твариною тремтячої”.
У самім повітрі Петербурга немов розчинена якась згубна й нездорова пристрасть. Атмосфера безвихідності, зневіри й розпачу, що панує тут, знаходить лиховісні риси в збудженому мозку Раскольнікова, його переслідують образи насильства й убивства. Він – типове породження Петербурга, він, як губка, усмоктує отрутні випари смерті й тління, і в душі його відбувається розкол: у той час як його мозок виношує ідею вбивства, серце переповняє біль за страждання людей. Він не замислюючись віддає останню копійку попавши у лихо Катерини Іванівні й Соні, намагається допомогти матері й сестрі, не залишається байдужим до незнайомої повії на вулиці.
Але проте розкол у його душі занадто глибокий, і він переступає рису, що відокремлює його від інших людей заради того, щоб “зробити перший крок” в ім’я “загального щастя”. Розкольників, загордившись себе надлюдиною, стає вбивцею, як ніколи став убивцею й катом саме це місто. Його чудові палаци коштують на костях десятків тисяч людей, їхні передсмертні стогони й прокльони застигли в його вишуканій архітектурі.
Петербург не раз ставав діючою особою російської художньої літератури. О. С. Пушкін склав гімн великому місту в “Мідному вершнику”, лірично описав його чудові архітектурні ансамблі, сум раки білих ночей в “Євгенії Онєгіні”. Але поет почував, що Петербург неоднозначний:
Місто пишний, місто бідний, Дух неволі, стрункий вид, З від небес зелено-блідий, Казка, холод і граніт…
B. М. Бєлінський у листах визнавався, як ненависний йому Пітер, де так важко й болісно жити. Петербург у М. В. Гоголя – перевертень із подвійною особою: за парадною
Красою схована вкрай бідне й убоге життя. Тільки що ми познайомилися з Петербургом Достоєвського. Можна зробити висновок, що всі разом: пейзажні картини Петербурга, сцени його вуличного життя, інтер’єри “кутів” – створюють загальне враження міста, що ворожий людині, тіснить, давить його, створює атмосферу безвихідності, штовхає на скандали й на злочини. Традиції зображення Петербурга були продовжені такими чудовими поетами, як А. Ахматова й О. Мандельштам. У кожного з них теж своє місто.
У творах Ахматової її улюблене місто представлене гарним і величним, як у Пушкіна. Місто Мандельштама – моторошнуватий-чорний, ближче до тому, як його зобразив Достоєвський:
Ти вернувся сюди, так ковтай же скоріше Риб’ячий жир ленінградських річкових ліхтарів. Дізнавайся ж скоріше грудневий день, Де до лиховісного дьогтю жовток.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)