ФЕДЬКОВИЧ ЮРІЙ
ФЕДЬКОВИЧ ЮРІЙ (08.08.1834, с. Сторонець-Путилів, тепер м. Путила Чернівецької обл. – 1 1.01.1888, Чернівці) – письменник, редактор, публіцист, педагог.
Син спольщеного управителя поміщицьких маєтків Адальберта Гордииського де Федьковича та Анни з дому православного священика Ганіцького. Хрещений за латинським обрядом, одержав ім’я Осип Домінік; і згодом, перейшовши в православ’я, став Юрієм. Виховувався в атмосфері давнього гуцульського села, зачарований піснями й казками сестри Марії’.
Світлу згадку в житті юнака лишив “молдовський”
У 1846 – 1848 рр. навчався в Чернівецькій німецькій нижній реальній школі.
1852 р. під тиском батька вбрав мундир рекрута, змінивши його згодом на оберлейтенантський. Пережите в війську стало згодом значущим художнім матеріалом; “болі, тугу, надії й розчарування рекрутського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто інший” (І. Франко). Користувався в літературній праці спершу німецькою мовою (збірка “Gedichte”, 1865), не
Жовнірська “думочка” “Нічліг”, написана під час походу в Італію 1859 р., започаткувала антимілітаристський тематичний блок і національно-народний напрям поезії Юрія Федьковича. “Золотий лев”, “Рекрут”, вірш і поема “Дезертир”, “Під Маджентов”, “Трупарня” та інші твори за співдії поетики гуцульських співанок і навіянь автобіографізму відтворили трагізм долі українських синів, одірваних од родини, рідного краю і посланих воювати на чужину за чужі інтереси.
Гуманістичне неприйняття мілітаризму тут поєднується з почесністю обов’язку “осударю служить в уланськім наборі”. Поеми “Новобранчик” і “Дезертир”, які І. Франко назвав “короною всієї поетичної творчості Юрія Федьковича, вирізняються національно-патріотичним пафосом; автор віщує краще майбутнє “Україні – матері”.
Чернівецька пора (1859 – 1861) прикметна входженням у коло української інтелігенції. Результатом стала публікація перших українських віршів Юрія Федьковича в брошурі “Слово на слово до редактора “Слова” (1861). Наступного року вийшла збірка “Поезії Іосифа Федьковича”, яка принесла авторові популярність. Перейнявши національні ідеали “Кобзаря”, романтичну віру в силу слова, визволення слов’ян (“Оскресни, Бояне!”), письменник підніс вірність Україні (“Мій сардак”) і любов до “малої батьківщини” (“Буковина”), остеріг усіх “мучителів народу” (“Посланіє на Україну”). Яскраво романтичні характерами й подіями є епічні писання “Довбуш”, “Юрій Гінда”, “сміливою і революційною” (І.
Франко) – поема про повстання 1848 р. “Лук’ян Кобилиця”. Художній світ Юрія Федьковича включив і заперечення світу, в якому бракує християнської любові до ближнюю (“Пречиста Діво, радуйся, Маріє…”), релігійний компонент (пісня “Марія” – про Пречисту), кришку зрадників України (“Сему-тому, хто цураєсь свою дому”) та її ворогів, у тому числі “москвофілів” і царя (“Страж на Русі”), пейзажні та інтимні акорди, вияви солідарності збройної боротьби південних слов’ян проти турків. Автор збірок “Поезїї” (Коломия, 1867 – 1868) і “Дикі думи” (Львів, 1877) культивував жанр мініатюри – “Окрушки”, тематично циклував вірші, що було новим, створив цікавого наскрізного ліричного героя – “гуцула – невіра” легіня Марка.
Був байкописцем, укладачем збірок “Руський лірник”, “Проскура”, “Коляда” та ін.
Як прозаїк дав імпульс “народовським” письменникам, розробляючи тему народного життя, творячи образ гордого й волелюбного гуцула. Часті в нього трагічні любовні колізії, зумовлені філософією серця, яке “годі навчити”, гарячими “природними” натурами (Василь, Ілаш – “Люба-згуба”, Іван і Василь – “Серце не навчити”), незіпсованими душею. Автор поетизує, дещо ідеалізуючи, гуцульські села і їхніх мешканців, вірних “старим руським порядкам”.
За цією ознакою образ Гуцульщини протиставлений навіть великій Україні, якою “орудував хто хотів та все їй своє набивав”; у верховинських легінів до різних асиміляторів “справа швидка: з креса та в груди”. Специфіку “Повістей Юрія Федьковича”, виданих М. Драгомановим 1876 р. у Києві, становить місцевий колорит, характери, вірні кодексові гірської честі, ліро – драматичний психологізм. Декотрі з цих рис перейшли в оповідання про військо і жовнірів (“Штефан Славич”, “Сафат Зінич” та ін.), у яких найвищим моральним принципом піднесено ідеальну дружбу й солідарність вояків -“камратів” – гуцула Шовканюка, словака Баї, зукраїнізованого німця Тайвера (“Три як рідні брати” – фактографічне оповідання).
У цих творах усе тієї ж романтичної напруги пристрастей розкривається й осуджується влада бездушних офіцерів, цивільних осіб.
Проза письменника розробила мотиви родинного життя (трагедійне оповідання “Хто винен?”), баладні колізії (“Стрілець”), виявила свій експериментальний характер у мініатюрі “Співанка”, набула характеру педагогічного анекдоту в оповіданні “Опришок”. У нарисі “Кобзар і жовнярі” белетристичними засобами відтворено потяг простих військовиків до Шевченкового слова як до відроджуючої національний дух купелі. Еволюція Федьковича-епіка в 80-х роках тяжіє до історизму (пригодницьке оповідання “з козацького життя” “Панич” осуджує кровопролиття) та казковості (“Лелії Могила, або Довбушів скарб”, “Максим Чудатий”), Оповідання “Жовнярка” (1887) передає тріумф “вічно морального закону”, коли “добре перемагає, а все погане і зле гине”: розкрадачів громадських грошей сільського старшину і писаря арештовано.
Художня проза Юрія Федьковича, продовжуючи й вивершуючи регіональну традицію (повісті М. Устияновича, новели – казки М. Шашкевича) і типологічно “впадаючи” в загальноукраїнський ансамбль “етнографічної інколи”, є свого роду святковою візитівкою Буковини, цінна гуманістичною увагою до народного життя, типами “героя – правдолюба” – “дорогим матеріалом для спізнання людської душі” (С. Єфремов), майстерністю асоціативної поетики (у нього краєвид може бути засобом вистудіюванім українства, як-от: “Пливе Дністер тихий, як той руський народ, широкий, як його думка, глибокий, як його рани”), багатством мовних ресурсів.
Значне місце у творчому доробку Юрія Федьковича посідає оригінальна й перекладна драматургія. Вже з мелодрами “Керманич, або Стрілений хрест” (прозою – 1876 р., віршова редакція – 1882 р.) дія концентрується навколо символічного предмета, ставленім до якого навіть формує долю персонажів. П’єса прикметна також моментом гуцульського месіанізму: прийде час, і заклятий у Сокільську скелю король Гуцул устане й поверне українські славу та волю.
Романтична монументальна трагедія “Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест” мала 3 редакції, в тому числі німецькомовну, яку німецький поет і видавець Е. Нойбауер ставив вище за Шіллерового “Вільгельма Телля”. Вихідною й визначальною в творі є влада “щирого нашого гуцульського серця” над Олексою, з яким пов’язується складна любовна інтрига. Остаточно його загибель через ревниву Дзвінку знаменує крах мінливої донжуанівської природи.
Розкриття змагання народу за визволення від польської шляхти і єзуїтів урівноважене в трагедії боротьбою персонажів за володіння то пором (метафористичний відповідник влади) і хрестом (езотеричних знань), що завело автора вбік від об’єктивної основи довбушівської теми. Показове розв’язання проблеми польсько-українських стосунків: попри інтриги єзуїтів і їхнього годуванця-секретаря перемагають “святі завіти: Що рус і лях одної нені діти!” Архаїчна трагедія високого стилю має 1700 ямбічних віршів, демонструє багатство гуцульського діалекгу.
Історична трагедія “Хмельницький”, побудована на засновку протистояння між Богданом і московським послом Бутурліним, має характер “твору для читання”. Гетьман, порівняно з Довбушем, більше зосереджений на всенародних справах, але надто пасивний і рефлексійний.
Драматург здійснив ряд переробок п’єс інших авторів. Нa Буковину перенесено дію твору німця Е. Раупаха (“Запечатаний двірник” як комедія ситуацій показує посоромлення “фудульного” сільського війта) та “Приборкання непокірної” В. Шекспіра (“Як козам роги виправляють”). Переклав українською “Гамлета” й “Макбета”, а також драму Р. Готшаля “Мазепа”. Невідома доля оригінальної п’єси Федьковича “Мазепа”; нереалізованим залишився задум п’єси “Гонта”. Є в спадщині драматурга “іграшка в одній дії” “Так вам треба!”.
Останні роки письменника позначені самотністю, пригасанням літературних інтересів. Захоплений астрологією та окультними науками, написав німецькою мовою кабалістичні твори.
“Жива, правдива” (І. Франко) спадщина “буковинського Кобзаря” – визначне явище пошевченківської літератури. Значний слід полишив Юрій Федькович і на громадській ниві як редактор часопису “Буковина”, укладач “Букваря” та інших видань, як освітній діяч. Значення його художнього набутку полягає не тільки в створенні яскравих романтичних образів, а й у відкритті іномовному читачеві Гуцульщини.
Не лише в наданні імпульсів вітчизняній словесності (розвинутих І. Франком, О. Кобилянськохо, О. Маковеєм, Марком Черемшиною, Є. Ярошинською, Г. Хоткевичем), – а й у тому, що, відданий син свого народу, він присвятив перо кращому майбутньому України.
Літ.: Юрій Федькович у розвідках і матеріалах. К., 1958; Пазяк М. М. Юрій Федькович і народна творчість К., 1974; Українка Леся. Малорусские писатели на Буковине // Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. К., 1977. Т. 8; Франко І. Осип – Юрій Федькович: Кілька слів по поводу 25-літнього ювілею його літературної діяльності // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1982.
Т. 27; Франко І. Перше повне видання творів Федьковича // Там само; М. Й. Юрій Федькович. К., 1984; Бондар М. П. Юрій Федькович // Історія української літератури XIX ст.: У 3 кн. К” 1996.
Кн. 2.
В. Погребенник
(1 votes, average: 5.00 out of 5)