“Філософія болю і життєлюбства” (Дмитро Павличко) – Іван Франко
Підручник Українська література 10 клас
“Філософія болю і життєлюбства” (Дмитро Павличко)
У ліриці Франка потужно розвивалася не тільки громадянська лірика, а й інтимна. Це підкреслив Михайло Коцюбинський, аналізуючи збірку “Зів’яле листя”: “Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадянськими інтересами. У Франка є прекрасна річ – лірична драма “Зів’яле листя”. Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому
Франко – лірик високої проби, і його ліричні твори просяться часто в музику”.
У передмові до збірки “Зів’яле листя” (1896) автор зазначив, що поштовхом до написання лірики був щоденник юнака, розчарованого нерозділеним коханням. Проте Франко по-своєму трансформував поодинокі деталі, зізнання й настрої закоханого. Автор бажав, щоб читачі сприймали його поезію не в “автобіографічному ключі”, а як мистецькі творіння, що мають загальнолюдське значення.
Поет підкреслив їх “самостійне літературне
Михайло Брянський. Портрет Єлизавети Дараган
Прагнучи показати багатогранність почуттів героя, Франко використовує складну ліричну оповідь: ліричного героя, ліричного персонажа, власне автора, а також застосовує голоси кількох “Я”, що заявляють про себе в душі персонажа. Важливу роль відіграє проекція свідомого й підсвідомого героя, відлуння його внутрішніх “Я”. У такий спосіб розгортається романічна сюжетна лінія, тобто картина історії кохання, ліричний роман, в якому монологи, невласне пряме мовлення, потік свідомості, голоси героїв утворюють ліричну оповідь.
Композиція збірки. До збірки входять три “жмутки”, тобто цикли. Компонуючи книгу, Франко спирався не на хронологічний, а на тематичний принцип, щоб якнайповніше виразити своє бачення картини світу і почуттів закоханої людини. Кожен цикл складається із двадцяти творів, лише перший із них завершується ще й “Епілогом”. Оригінально визначив поет жанр збірки – лірична драма, що підкреслює драматичний сюжет розгортання в душі розчарованого героя усіх перипетій змагань із самим собою, зі своїм коханням, а також із зовнішнім світом.
Це свідчить про те, що збірка написана в річищі модерністської поетики.
У центрі ліричного сюжету книги – романтичний юнак, що скаржиться на неприхильність до нього дівчини, в яку закохався, тому зазнає розчарувань між горем і надією.
“Ой ти, дівчино, з горіха зерня”. Кохання цікавило Франка як вічна людська тема. У збірці “Зів’яле листя” важлива роль відводиться образу жінки, яка надихає героя на розвиток творчого начала в житті: “Ти найтайніший порив той, що бурить кров, підносить грудь”, “Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться”.
Такі звертання до коханої сприяють змалюванню ліричного героя-екзистенціала, що розмірковує над смислом буття, над особливостями свого духовного світу.
Значну естетичну функцію у вірші виконує пісенний паралелізм, лірична оповідь вибудувана з риторичних запитань: “Ой ти, дівчино, з горіха зерня, / Чом твоє серденько – колюче терня? / Чом твої устоньки – тиха молитва, / А твоє слово остре, як бритва?” Стилістично нейтральні слова серденько, слово в контексті твору набувають нового смислового наповнення, асоціюються не з чарівною, а холодною дівчиною, якій байдужі глибокі почуття ліричного героя. При цьому врода коханої змальовується в річищі фольклорної поетики, а тому протиставляється її норовистій вдачі, її серцю “колючому”, як шпички терня, словам гострим, як бритва. Проте ці порівняння не свідчать про важкий характер дівчини. Просто вона не кохає юнака, який безтямно любить її, захоплюється красою очей, котрі “сяють тим чаром, / Що запалює серце пожаром”, іменує милу “ясною зорею”.
Душевні переживання ліричного героя зображуються через багату образну палітру, а також контрастні суб’єктивні оцінки: “І чом твій усміх – для мене скрута, / Серце бентежить, як буря люта? // Ой ти, дівчино, ясная зоре! / Ти мої радощі, ти моє горе!” Митець характеризує ліричного персонажа за допомогою антонімів, поєднання кількох значень слів, внаслідок чого поетичний образ звучить багатоголосо. Прекрасним є кохання, його істинна сутність, без осягнення якої людина морально гине. Це шлях у світ справжніх цінностей, у світ гармонії, до самого себе і коханої.
Римування твору відповідає принципу римування в українському фольклорі – переважають морфологічні рими, тобто між собою римуються однакові частини мови: чаром – пожаром, зоре – горе та інші. Відтак музичне звучання строфи, гра тонів і напівтонів зливаються в органічну єдність, наповнюючи поезію особливим колоритом і створюючи своєрідний сплав музики й живопису, завдяки чому художній образ стає зримим і окресленим. Вірш увиразнюють паралелізм (“Ой ти, дівчино, ясная зоре! / Ти мої радощі, ти моє горе!”), а також лексичні анафори (” Ой ти, дівчино…”).
У вірші “Чого являєшся мені?..” кохання відтворено як складне явище культури, у світлі якого пізнається людина, її потаємне “Я”. Реальна, вигадана і неподілена любов – це світ, в якому живе герой. Перед його очима постає привабливий портрет коханої, таємничий духовний зміст її внутрішнього світу, уявлення героя про свій ідеал.
Євген Буковецький. Жіночий портрет
За жанром вірш – ліричний портрет, змальований крізь призму сну. Такі навіювання зумовлені палкою любов’ю ліричного героя до дівчини, яка не відповіла йому взаємністю, і прагненням назавжди позбутися образу винуватиці його душевних страждань. Перед внутрішнім зором персонажа постають деталі образу – очі, уста.
Епітети чудові, ясні, сумні очі, німі уста, порівняння (“немов криниці дно студене”) малюють у примхливому сплетінні загадковий образ милої, вишукані почуття. Поезія будується як монолог-сповідь героя, крізь призму якого розгортається ліричний сюжет. Риторичні запитання до дівчини звучать як нерозуміння: “Який докір, яке страждання, / Яке не сповнене бажання / На них, мов зарево червоне, / Займається і знову тоне / У тьмі?” Гама почуттів і переживань героя наростає з новою силою: закоханий не може виборсатися з потоку емоцій, логічно обгрунтувати свої намагання позбутися нав’язливого образу, назавжди стерти його зі свідомості, адже мила байдужа до світу його почуттів. Лірична оповідь у третій строфі контрастує з двома попередніми: герой не лише не може, а й не бажає вирвати з серця омріяний образ, прагне, аби він жив у його серці завжди, пестив його нездійсненні мрії: “О ні! / Являйся, зіронько, мені! / Хоч в сні! / В житті мені весь вік тужити – / Не жити”.
Ліричний герой самозречено буде кохати свою обраницю завжди.
У моделюванні поетичної картини світу і відтворенні гами почуттів персонажа важливу естетичну функцію відіграють тропи. Поет майстерно поєднує риму з анафорою, увиразнюючи емоційну наснаженість твору. Цій же меті підпорядковуються чоловічі рими з їх прикінцевим наголошеним складом. Це одностопні рядки з однієї словоформи: пісні – дні, а також з двох слів, які мелодійно зливаються у звукову цілісність: у сні, у тьмі, о ні. Досягається це за допомогою римування останніх слів рядків з попередніми: мені – у сні, німі – у тьмі, одні – голосні – пісні, а також – внутрішніх рим: ясні – сумні, мені – хоч в сні.
Мелодика вірша твориться і за допомогою асонансів, алітерацій, звукопису, зокрема 32 рядки, об’єднані римою ні, яка дає змогу висловлене героєм то стверджувати, то заперечувати.
Міжпредметні зв’язки. Поезії Франка перегукуються із “Дуїнянськими елегіями” Райнера Марії Рільке, віршами зі збірки “Квіти зла” Шарля Бодлера, ліричний герой якого, як і Франків персонаж, охоплений трагічною безвихідністю. Як і Бодлер (“Танець змії”, “Волосся”, “Похмуре небо”, “Запрошення до подорожі”), Франко так само змальовує образ коханої через виразні деталі.
У поезії “Волосся” французький поет описує шевелюру коханої кольору воронячого крила, яку називає “морем чорного дерева”. У своїх спогадах ліричний герой Бодлера, сп’янілий від кохання, занурюється в чорний океан волосся милої, зазнає щастя. У Франка постає образ коханої з погляду ліричного героя, який помічає “рум’яне личко”, “личко чудове”, “очі-красітки”, її І очі, “як те море, / Супокійне, світляне”, мов “криниця чиста І на перловім дні”.
Як і Бодлерівський герой, він веде уявну розмову з “дівчиною-зірничкою”, звертається до неї, називаючи її красунею, “правдивою любов’ю”.
“Безмежнеє поле в сніжному завою” за жанром – романс, мелодійний та експресивний. Хоч і гнаний долею, ліричний герой Франка не може примиритися з неподіленим коханням, прагне “обширу і волі”, хоча в його серці “нестерпні болі”, муки серця, прикра розлука. Він звертається до коня – символу лицарської волі: “Неси ж мене, коню, по чистому полю, / Як вихор, що тутка гуляє, / А чень, утечу я від лютого болю, / Що серце моє розриває”. Цей мотив підкреслює одинокість, сум героя, який прагне втекти від себе і свого горя, у такий спосіб вгамовуючи свої титанічні пристрасті.
Ліричний герой не знаходить собі місця в житті. Проте його ваблять рух, втеча, інший простір – простір серця, яке ніяк не може вгамуватися. Герой Франка – інтраверт, тобто психологічний тип особи, зануреної у внутрішній світ своїх переживань і роздумів, схильний замикатися в собі, жити своїми фантазіями.
Ліричний герой звертається до коханої, дівчини-зорі, яка зруйнувала “щастя власного підклад”. Через іпостась жінки – красуні, цнотливої і гордої, іронічної і суворої, холодної і жорстокої, розгортається картина шляху-страждання, пошуків і роздоріжжя, загалом філософія болю існування ліричного героя збірки. Поезії Франка побудовано у формі монологу ліричного героя, серед них можна виділити три групи монологів: монологічні роздуми (“Не надійся нічого”), монологи – оповіді героя про себе і свої почуття (“Я не надіюся нічого”), монологи-звертання (“За що, красавице, я так тебе люблю”).
Елегія “Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі” – один із шедеврів романсової лірики Франка. Твір вносить новий акорд у поліфонію почуттів закоханого. Ліричний герой несе у серці “замерле кохання”, “незгоєні рани, невтішні жалі”, які уподібнює зів’ялим листочкам, що вітром розвіються по світу. Це драма неподіленого кохання, сповнена тихої печалі, яка закарбувала на серці рубці, але герой готовий випити свою гірку чашу життя до дна: “Ті скарби найкращі душі молодої / Розтративши марно, без тями, / Жебрак одинокий, назустріч недолі / Піду я сумними стежками”. Образ одинокого юнака, що загубив кохання і став жебраком у долі, набуває глибокого загальнолюдського змісту.
Улюбленими народними романсами стали вірші “Ой ти, дівчино…”, “Чого являєшся мені у сні”, “Як почуєш вночі край свойого вікна…”, покладені на музику композиторами Анатолієм Кос-Анатольським, Миколою Левицьким, Яковом Лопатинським, Яковом Степовим, Григорієм Майбородою.
Для реалізації свого мистецького задуму в “Зів’ялому листі” Франко використовує низку жанрових різновидів лірики: пісню, романс, сонет, елегію, сюжетний ліричний вірш, вірш-візію, портрет, філософську медитацію, в яких досягає лаконізму, суворо-сфокусованої емоційної виражальності. До пісень та романсів відносимо вірші “Зелений явір, зелений явір”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”, “Червона калина, чого в лузі гнешся?”, “Ой ти, дубочку кучерявий”, “Ой жалю мій, жалю”, “Отсе тая стежечка” та інші. Вони написані в річищі поетики народних пісень. Тому ліричні сюжети сягають глибокої давнини, язичницького міфомислення, згадок про поклоніння наших предків Ладі – богині світової гармонії, Великій Матері всього сущого, родючості, кохання і шлюбу, Купайлові – богові молодості, шлюбу і краси, іншим богам східних слов’ян.
У такий спосіб з’являються міфопоетичні образи-символи матері-землі, калини, голубки, долі тощо.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)