Григорій Сковорода і Василь Барка
Вплив Григорія Сковороди на Василя Барку вартий окремого коментарю. Багато критиків відзначає авторитетність, якщо не культовість, найвидатнішого барокового мислителя й поета України для Василя Костянтиновича, саме так – не меншою мірою на спосіб життя, ніж на творчість. Оксана Гринів відносить Барку (з психологічного боку) до типу сковородинської людини.
Характеризуючи релігійність Барки як авторську й нетрадиційну, Богдан Рубчак указує на спільне зі Сковородою філософське підгрунтя його вчення. Незвичність постаті В. Барки (“він
Потрібен творчий подвиг. [Наукові] конференції загалом мало що дають тепер. Багато галасу. Достоєвський колись ставив питання про потребу освіченості.
Автори [художніх творів] повинні стояти на вершині духовності. Освіченість не в університетському дипломі, а в умінні бачити великі істини, [тобто,] у розумінні святого [апостола] Павла, – істини Божого помислу. Окрім Біблії, нема дороги до творчості. Це вершина мислення”.
У Барчиних творах сковородинські пріоритети помітні у прагненні жити в мирі, мати мале місце для власного щастя, самозосередженні, “приватнім” житті, утечі з міста задля духовного розвитку. Цікаве прочитання ідеалу сковородинської людини помічаємо в романі “Рай”. Батько Антона Никандровича Споданейка-Віконника – богослов, теософ, – покинув посаду й став вести мандрівне життя – “ходіння в народ”: заводив довгі розмови про духовні речі, і діди наче сповідалися, що в них на серці. Ось опис похорону старого Споданейка: “Були й ченці в охайній чорній одежі, з строгим виразом на прозорих обличчях, і люди науки, і ремісники, військові, діди з хуторців, міщани, просто і траурно одягнені, – відчували, що втратили того, хто був їхньою совістю”.
Барка розуміє справжній спосіб життя як чернечий шлях, що помітно в заповіті старого Споданейка синові: потрібен подвиг, щоб знищити деякі зв’язки з буденністю. Споданейко стверджує, що зрікся всього, бо правда дорожча. І в його сина Споданейка-Віконника улюблена книга – писання Сковороди. Філософ, на погляд Антона Никандровича, мав рацію, перевівши філософські шукання в інший план: духовного подвижництва серед самого життя, однак без того, щоб “датися світові в руки”, поступитись його спокусам.
Письменник показує, що навіть і серед широкої української інтелігенції на початку 1940-х років тривали суперечки щодо вчення Сковороди (тут, зрозуміло, йдеться про “мораль” Пісні першої зі збірки “Сад божественних пісень”): “Ще ніхто не відкупився і не відмолився, ні цар над царями, ні чернець між ченцями, ні раб під рабами. Виходить, найважніше: якщо вмирати, то чесною смертю людською, а не собачою. Для цього треба жити по-людському”.
За Баркою, той, хто живе “по-людському”, духовний чоловік Сковороди – має боротися проти зла. Саме ця боротьба письменника й становить його розлоге моральне вчення.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)