Ідейний зміст роману Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”
Не убий! Заповідь Христа Серед безлічі творів Достоєвського (“Біси”, “Брати Карамазовы”, “Бідні люди”, “Підліток”, “Ідіот” і інші) одним з перших є “Злочин і покарання”. У цьому добутку розкривається творчий мир автора як особлива реальність, як живий духовний організм, де має значення буквально всі, тобто будь-який дріб’язок, незначні подробиці.
Джерела роману йдуть у минуле Достоєвського, коли він був на каторзі. 9 жовтня 1859 року Достоєвський пише своєму братові, що він вирішує писати книгу, що в цю книгу
Він знав, що “Злочин і покарання” остаточно затвердить його ім’я. З незвичайною силою вдалося Достоєвському виявити в романі небезпека для людини, що прагне бути особливим. Величезна трагічна міць роману, всебічне викриття буржуазної ідеї “надлюдини”, глибоке відтворення соціальних умов життя столичної бідноти, справжній демократизм і гуманізм письменника, його співчуття принижен і ображеним зробили “Злочин і покарання” однієї з вершин реалістичних романів XIX століття. Але питання, які хвилювали й мучили Родіона
Роман “Злочин і покарання” був задуманий спочатку у формі сповіді Раскольникова, але на каторзі Достоєвський зіштовхується із сильними особистостями, які вплинули на його подальші міркування. В 1859 році роман не був початий, виношування задуму тривало ще шість років. За цей час Достоєвський написав “Принижені й ображені”, “Записки з мертвого будинку”, “Записки з підпілля”.
Основні Теми цих добутків – тема бідних людей, тема бунту й героя-індивідуаліста, які синтезувалися потім у романі “Злочин і покарання”. Темою роману стало зображення вбогості принижених і ображених людей, усього нелюдського. Проблеми, які Достоєвський показав у своєму добутку, дуже численні
Це й соціальні умови, і життєві протиріччя, що ведуть до загибелі людини, і взаємозв’язок особистості й суспільства, і моральна відповідальність за злочини, і проблема наполеонизма, і індивідуалізм, і гуманізм, і закон і людина, і бунт і смиренність, і бідність і вбогість, і пияцтво й проституція, і багато чого іншого. У романі закладена ідея зіткнення двох ідеологій, двох моральних законів (помилкової й щирого) і норми, що випливають звідси, поводження. Дія роману відбувається печенею влітку 1865 року. Петербург Достоєвського – похмуре, сире місто, але все-таки прекрасний, котрий письменник любив своєю болісною любов’ю
Контрасти столиці показали до Достоєвського Пушкін, Гоголь, Некрасов, але в Достоєвського ці контрасти особливо оголені, що пояснюється особливістю Петербурга в 60- 70-е роки, коли місто в результаті швидкого розвитку капіталу розбудовувався, розростався за рахунок игорных. будинків, банкірських контор, заводів… Але в Достоєвського немає представників вищого суспільства, так само як і немає людей робітничого класу, у той час як тисячі мужиків ішли в Питер. Така выборочность у Достоєвського не випадкова й пояснюється моральними проблемами роману. Саме в “середніх” верствах населення особливо відчувалася безвихідність положення
Саме тут проходить та грань, за якої можна було стати катом або жертвою. Саме тут панували голод і вбогість. В оповіданні Мармеладова в трактирі показана різниця між бедным і жебраком. У бідності людин зберігає шляхетність почуттів, тобто зберігає власне достоїнство, а в убогості він перестає поважати в собі людини, доходить до крайнього ступеня морального падіння
На прикладі сім’ї Мармеладовых Достоєвський із клінічною точністю психіатра розкриває психологічну вбогість. Убогість породжує злочини, безпробудне пияцтво, що обесчеловечивает чоловіка, і проституцію, що обесчеловечивает жінку. Всі герої шукають виходу із залізних тупиків.
Шукає його й Розкольників. Йому двадцять три роки
Гострий, глибокий розум філософського складу. Він один з багатьох, хто без заклику приходить на допомогу. Він урятував з полум’я дітей, віддає вбогі гроші батькові померлого товариша, віддає останні гроші сім’ї Мармеладовых. Мати й сестра душі не сподіваються у своєму Роді, визнають його перевагу, виходить, Розкольників – не якийсь пересічний, тривіальний убивця, що беззвітно робить убивства, а здатний аналізувати свої думки, почуття, учинки, але одна помилкова ідея опанувала і його свідомістю
Знайшла вихід і старуха-процентщица. Титулярна радниця, що дає гроші під стан, живе на “жидівські” відсотки. Вона глуха, дурна, хвора, жадібна, тримає в робітницях свою сестру й ні до чого не придатна.
Для чого вона живе? Чи корисна вона хоч кому-небудь?.
Саме ці питання збивають парубка, він вирішує вбити її, обібрати, для того щоб зробити счастливее свою матір, що живе в повіті, позбавити сестру, що живе в компаньйонках в одних поміщиків, від сластолюбних домагань глави маєтку. Він хоче одержати владу, щоб повністю присвятити себе служінню людям. Тільки Достоєвський глибше проникає в душу злочинця й за ідеєю оман доброго серця – “убивства заради любові до людей”, “влади заради добрих справ” – відкриває найстрашнішу й дивовижну ідею – “ідею Наполеона”, ідею влади заради влади, що розділяє людство на дві нерівні частини: більшість – “тварин тремтяча” і меншість – “владарі”, покликані від народження керувати більшістю, що коштують поза законом і мають правом, як Наполеон, в ім’я потрібних йому цілей переступити через закон і порушити божественний мир і порядок
Достоєвський багато думає над “Злочином і покаранням”, і нарешті в остаточній редакції ідея Наполеона повністю дозріває. Отже, у творчому процесі, у виношуванні задуму “Злочину й покарання”; в образі Раскольникова зштовхнулися дві протилежні ідеї: ідея любові до людей і ідея презирства до них. Достоєвськийий вирішє зберегегти обидвіидві ідеїї, показати людину, у якому, як говоритить Разумихин про Раскольникове, дв протилежні характеру по черзі переміняються.
Так само болісно шукав Достоєвський і фінал роману. В одній із чорнових записів значиться: “фінал роману
Розкольників застрелитися йде”, але це був фінал тільки для “ідеї Наполеона”. Письменник намічає фінал і для любові. Коли сам Христос рятує раскаявшегося грішника: “Ведення Христа.
Прощення просить у народу”.
Але який кінець людини, що соединили в собі обоє протилежного початку? Достоєвський прекрасно розуміє, що Розкольників не прийме ні авторського суду, ні юридичного, ні суду власної совісті. Лише один суд прийме Розкольників – “вищий суд”, суд Сонечки Мармеладовой. Таким чином, ідейний зміст роману підпорядкований головному і єдиному завданню – відродженню Раскольникова, рятуванню надлюдини від злочинної теорії, прилученню його до миру інших людей
(1 votes, average: 5.00 out of 5)