МАЛИЙ І КАРЛСОН, ЩО ЖИВЕ НА ДАХУ – АСТРІД ЛІНДГРЕН
АСТРІД ЛІНДГРЕН
МАЛИЙ І КАРЛСОН, ЩО ЖИВЕ НА ДАХУ
У місті Стокгольмі, на звичній собі вулиці, у звичайному собі будинку, мешкає звичайна собі родина Свантесонів: звичайний собі тато, і звичайна мама, і троє звичайних дітей – Боссе, Бетан і Малий.
У цілому будинку є тільки одна незвичайна істота – Карлсон, що живе на даху. Так, він живе на даху, і вже саме це вельми незвичайне.
Карлсон – кругленький, самовпевнений чоловічок, і до того ж він може літати, як не вміє ніхто. Досить йому покрутити за гудзика на животі, приблизно проти
Малий був дуже радий, що познайомився з Карлсоном. Певне, Карлсонові теж було приємно познайомитися з Малим, бо жити самому в хатці, що про неї ніхто навіть гадки не має, не дуже весело.
Тому й так сталося, що Карлсон і Малий зустрілись.
Був чудовий ясний весняний вечір, і вікно стояло відчинене. Раптом Малий почув легеньке гудіння. Воно дедалі дужчало, і несподівано повз вікно повільно пролетів
Це був Карлсон, який живе на даху, але ж Малий ще не знав того.
Малий стояв принишклий і очікував, що ж буде далі.
– Гей – гоп! Можна присісти скраєчку?
– О, прошу,- відповів Малий. – А що, важко отак літати?
– Тільки не мені,- поважно відповів Карлсон. – Мені все легко, бо я найкращий у світі літун.
– Як тебе звуть? – спитав Карлсон.
– Малий. Хоч насправді я звусь Сванте Свантесон.
– А мене, уяви собі, звуть Карлсон.
– Скільки тобі років? – спитав Карлсон.
– Сім,- відповів Малий.- А тобі скільки років?
– Мені скільки років? – перепитав Карлсон. – Я чоловік у розквіті сил – оце все, що я можу сказати. Я вродливий і достоту затовстий чоловік у розквіті сил.
Після цього Карлсон дістав із книжкової полички Малого його іграшкову парову машину.
– Давай заведемо її,- мовив він.
– Без тата ніяк не можна,- сказав Малий. – Машину мені дозволяють заводити тільки з татом або з Боссе.
– З татом, з Боссе або з Карлсоном, що живе на даху,- поправив його Карлсон. – Найкращий у світі машиніст – це Карлсон, що живе на даху. Так і передай своєму татові!
Він миттю схопив пляшку з денатуратом, що стояла побіч машини, наповнив спиртівочку й запалив її.
Хоч він був і найкращий у світі машиніст, однак наливав спирт так незграбно, що на книжковій полиці з’явилась ціла калюжа. Вона загорілась, і навколо машини затанцювало веселе блакитне полум’я.
– Спокійно, тільки спокійно! – мовив Карлсон.
Малий не міг сидіти спокійно. Він схопив ганчірку й погасив полум’я. Там, де горіло, на лакованій полиці залишилися великі негарні плями.
– Що скаже мама? – зажурився Малий.
– Дурниці, не варто й згадувати,- мовив Карлсон. – Кілька маленьких плям – це дурниці. Так і передай своїй мамі!
Він уклався біля машини, і очі його заблищали.
– Зараз вона запрацює.
І справді, машина скоро почала працювати. “Пах-пах-пах”,- пахкала вона. О, це була найкраща з усіх парових машин!
– Я мушу перевірити запобіжний клапан,- сказав Карлсон і почав завзято крутити якусь ручку. – Завжди може статися лихо, коли не перевіриш запобіжного клапана. Оце-то воно, Малий! Найкращий у світі машиніст…
Більше він не встиг нічого сказати, бо раптом почувся страшенний луск, і парової машини не стало.
– Вона вибухнула! – захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина. – Справді, вибухнула.
Проте Малий не міг радіти так само, як Карлсон.
– Моя машина…- схлипував він. – 3 неї залишились самі уламки!
– Дурниці, не варто й згадувати,- сказав Карлсон. – Ти собі зможеш узяти нову парову машину.
– Де? – здивувався Малий.
– У мене нагорі. їх там є кілька тисяч. У моїй хатці на даху.
– О, як би я хотів подивитися на твою хатку! – вигукнув Малий. – І ти даси мені одну машину?
– Звісно.
– Зараз даси?
– Ні, спочатку мені треба їх трошки оглянути, перевірити запобіжні клапани. Спокійно, тільки спокійно! Днями ти їх матимеш.
– Як гарно, що ти завітав до мене,- сказав Малий. – Хоч парова машина… Ти ще колись прилетиш?
– Спокійно, тільки спокійно! – мовив Карлсон і покрутив гудзика. Моторчик зачмихав. Карлсон чекав, поки він добре розженеться.
– Мотор чогось кашляє,- сказав він. – Треба буде залетіти до майстерні, щоб його змастили. Звичайно, я й сам міг би його змастити, адже я найкращий у світі моторист. Та все часу немає…
Карлсон вилетів у відчинене вікно. Його маленька товста постать чітко вимальовувалася на тлі весняного зоряного неба.
… Якось Малий повернувся зі школи додому сердитий і з великою гулею на лобі.
– Що з тобою сталося, дитино? – перелякано спитала мама.
– Крістер шпурнув у мене каменем,- похмуро відповів Малий.
– Скажи, а чи не можна взагалі обійтися без каміння? – мовила мама. – Знаєш, Малий, на світі немає такого, про що не можна було б спокійно поговорити і дійти згоди.
Її малий розбишака сидів насуплений, тому вона поспішила поставити перед ним чашку теплого шоколаду та свіжі булочки.
– А що у вас із Крістером сьогодні вийшло?
– Крістер і Гунілла кажуть, ніби я все видумав про Карлсона, що живе на даху.
– А хіба це не правда? – обережно спитала мама.
– Хоча б принаймні ви можете повірити мені? – сказав він. – Я питав Карлсона, чи він, бува, не вигадка?
– І що ж він відповів?
– Сказав, що коли б він був вигадкою, то це була б найкраща в світі вигадка. Проте Карлсон якраз не вигадка.
Потім він пішов до своєї кімнати й почав чекати на Карлсона. Вони мали сьогодні разом вирушати на дах.
Малому довелося чекати довго. Малий чекав цілу вічність, і, врешті, йому самому почало вже здаватися, що Карлсон тільки вигадка. Та раптом почулося гудіння моторчика, і до кімнати влетів Карлсон, веселий і бадьорий.
Він попростував до акваріума Малого, занурив у воду обличчя й почав жадібно пити.
– Обережно! Там мої рибки! – крикнув Малий.
– Коли в людини гарячка, їй доводиться багато пити,- мовив Карлсон. – І якщо вона ненароком проковтне одну – дві рибинки, то це дурниці, не варто й згадувати!
– Яка ж у тебе температура? – спитав Малий.
– Та тридцять – сорок градусів щонайменше!
– Тоді, по-моєму, ти не хворий.
– Ох ти ж, поганий хлопчисько! – закричав Карлсон. – Хіба я вже захворіти не можу, як усі інші люди?
– Ти хочеш бути хворим? – здивувався Малий.
Кожен хоче,- відповів Карлсон. – Я хочу лежати в ліжку. Ти прийдеш довідатись, як я себе почуваю, і я скажу, що я найхворіший у світі. Ти спитаєш, чи я нічого не хочу, і я відповім, що коли я такий страшенно хворий, то нічогісінько мені не треба… крім величезного торта, і купи тістечок, і повної пригорщі шоколаду, і торби всяких цукерок. І я хочу, щоб ти був мені за матір.
Малому дуже захотілося стати Карлсонові за матір. Та це означало, що йому треба спорожнити свою скарбничку. Потім Малий помчав до крамнички й майже на всі гроші накупив цукерок та шоколаду. Коли він віддавав крамареві свої скарби, то на мить згадав, що збирав ці гроші на собаку.
Він тяжко зітхнув, але тут же подумав, що той, хто має стати Карлсонові за матір, не може дозволити собі тримати собаку.
– Як ти довго змушуєш мене чекати! Мене, такого хворого й нещасного! – докірливо сказав Карлсон. – Температура піднімається у мене по кілька градусів на хвилину, і тепер на мені вже можна було б зварити яйце.
– Я поспішав, як лиш міг, і скільки всього накупив…
– О, я найхворіший у світі! – сказав Карлсон. – Нам слід швидше покласти мене до ліжка.
Аж тепер Малий подумав, як він дістанеться на дах, не вміючи літати.
– Спокійно, тільки спокійно,- сказав Карлсон. – Я посаджу тебе на спину і гайда – просто до моєї хатки. Але гляди, щоб пальці не попали в пропелер.
– Ти справді думаєш, що в тебе вистачить сили донести мене?
– Там видно буде,- відповів Карлсон. – Важко, звичайно, уявити, що я, такий немічний і хворий, подолаю з тобою хоч половину шляху. Коли я відчую, що в мене більше немає сили, то скину тебе.
Малому не здавалося, що це рятунок – скинути його на півдорозі вниз, і він трохи занепокоївся.
– Та нічого, все має бути гаразд,- потішив його Карлсон. – Якби тільки мотор не відмовив.
– А як відмовить? Ми тоді впадемо вниз? – спитав Малий.
– Аякже,- ляп і впадемо,- радісно підтвердив Карлсон. – Але це дурниці, не варто й згадувати! – додав він і махнув рукою.
Малому нічого не залишалось, як погодитися, що то дурниці. Він надряпав на клаптикові паперу записку мамі й татові і поклав її на столі: ” Я НАГОРІ В КАРЛСОНА, ЩО ЖИВЕ НА ДАХУ”.
І вони справді вилетіли крізь вікно й піднялися в повітря. Врешті Карлсон приземлився на свій дах. І ось Малий побачив Карлсонову хатку. Дуже гарну хатку, з зеленими віконницями і зграбним ганочком.
Тепер Малому хотілося якнайшвидше зайти всередину, щоб на власні очі побачити всі ті парові машини та інші речі, які мав Карлсон.
Карлсон відчинив настіж двері й вигукнув:
– Прошу, любий Карлсоне… і ти, Малий, теж! – і перший заскочив до хатки.
– Тепер мені треба лягти в постіль, бо я найхворіший у світі! – крикнув він і стрімголов кинувся на червону дерев’яну канапу.
Малий убіг слідом за ним. Він аж тремтів з цікавості.
– А де ж твої парові машини?
– Мої парові машини… гм… вони всі вибухнули. Не інакше, як зіпсувались запобіжні клапани. Та це дурниці, не варто й згадувати!
Карлсон відкинувся горілиць на подушку й схопився за голову.
– Ти мав бути мені за матір, тож будь,- простогнав він.
– Ти маєш якісь ліки?
– Маю, але не такі, як мені хочеться,- відповів Карлсон. – Сказати тобі, які мені потрібні ліки?
– Скажи,- мовив Малий.
– “Знахарський порошок Карлсона, що живе на даху”. Ти повинен узяти трохи цукерок, трохи шоколаду, додати стільки ж печива, все це потовкти й добре змішати. Як тільки ти приготуєш ліки, я відразу ковтну першу дозу.
Вони дуже допомагають від гарячки.
– Щось мені не віриться,- зауважив Малий.
– Давай закладемося,- запропонував Карлсон. – Закладаюсь на шоколадку, що вони допоможуть.
– Гаразд,- погодився Малий.
Малий приготував ліки. Карлсон сидів на ліжку, роззявивши рота, і Малий поспішив з ложкою до нього.
– Всип у мене велику дозу,- попросив Карлсон.
Малий так і зробив. Потім вони посідали і мовчки почали
Чекати, поки в Карлсона спаде гарячка.
– Спала! – вигукнув за півхвилини Карлсон. – Гарячка спала. Ти знову виграв. Дай сюди шоколадку.
Малий зітхнув і віддав Карлсонові свою останню плитку. Якусь мить панувала мовчанка. Лише Карлсон дожовував шоколад. Нарешті він сказав:
– Коли ти вже такий ласун і ненажера, то давай поділимо решту по-братньому. В тебе є ще цукерки?
– Ось є три,- сказав Малий і вийняв дві цукерки та одну мармеладку.
– Три надвоє не ділиться,- сказав Карлсон. – Це знає навіть маленька дитина. – І, швидко схопивши з долоні Малого мармеладку, він проковтнув її. – Отепер можна ділити,- додав він.
Карлсон жадібними очима поглядав на дві цукерки: одна з них була ледь-ледь більшою.
– Тому що я дуже і дуже скромний, то дозволю тобі взяти першому. Але не забудь, що той, хто бере перший, повинен вибрати меншу цукерку,- сказав він і суворо глянув на Малого.
Малий трошки подумав і знайшов, що сказати:
– Я хочу, щоб перший узяв ти!
– Гаразд, як ти такий упертий! – мовив Карлсон і, схопивши цукерку, миттю засунув її до рота.
– Стривай, ти ж сам казав, що той, хто бере перший, повинен вибрати меншу цукерку.
– Ех ти, малий ласуне,- дорікнув Карлсон. А коли б ти вибирав перший, то яку цукерку ти б узяв собі, га?
– Я справді взяв би собі меншу,- твердо відповів Малий.
– То чого ти репетуєш? – спитав Карлсон…
Малий ще не з’їв свою цукерку. Вона була така гарна і смачна, що Малий хотів спершу на неї надивитися. Адже но встигнеш засунути цукерку до рота, як її вже й нема.
Карлсон теж дивився на цукерку.
– Закладімося, що я зможу взяти в тебе цукерку так, що ти й не побачиш,- сказав він.
– Ні, не зможеш,- заперечив Малий. – Я закладуся, але тільки в правдивий спосіб, щоб цукерку одержав той, хто виграє.
– Як хочеш, малий ненажеро. Отже, ми закладаємося, що я зможу в тебе взяти цукерку так, що ти не побачиш.
– Гаразд,- погодився Малий.
– Гокус-фокус-філіокус! – вигукнув Карлсон і схопив цукерку.
– Гокус-фокус-філіокус! – знову сказав він і засунув її в рот.
– Бачив? – перепитав Карлсон і швидко проковтнув цукерку. – Тоді ти знову виграв. Я ще ніколи не бачив хлопчика, якому б так щастило.
– Так… але цукерка… почав Малий, зовсім збитий з пантелику. – Адже її мав дістати той, хто виграє.
– Еге ж, щира правда,- погодився Карлсон. – Одна цукерка зникла, і я ладен закластися, що не зможу зробити так, аби вона знову з’явилася.
Малий промовчав, проте вирішив сказати мамі, як тільки побачить її, що розв’язувати суперечку словами – дурне діло…
– А ти не придумав, чим би нам розважитись?
І раптом поганий настрій у Карлсона як водою змило.
– Ми будемо гратися в привида й лякати людей,- запропонував він. – Ви не уявляєте собі, що я можу зробити з самим тільки простирадлом. Якби кожний, кого я налякав до смерті, давав мені за це п’ять ере, то я міг би накупити цілу купу шоколаду. Адже я найкращий у світі привид! – додав Карлсон.
…Малий, Гунілла і Крістер залюбки пристали на гpу в привида.
– Може, не треба так страшно лякати людей? – сказав Малий.
– Спокійно, тільки спокійно! – сказав Карлсон. – Не тобі вчити найкращого в світі привида, як він має лякати людей. Я лише трошки налякаю їх до смерті, вони навряд чи й помітять щось.
Карлсон стягнув простирадло з ліжка й сказав:
– З цього простирадла вийде непоганий одяг для привида!
Він дістав із шухляди коробку з кольоровими олівцями і намалював ними на простирадлі страшну пику. Тоді взяв ножиці, і не встиг Малий його зупинити, як він вирізав дві дірки для очей.
– Простирадло – це дурниця, не варто й згадувати,- сказав він,- а привид мусить бачити. А то він може заблукати і попасти в Індію чи хтозна-куди.
Хоч діти й знали, що перед ними лише Карлсон, загорнутий у простирадло, їм усе-таки стало трохи лячно. Коли ж Карлсон увімкнув моторчика й почав літати навколо лампи під стелею, а простирадло заметляло навколо нього, стало ще страшніше.
– Я невеличкий моторизований привид, дивний, але симпатичний,- сказав Карлсон.
Діти принишкли і боязко дивилися на нього.
– Я, власне, люблю, щоб мотор ревів, коли я літаю,- вів далі Карлсон,- проте як для привида, то краще, мабуть, увімкнути глушник. Ось так!
Тепер треба було знайти, кого налякати.
– Може, вийдемо на сходи, там хтось ітиме й налякається до смерті,- запропонував Карлсон. Далі він почав стогнати й охкати на всі лади.
– Привид, що не вміє як слід стогнати й охкати, нічого не вартий,- пояснив він. – Це перше, чого навчають маленьких привидів у їхній школі.
Коли вони вже лаштувалися вийти на сходи, щоб когось налякати, хтось легенько почав шкрябати зовні двері. Спочатку Малий подумав, що то повернулися додому мама й тато. Але зненацька він побачив, що крізь шпару для листів хтось просовує довгу крицеву дротину. І Малий згадав, як зовсім недавно тато читав мамі в газеті про те, що в місті з’явилось багато квартирних злодіїв. Малий страх як перелякався, коли збагнув, що до них добираються злодії.
Лише Карлсон не боявся нічого.
– Спокійно, тільки спокійно! – прошепотів він. – У такому випадку привид – найкраще, що може бути. Переберімося до вітальні, бо, напевне, там твій тато тримає золоті зливки й діаманти.
Карлсон, Малий, Гунілла й Крістер якнайшвидше перебралися до вітальні й поховалися, хто де міг. Карлсон заліз у гарну старовинну шаховку, де мама тримала обруси та серветки, і сяк-так причинив за собою дверцята. Саме тієї миті до вітальні навшпиньки зайшли злодії.
Це були двоє чоловіків, дуже неприємних на вигляд, і, уявіть собі, то були не хто інші, як Філле й Рулле!
– Треба знайти, де вони тримають гроші,- мовив Філле.
– Певне, що там,- і Рулле показав на старовинний секретер з багатьма шухлядками.
Малий знав, що в одній шухлядці лежать мамині гроші на господарство, а в іншій – гарні дорогі брошки й каблучки, їх колись мамі подарувала бабуся. Татові золоті медалі за влучну стрільбу теж були там.
– Пошукай тут,- сказав Філле,- а я тим часом загляну до кухні, чи нема там срібних ложок і виделок.
Філле зник, а Рулле почав висовувати шухляди. Раптом він аж свиснув з утіхи.
“Певне, знайшов гроші”,- подумав Малий і ще дужче засмутився.
Однак більше Рулле вже не свистів, бо саме тієї миті дверцята шаховки відчинилися і звідти, жахливо стогнучи, вилетів привид. Коли Рулле обернувся й побачив привида, він квакнув з переляку і випустив на підлогу і гроші, і брошки, і каблучки. Привид літав навколо нього, стогнав і охкав; потім він раптом завернув до кухні.
А за хвильку звідти вибіг блідий, мов стіна, Філле.
– Прулле, ривид! – закричав він.
Він хотів сказати “Рулле, привид!”, але був такий наляканий, що в нього язик заплітався. Та й не дивно, що він перелякався.
Рулле й Філле кинулись до дверей, а привид за ними; вони вискочили в передпокій, потім на сходи, а привид гнав їх сходами вниз і вигукував услід глухим голосом:
– Спокійно, тільки спокійно! Зараз я вас дожену, отоді ми потішимось!
Та врешті привид стомився й повернувсь до вітальні.
– Найкращий у світі привид – це Карлсон, що живе на даху,- сказав привид і зняв із себе простирадло.
Діти сміялися: вони були просто щасливі. А Карлсон додав:
– Ніщо не може зрівнятися з привидом, коли треба налякати злодіїв. Якби люди знали про це, то прив’язали б по невеличкому лихому привидові біля кожної каси в місті.
Малий стрибав з радощів, адже все скінчилося так добре!
– О, які дурні ті злодії,- вигукнув він. – Подумали, що з шаховки вилетів привид, а насправді то тільки Карлсон, що живе на даху.
З шведської переклала Ольга Сенюк
(1 votes, average: 5.00 out of 5)