Мiй родовiд
Мене назвали Олександрою на честь обох моїх бабусь: з боку мами i з боку тата. На жаль, однiєї з них вже немає, вона померла рiк тому у вiцi шiстдесяти семи рокiв, це мамина мати – моя бабуся Олександ ра Михайлiвна. Народилася вона 1932 року в сiм’ї селян, пiд Воронежем. Усi страхiття голоду, вiйни, усi людськi страждання дiсталися на її долю. З дитинства вона назавжди запам’ятала жах вiйни – як фашисти прийшли до села, де мешкала бабуся, зiбрали бодай усiх жителiв у стару хату, зачинили дверi i пiдпалили хату…
Усiх, хто спробував якось вибратися,
У матерi залишилась тiльки вона. Батько бабусi загинув на фронтi ще у сорок першому.
У шiстнадцять рокiв бабуся приїхала на Україну, та так i залишилась тут до кiнця свого вiку у шахтарському мiстечку на Донеччинi. Тут вона вийшла замiж, народила сина та дочку. Все своє життя працювала на шахтi на тяжкiй роботi, ростила дiтей, хазяйнувала у своєму домi; вона була лагiдна, весела i дуже мене
Я вдячна їй за любов до мене i за те, що вона народила мою маму, а мама – мене. Свого дiдуся з боку мами я нiколи не бачила, вiн помер за чотири роки до мого народження. Народився вiн пiд Харковом, у селi Огульцi, мама розповiдала, що дiдусь був освiченою людиною, багато читав, працював головним механiком на шахтi, але вiн був дуже суворою, навiть, жорсткою людиною i свою родину iнодi доводив до вiдчаю.
Мама зiбрала у своєму характерi щось вiд бабунi – вона буває i лагiдною, i веселою, i щось вiд дiдуся – вона може бути суворою i категоричною. Матуся приїхала до нашого мiста у п’ятнадцять рокiв, а зараз їй уже сорок вiсiм. Спочатку вона працювала на фабрицi, а потiм у iнститутi.
Там вона зустрiла татка, i вони побралися.
Мiй татко, Вiталiй Iванович, народився у Харковi. На вiдмiну вiд мами, його батьки живi, хоч уже й не зовсiм здоровi. Його татовi, а моєму дiдусевi вже вiсiмдесят п’ять рокiв.
Дитинство у нього було тяжке, знедолене, а коли вiн став дорослим, почалася вiйна. Дiдусь дiйшов аж до Берлiна, але вiн кiлька разiв був тяжко поранений, i до сьогоднiш нього дня шматочок кулi носить у своєму плечi, як тяжку пам’ять тих страшних днiв. На свято Дня Перемоги ми завжди всiєю родиною їдемо до дiдуся, щоб поздоровити його з цим святом i подякувати за все, що вiн для нас зробив. Дiдусь згадує минуле й iнодi, коли розповiдає про те, що було у його життi, скупа сльоза навертається на старенькi очi.
Тодi бабуся Олександра Петрiвна зараз же починає змiнювати тему розмови, щоб дiдусь не переймався ще i ще раз тими жахливими хвилинами стрiляни ни, вибухiв, страшних боїв не на життя, а на смерть… Бабуся молодша вiд дiдуся на цiлих дев’ять рокiв, але вона теж старенька i дуже хвора. Вона вже кiлька рокiв не виходить iз двору. У неї хворi ноги i дуже слабке серце.
I не дивно, бо у неї було теж тяжке життя i тiльки праця, праця, праця. Народилася вона на Сахновщинi. Бiдкалася з матiр’ю, а потiм пiшла у найми. Коли трохи пiдросла, їй пощастило – її забрала до себе тiтонька.
Бабуся навчилася грамоти, потiм пiшла працювати i за-кiнчила вечiрню школу, а пiсля неї – технiкум. Працювала бухгалте ром на заводi, виховувала трьох синiв, а потiм i онукiв.
Я пишаюся своєю родиною. Головне у нiй – людянiсть, чеснiсть i поряднiсть.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)