Мотиви лірики Василя Стуса
Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів двадцятого століття. Він прийшов у літературу в кінці 50-х – на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов’язані з викриттям культу Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі і, насамперед, – у поезії як роді літератури. Василь Стус – поет ліричного складу, в нього майже немає сюжетних творів. Характерна для Стуса метафоричність образного мислення є дещо незвичною для відомої нам поезії, тому твори його сприймаються інколи важко. Дитинство
Коли вона закінчилася, хлопцеві було сім років. І хоч писати Василь почав рано, у перших віршах за межі дитячих вражень, юнацького кохання не виходив. Роки юності – роки надій і пошуків себе, мрій про щасливе майбутнє.
Нам є де йти – на хвилі, на землі – шляхи мов обрії – далекі і прозорі. Хай юність догорить – ми віддані життю, і нам віддасться в славі!
Такими оптимістичними бачаться поетові майбутні життєві дороги у вірші “Не одлюби свою тривогу ранню”. Життя поета, боротьба, думки, почуття і помисли, кожен образ і кожен вірш не те що пов’язаний з Україною,
Саме тому поезія Василя Стуса “виходить далеко за межі того експериментального бунтарства, тієї, на жаль, нерідко дилетантської інтелектуалізації вірша, яка була характерною для багатьох його ровесників”. Поет розуміє, що:
Минає час моїх дитячих вір. І я себе з тим часом проминаю. І вже не віднайдусь.
У ряді віршів В. Стус розмірковує над сутністю людського існування, над пошуками шляхів у житті, в боротьбі за вселюдську правду.
Мою увагу привернув до себе вірш “Як добре те, що смерті не боюсь я…” Твір цей невеликий за розміром, але надзвичайно густо насичений думкою, в ньому наче сконцентровано життєве кредо поета, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях, ми бачимо мов вирізьблений у граніті його портрет, головні риси характеру” Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. В. Стус передчуває, що йому судилися недоля і неволя. Він не боїться їх. Сміливо йде їм назустріч.
Моральну силу вистояти, не клонитись поетові дає переконаність у тому, що правда – за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина.
Жив, любив і не набрався скверни ненависті, прокльону, каяття..
Щодо інтимної лірики Василя Стуса, то вона здебільшого писана в роки неволі. Спогади про найдорожчих людей – дружину, сина, матір, чи звернення до них, спогади про найпотаємніше, найінтимніше в його житті – радість кохання, окремі найдорожчі епізоди, які пам’ять береже в найглибших закутках душі, немов бачаться через призму похмурої неволі, затінені болісним почуттям того, що ліричний герой приніс дорогим людям біль і страждання. Але і серед страждань і смертей, серед знущань, у неволі зберіг він, як вогник свічки в бурю, тепло і ніжність почуттів.
Мова поезій В. Стуса відзначається багатством, оригінальністю, сміливим поводженням з усталеними нормами. Зараз поезія Василя Стуса міцно увійшла в літературне життя України,’ а в життя діаспори – навіть значно раніше. Його твори перекладено англійською, німецькою, російською та іншими мовами світу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)